— Як далеко звідси до Лондона? — спитав я його.
— Добрих дев'ять миль до моста Вотерлу Брідж, — і з цими словами він пішов.
Переді мною стелилася довга нудна приміська вулиця з рядами миготливих ліхтарів, а повітря отруював дещо нудотний запах розпеченої цегли. В будь-якому разі, у цьому не було нічого доброго, і в мене попереду було дев'ять миль таких вулиць, спустошених, як Помпеї. Я досить швидко зорієнтувався, якою дорогою мені піти, тож я стомлено рушив, дивлячись на стовпи ліхтарів, що зникали вдалині. Поки я йшов, вулиці раз за разом розгалужувалися то праворуч, то ліворуч, деякі, здавалося, безкінечно тягнулися, переплітаючись з магістральними дорогами, а деякі були звичайними старими вуличками, що починалися щільними рядами двоповерхових будинків і раптово закінчувалися ямами, купою сміття та полями, де зникала магія. Я вже згадував про магістральні дороги, і, запевняю вас, блукаючи там самотою, я відчував, як мене зачаровує цей нескінченний простір. Найвіддаленіші куточки ввижалися зовсім поряд. Я відчував безмежність, наче у порожнечі всесвіту. Я йшов від невідомого до невідомого, мій шлях, мов зорі, освічували ліхтарі, й кожна околиця була незвіданим світом, в якому жили тисячі людей, а вулиці перетікали в інші шляхи, немов вели на край світу. Спочатку попри саму дорогу, якою я йшов, стояли ряди страшенно одноманітних будинків, сірі стіни яких були поцятковані вузькими вікнами. Та поступово стали помітні покращення: я побачив сади, які що далі, то все більше розросталися. Помпезнішими виглядали будинки, оберігаючи вхід в кожен дім, лежало двоє гіпсових левів, і запахи квітів перебивали сморід розпеченої цегли. Дорога почала здійматися вгору пагорбом, і, глянувши на бічну вуличку, я побачив півмісяць, що височів над яворами, а по другий бік неначе опустилася біла хмарина, і повітря навколо було солодке, як ладан, — то пишно цвів глід. Я наддав ходи, вслухаючись у стукіт коліс якогось запізнілого екіпажа, хоча тут, де мешкають люди, що із самого ранку вирушають у місто і пізно ввечері повертаються додому, вони рідко проїжджають. Тому я не став чекати і далі пішов пішки, коли раптом зрозумів, що назустріч мені по тротуару хтось прямує. Чоловік той неквапно прогулювався, і, хоч у цьому місці в цей час можна особливо не заморочуватися із вбранням, на ньому був класичний фрак, чорна краватка та шовковий циліндр. Ми невпинно наближались один до одного, і, як то часто буває у великому місті, два випадкові перехожі, зустрівшись, розуміють, що знайомі між собою.
— Містере Матіас, це ви? — спитав я.
— Так. А ви Френк Бартон. Оскільки у вас християнське ім'я, я не буду просити вибачення за свою фамільярність. Але дозвольте поцікавитись, куди ви йдете?
Я пояснив йому свою ситуацію і сказав, що потрапив у район, в якому орієнтуюсь не краще, ніж в найтемніших закутках Африки.
— Здається, мені залишилося ще зо п'ять миль, — сказав я на закінчення.
— Про це навіть не може бути мови. Ви заночуєте у мене. Я живу неподалік звідси. Я саме вийшов на вечірню прогулянку. Ходімо. Гадаю, легше переночувати в чужому домі, ніж пройти пішки п'ять миль.
Він узяв мене під руку й повів до себе. Його привітність мене страшенно здивувала, адже ми, кілька разів перетнувшись у клубі, були заледве знайомі. Гадаю, за весь час знайомства ми з ним перекинулися заледве кількома словами, не більше. Він міг годинами мовчки сидіти в кріслі — без книжки чи сигарети в руках, — подекуди облизуючи губи й дивно посміхаючись до себе. Зізнаюся, він ніколи мені не подобався, тож я одразу мав би відхилити його пропозицію і йти далі. Та не встиг я щось сказати, як він узяв мене попід руку і повів бічною вулицею узвозом, аж тут ми дісталися високого паркану. Ми пройшли через сад, що потопав у місячному світлі, попід чорною тінню старого кедра, в напрямку до старого будинку з голої цегли. Страшенно втомлений, я полегшено зітхнув, упавши у велике шкіряне крісло. Ви ж знаєте цю жахливу дрібну жорству, якою посипають тротуари у приміських районах? Тоді прогулянка перетворюється на справжню покуту, тому мені здавалося, що ці чотири милі виснажили мене більше, ніж якби я пройшов десять миль звичайною сільською дорогою. Я зацікавлено роззирнувся навколо. В кімнаті стояв торшер, що кидав коло яскравого світла на гору паперів, які лежали на старовинному, минулого століття, письмовому столі з латунною облямівкою. Загалом у кімнаті було темно, однак я зрозумів, що вона продовгаста, з низькою стелею, заставлена якимись незрозумілими речами, що скоріш за все були меблями. Містер Матіас умостився в іншому кріслі, і на його обличчі з'явилася та сама дивна посмішка. Чоловік був чисто поголений й страшенно блідий. Гадаю, йому було десь під шістдесят.
— Коли ви вже тут, — почав він, — хочу похвалитися вам своїм хобі. Ви знали, що я колекціонер? О, так, я присвятив багато років колекціонуванню рідкісних антикварних речей, що, на мою думку, справді варті уваги. Але нам потрібно більше світла.
Він вийшов на середину кімнати й запалив люстру, що звисала зі стелі. Враз, коли світло розігнало морок, що панував навколо, з усіх закутків немов почало виповзати жахіття. Біля стіни притулилися великі дерев'яні рами зі складною системою мотузок та шківів. Колесо дивної форми стояло біля чогось, що скидалося на велетенську решітку. На маленьких столиках виблискували сталеві інструменти, наче готові до використання. Лещата відкидали страхітливі тіні, а неподалік жахливими зазублинами шкірилася пилка.
— Так, — сказав містер Матіас, — ви все правильно зрозуміли, це — знаряддя для тортур. Тортур і смерті. Деякі, якщо не більшість із них, були у використанні. Деякі є точними копіями знарядь давніх часів. Ось цими ножами здирали шкіру, а ця рама є чудовим екземпляром диби. А цю річ я отримав з Венеції. Бачите отой нашийник, схожий на велику підкову? Пацієнт, назвімо його так, зручно вмощувався в кріслі, а кат, гарненько помістивши його шию в підкову, стягував її кінці шовковою стрічкою і починав крутити ручку, з'єднану зі стрічкою. Від натягання стрічки підкова поступово стискалася, а кат продовжував крутити ручку доти, доки не задушував людину. Це відбувалося в спокійній обстановці в одній із дивовижних мансард на горищі. Щоправда, ці знаряддя — європейського походження, азіати ж були набагато вигадливішими. А це китайські винаходи. Ви чули колись про «тяжку смерть»? Це моє хобі. Я часто сиджу тут цілими годинами, милуючись своєю колекцією. Я уявляю обличчя людей, що страждали від нестерпних мук, — скорчені в агонії, мокрі від поту смерті, — що все чіткіше вимальовуються з мороку, і я чую відлуння їхніх благань зглянутися над ними. Але я мушу показати вам своє найновіше надбання. Ходімо в іншу кімнату.
Я вийшов услід за містером Матіасом. Через виснажливу прогулянку, пізню годину і всю цю дивину здавалося, наче я сплю, і ніщо не в змозі було мене приголомшити. Друга кімната виявилась схожою на першу, забита страшними знаряддями. Під люстрою громадилася дерев'яна платформа, посередині якої стояла якась постать, що виявилась статуєю оголеної жінки з бронзи, яка з часом окислилася та стала зеленого. У неї були розпростерті руки та усмішка на устах. Вона могла бути Венерою, та в її погляді було щось зловіще й смертоносне.
Містер Матіас радісно на неї поглянув.
— Непоганий витвір мистецтва, еге ж? — сказав він. — Як ви бачите, статуя вилита з бронзи, хоч її довший час іменували Залізною Дівою. Вона приїхала до мене з Німеччини, і лише сьогодні увечері я її розпакував, а прочитати лист, що її супроводжував, у мене досі не дійшли руки. Бачите цю невеличку кнопку в неї між грудей? Жертву прив'язували до Діви, натискали на кнопку, і її руки поволі стискали шию бідолашного. Можете уявити наслідки, — містер Матіас ніжно погладжував статую.
Я відвернувся, бо мене просто нудило від того чоловіка і його мерзенного скарбу. В кімнаті почулося легеньке клацання, трохи гучніше за хід секундної стрілки годинника, але я на те не дуже звернув увагу. Аж раптом я почув дзижчання, як від робочого механізму, і миттю обернувся. Я ніколи не забуду виразу жахливої агонії на обличчі Матіаса і тих безжалісних рук, що стискали його шию. Він, мов дикий звір у тенетах, відчайдушно пручався, намагаючись вирватись, а тоді з його грудей вихопився пронизливий крик, і він хрипло застогнав. Дзижчання перейшло у важкий гул. Я притьмом кинувся до бронзових рук, намагаючись їх розняти, та не зміг нічого вдіяти. Голова Діви поволі схилилась, і зелені уста поцілували губи Матіаса.