Звісно ж, я змушений був виступати свідком у цій справі. На письмовому столі слідчі знайшли запечатаний конверт з листом, що прийшов разом зі статуєю. Німецька фірма, що надіслала Матіасові Залізну Діву, застерігала свого клієнта бути особливо уважним, торкаючись до неї, оскільки її було ретельно відремонтовано і приведено до ідеального робочого стану.
Багато тижнів поспіль містер Бартон тішив Дайсона своїми приємними бесідами, розбавляючи їх історіями з життя і приправляючи розповідями про незвичайні пригоди. Проте в якийсь один момент він зник так само несподівано, як і з'явився, а під час свого останнього візиту він навіть примудрився поцупити в Дайсона примірник «Анатомії» його тезки[61].
Міркуючи над цим нахабним порушенням його права власності і певними суперечностями, що червоною ниткою проходили крізь розповіді його колишнього приятеля, Дайсон дійшов висновку, що ці історії були вигадкою, а Залізна Леді існувала лише в його багатій уяві.
Відлюдник з бейсвотера
Серед багатьох приятелів, яким зрідка щастило насолодитися товариством Дайсона, був містер Едґар Рассел, реаліст і нічим не примітний працелюб, що винаймав невеличке підсобне приміщення на третьому поверсі в будинку на Абінґдон Ґроув у Ноттінґ Гілл. Кожен, хто звертав туди з головної вулиці, поринав у сонний спокій, мимохіть стишуючи крок. Такою була атмосфера Абінґдон Ґроув. Будинки там стояли трохи поодаль від дороги, з усіх боків оточені садами, що, залежно від пори року, буяли кущами бузку, рокитником і криваво-червоним глодом. Там також був один чарівний закуток зі старим будинком, позаду якого розрісся направду величезний, обнесений парканом сад, звідки раннього літа після дощу долинав приємний аромат свіжої зелені, де старезні в'язи берегли пам'ять про широкі поля, які колись лежали навколо, і де все ще можна було босоніж пройтися по траві. Будинки на Абінґдон Ґроув здебільшого були зведені тридцять п'ять років тому, в часи, коли почалася мода на штукатурення будинків. Стерпно сконструйовані приміщення із задовільними для людей середнього статку умовами життя тепер стали орендованими приміщеннями, і тому не дивно, що там на кожному кроці зустрічались таблички з написами «Умебльовані апартаменти». Власне, тут, в не найгіршому на вигляд будинку, містер Рассел винаймав своє помешкання. Його дратували бруд і занедбаність Ґрабстріт, тому він радо оселився посеред зелені. Справді, з його вікна відкривався чудовий вид на чарівні сади, а в літні місяці ряди тополь закривали похмурі задвірки Вілтон-стріт. Через мізерність своїх доходів Рассел перебивався з хліба на воду, але коли до нього навідувався Дайсон, він одразу посилав служницю по шестипенсовий ель і гостинно дозволяв Дайсону досхочу курити свій тютюн. Ось уже кілька місяців поспіль хазяйці дому не щастило здати в оренду гостьові кімнати, про що тривалий час свідчила табличка на дверях. Якось, одного осіннього вечора, піднімаючись сходами, Дайсон відчув, що чогось бракує, і, глянувши на віконце над дверми, побачив, що табличка зникла.
— Хтось оселився на другому поверсі? — запитав він, привітавшись з містером Расселом.
— Так, близько двох тижнів тому там почала мешкати якась леді.
— Справді? — зацікавлено мовив Дайсон. — Молода?
— Здається, так. Вона вдова і носить щільну жалобну вуаль. Я бачив її раз чи двічі на сходах, а якось зустрів на вулиці, але так і не розгледів обличчя.
— Ну, і чим ви тепер займаєтеся? — запитав Дайсон, коли пиво вже стояло на столі, а з люльок повалили клуби диму. — Легше стало працювати?
— Якби ж то! — похмуро відповів молодий чоловік. — Моє життя — справжнісіньке чистилище, якщо не пекло. Я пишу, добираючи слова, зважуючи й обмірковуючи силу кожного складу, вираховуючи найменший вплив, який здатна чинити наша мова, закреслюю і правлю, цілий вечір горблячись над однією нещасною сторінкою рукопису. А коли вранці перечитую написане, у мене немає іншого виходу, як викинути все у смітник, якщо аркуш списаний з обох боків, або покласти до шухляди, якщо зворот чистий. Фраза, що мала б втілювати блискучий поворот думки, постає переді мною слабеньким кліше, а вишуканий стиль, здається, служить лише для того, аби приховати банальність уяви. Я зрошую свою писанину рясним потом, Дайсоне, — кожен рядок дається мені з великими труднощами. Я став заздрити теслі, який живе за рогом: він тямить у своїй справі. Коли його просять зробити стола, він не корчиться у творчих муках. Але якби я, не дай Боже, отримав замовлення на книжку, я б утратив здоровий глузд.
— Мій любий друже, ви надто серйозно до цього ставитеся. Потрібно писати легкою рукою, не докладаючи таких надмірних зусиль. Найголовніше, слід твердо вірити в те, що ви — митець, здатний створити справжній шедевр. Припустімо, ви не можете втілити якогось зі своїх задумів, — ну й біс із ним! Якось один геніальний митець сказав: «Це не має великого значення. Всі ідеї тут, на денці пачки цигарок». Ви, щоправда, курите люльку, але суть від того не міняється. До того ж у вас, мабуть, бувають і радісні моменти, що компенсують усе решта.
— Можливо, — ваша правда. Але таких моментів зовсім мало. А як я страждаю, коли чудовий задум, замість вилитись у.щось грандіозне, стає звичайним дешевим читвом. До прикладу, позаминулої ночі я аж дві години був сам не свій від радості! Я лежав, не стуляючи очей, і бачив видіння. А тоді настав ранок!
— І що ж ви бачили?
— Щось чудове. Я думав про Бальзака і його «Людську комедію», про Золя Та його «Ругон-Маккарів». І тут мені сяйнуло: я напишу історію своєї вулиці, кожному будинку присвячу цілий том. Моя уява вже малювала цю вулицю, я бачив усі будинки як на долоні, читаючи, наче написану чорним по білому, фізіологічну та психологічну історію кожного її мешканця. Переді мною, мов наяву, простяглася знайома вулиця, якою я ходив сотні разів. Там стоїть із двадцять будинків, помпезних і скромних, ростуть кущі лілового бузку. Водночас вона була символом, via dolorosa[62]плеканих та нездійснених надій,', років нудного існування без скорботи і радощів, без трагедій і зачаєних страждань. На дверях одного з тих будинків я бачив червону пляму крові, а за вікном іншого крізь фіранки проглядали дві бляклі тіні, що звисали із зашморгів — тіні чоловіка та жінки, що погойдувалися в освіченій гасовою лампою вітальні. Ось такими були мої фантазії. Та щойно перо торкнулося Паперу, як вони, потьмянівши, зникли.
— Так, — сказав Дайсон, — ваш задум просто вражає. Я заздрю вашим стражданням, з якими ви втілюєте свої фантазії у реальність, та ще більше заздрю тому, як одного дня ви побачите на полицях вашої книжкової шафи двадцять чудових томів — завершених і довершених книжок у твердій оправі з золотистим тисненням. Це єдино правильна обкладинка для такої епохальної праці. Коли я зазираю у вітрину якоїсь книжкової крамниці й бачу чудово оздоблені сап'янові палітурки з красивим тисненням у червоних та зелених кольорах, я кажу собі, що це не книжки, а просто гарненькі дрібнички. Книжка в такій палітурці — зауважте, справжня книжка — виглядає як готична статуя, вдягнена в ліонські шати.
— Менше з тим, — сказав Рассел, — який сенс обговорювати палітурку, коли я ще навіть не взявся за книжку?
Розмова, як завжди, затягнулася до одинадцятої години, і Дайсон врешті-решт побажав своєму другові на добраніч. Він добре знав сходи, тож сам пішов у напрямку дверей. Яким же було його здивування, коли проходячи повз квартиру на другому поверсі, він побачив, як її двері ледь прочинилися і рука, що висунулась зі шпарини, поманила його до себе.
61
Йдеться про «Анатомію меланхолії», барокову прозу авторства Роберта Бартона. Вперше книжка вийшла друком 1621 року, проте автор, що ховався за псевдонімом «Демокріт-молодший», доповнював та розширював текст аж до самої смерті. Попри те, що книжка задумувалась як енциклопедія-дослідження меланхолії, Бартон часто відступає від чіткого викладу до розлогих метафор, а іноді взагалі вдається до вільної форми потоку свідомості.