Дайсон був не з тих, хто вагається у таких випадках, і тієї ж миті він втрапив у пригоду. До того ж Дайсони, ж він часто казав собі, ніколи не відмовляють жінкам. Якомога тихіше, дбаючи про честь дами, він уже збирався було зайти до кімнати, ж раптом почув, ж чийсь голос пошепки, але водночас рішуче мовив до нього:
— Спустіться вниз, відчиніть двері, а тоді грюкніть ними і підніміться назад до мене. І заради Бога, ступайте тихо.
Дайсон скорився цьому наказу, однак не без вагань, бо боявся по дорозі назад натрапити на хазяйку чи служницю. Хоч він ступав м'яко, ж кіт, кожен його крок відлунював гучним скрипом, і він вельми тішився, що йому таки вдалося пройти непоміченим. Коли він піднявся назад сходами, перед ним навстіж відчинилися двері, і він, незграбно кланяючись, опинився в гостьовій кімнаті леді.
— Прошу сідати, сер. Сподіваюся, тут вам буде зручно — це було улюблене крісло покійного чоловіка моєї хазяйки. Я б запропонувала вам закурити, але запах тютюну може видати вашу присутність. Розумію, що мої дії можуть здатися вам гідними осуду, та, побачивши вас сьогодні ввечері, я зрозуміла, що ви не відмовитеся допомогти такій нещасній жінці, як я.
Містер Дайсон збентежено дивився на молоду леді, що стояла перед ним. Її одяг свідчив про глибоку жалобу. Але її привабливе усміхнене личко й чарівні карі очі страшенно дисонували з траурним вбранням та жалобною вуаллю, що нагадувала про тлінність буття.
— Мадам, — галантно мовив Дайсон, — ваша інтуїція вас не підвела. Вам нема чого перейматися світськими умовностями, шляхетним джентльменам немає до того жодного діла. Матиму за честь прислужитися вам.
— Ви дуже добрий до мене, сер, я знала, що саме так і буде. На жаль, у мене за плечима чималий досвід, і мені не властиво помилятись. І все ж люди надто часто виявляються підлими й осудливими, тому я так боялася відважитись на цей крок, що міг стати згубним для мене.
— Вам нема чого мене боятися, — мовив Дайсон. — Мене виховували в дусі шляхетності, і я завжди намагаюся гідно продовжувати благородні традиції свого роду. Тож ви можете мені довіритися, поклавшись на моє вміння берегти таємниці, а якщо це буде в межах моїх можливостей — то й розраховувати на мою допомогу.
— Сер, не хочу гаяти вашого дорогоцінного часу пустопорожніми розмовами, але ви повинні знати, що я втікачка і наразі переховуюся. Моя доля у ваших руках. Достатньо вам описати мої прикмети, як я опинюся в руках свого невблаганного ворога.
На якусь коротку мить Дайсон замислився, як це можливо, але повторив свою обітницю мовчати, вкотре пообіцявши бути втіленням духу спільництва.
— Гаразд, — сказала леді, — мені до вподоби східний запал та образність, притаманні вашій манері висловлюватися. Та спершу я повинна зізнатись вам у тому, що насправді я ніяка не вдова. Вдягнутися в жалобу мене змусили обставини. Простішими словами, я вважала доцільним таке маскування. Здається, в цьому домі живе ваш друг, містер Рассел? Він, схоже, сором'язливий та любить усамітнення.
— Даруйте, мадам, але він не сором'язливий, він усього лише прозаїк-реаліст, — заперечив Дайсон. — Жоден картезіанський чернець, щоб ви розуміли, не в змозі перебувати у тій чернечій самітності, в яку любить поринати письменник-реаліст. Так він вивчає людську природу.
— Що ж, — мовила леді, — все це страшенно цікаво, та не має стосунку до нашої справи. Я повинна розказати вам свою історію. Із цими словами молода леді розпочала свою
Оповідку про білий порошок
Моє прізвище — Лестер. Мій батько, генерал-майор Він Лестер — видатний офіцер-артилерист, який п'ять років тому помер від важкої печінкової недостатності, що розвинулась унаслідок перебування в шкідливому для здоров'я індійському кліматі. Рік по тому мій єдиний брат, Френсіс, повернувся додому після винятково блискучих студій в університеті та вирішив з рішучістю самітника опанувати, як це тоді називалося, велику книгу закону. Він із тих, кому, схоже, було байдуже до людських втіх і насолод. І хоч він був привабливим чоловіком, вродливішим за багатьох, і міг невимушено підтримати будь-яку розмову з люб'язністю і дотепністю світського гульвіси, він, проте, уникав товариства, зачинившись у своїй просторій кімнаті на останньому поверсі, поставивши собі за мету стати блискучим правником. Спочатку він виділяв по десять годин в день на читання важких, незрозумілих книжок. З перших променів сонця і до пізнього вечора він проводив за зачиненими дверима серед своїх книжок, відриваючись від них на пів години, щоб пообідати зі мною, і то робив це з таким поспіхом, ніби шкодував за змарнованим часом, а потім з настанням сутінків виходив на коротку прогулянку. Мені здавалося, що таке завзяття може бути шкідливим для його здоров'я, тому намагалась всілякими способами відволікати його від мудрованих підручників. Однак його запал, схоже, тільки розгорався, а не гаснув, а кількість годин, відведених для занять, лише зростала. Я вела з ним серйозні бесіди, благаючи, щоб він бодай трохи відпочив чи почитав для розваги щось легеньке. У відповідь він лише сміявся й казав, що коли в нього виникає потреба розважитися, він читає про феодальні володіння. Одного разу він заявив, що йому нічого не бракує, і не схоже було, щоб його виснажували і ті заняття. А втім, я розуміла, що таке титанічне напруження зусиль врешті-решт дасться взнаки, і не помилилася. В його очах зачаїлася тривога, і він виглядав украй втомленим, коли і змушений був визнати, що здоров'я в нього таки похитнулося. Брат сказав, що його турбують запаморочення, і, буває, йому сняться кошмари, від яких він прокидається серед ночі нажаханий, у холодному поту.
— Я даю собі раду, — сказав він, — тому не переймайся. Вчора я весь вечір нічого не робив: умостившись в тому зручному кріслі, яке ти мені подарувала, я пописував якісь небилиці на аркуші паперу. Ні, ні, я не перепрацьовую. Запевняю тебе, через тиждень-два я буду як нова копійка.
І все ж, незважаючи на його запевнення, я бачила, що краще йому не стає, а зовсім навпаки. Він заходив по вітальні пригнічений і сумний, намагаючись витиснути із себе усмішку, коли я на нього дивилася. Такі симптоми здавалися мені передвісниками чогось зловісного, і мене лякали його нервові рухи й погляд, якого я не впізнавала. Попри його страшне небажання, я таки вмовила Френсіса зайнятися своїм здоров'ям, і він вкрай неохоче послав по нашого знайомого лікаря.
Після огляду доктор Хаберден заспокоїв мене:
— Вам немає чого переживати, — сказав він. — Звісно, ваш брат надто багато читає і їсть на ходу, поспішаючи до своїх книжок, тож природно, що через це в нього виникли певні проблеми з травленням і незначні розлади нервової системи. Втім, я вважаю, міс Лестер — направду, вірю, — що ми в змозі цьому зарадити. Я виписав йому чудодійні ліки, тому у вас не повинно бути причин для хвилювання.
Мій брат наполіг на тому, щоб ліки виготовили в аптеці, розташованій неподалік від нашого дому. То був старомодний заклад, позбавлений вченого пафосу й тієї нарочитої пишності препаратів, якими рясніють прилавки і полиці сучасних аптек. Але Френсісу імпонував старий фармацевт — він вірив, що його ліки не мають жодних домішок. Ліки вчасно доставили, і я бачила, що мій брат регулярно приймав їх після обіду й вечері. То був невинний з виду білий порошок, дрібку якого потрібно було розколочувати в склянці холодної води. Я його перемішувала, і він безслідно розчинявся у воді, так само прозорій і чистій, як до того. Спочатку ця бовтанка творила справжні дива — з обличчя Френсіса зникла втома, і він був як ніколи щасливий. Мій брат весело говорив про те, що йому значно ліпше, і зізнався мені, що дарма гаяв свій час.
— Я стільки часу витратив на вивчення законів, — сказав він з усмішкою. — Гадаю, ти врятувала мене буквально останньої миті. Я ще встигну стати лорд-канцлером, та негоже мені так марнувати своє життя. Ми влаштуємо собі свято — поїдемо до Парижа й будемо там веселитися, тримаючись подалі від Національної бібліотеки.
Мене такі плани на майбутнє дуже втішили.