— Якщо ваша ласка, покажіть мені ці ліки, — попрохав Хеберден аптекаря, і той простягнув йому скляну пляшечку. Доктор витягнув корок й понюхав уміст пляшки, а тоді якось дивно зиркнув на старого.
— Де ви це роздобули? — запитав він, — і взагалі, що це таке? Почнімо з того, містере Сейс, що це не те, що я призначав. Так, згідно з етикеткою все правильно, та, кажу вам, це не ті ліки.
— Вони в мене вже давно, — сказав старий чоловік дещо перелякано. — Я, як завжди, придбав їх у Бербеджа. Їх не надто часто виписують пацієнтам, тож вони кілька років лежали у мене на полиці. Бачите, вже зовсім мало залишилося.
— Краще віддайте їх мені, — сказав Хеберден. — Боюся, сталась якась помилка.
Ми мовчки вийшли з аптеки. Доктор ніс у себе під пахвою акуратно загорнуту в папір пляшку з ліками.
— Докторе Хеберден, — заговорила я після довгої мовчанки, — докторе Хеберден!
— Так, — озвався він, якось похмуро на мене дивлячись.
— Я хочу, щоб ви мені сказали, що приймає мій брат двічі на день протягом останнього місяця.
— Правду кажучи, міс Лестер, не знаю. Поговорімо про це у мене вдома.
Ми мовчки пішли далі. Коли дісталися до помешкання доктора Хебердена, він запропонував мені сісти, а сам почав ходити по кімнаті. На його обличчі застиг вираз тривоги, ба навіть якогось страху.
— Це все, звісно, дуже дивно, — нарешті озвався доктор. — Цілком природно, що ви хвилюєтеся, і, зізнаюся вам, мені теж дуже неспокійно. Ми, з вашого дозволу, відкинемо все, що ви казали мені минулої ночі та сьогодні вранці, але факт залишається фактом — останні кілька тижнів містер Лестер вливає у себе ліки, про які я нічогісінько не знаю. Присягаюся, я не це йому виписував. Проте спробуємо дізнатися, що за препарат у пляшці.
Він зняв обгортку й обережного висипав на клаптик паперу кілька крупинок білого порошку, зацікавлено їх роздивляючись.
— Так, — сказав він, — схоже на сульфат хініну, але... Ану понюхайте.
Він простяг мені пляшку, і я нахилилася, щоб понюхати. Звідти несло чимось нудотним і незрозумілим, наче від якогось сильного знеболювального.
— Потрібно ретельно дослідити цей препарат, — сказав Хеберден. — У мене є товариш, який усе своє життя присвятив хімії. Я віддам йому порошок на аналіз, щоб ми мали від чого відштовхуватися. А про те, інше, годі говорити. Я вже достатньо наслухався, і ось моя вам порада: самі перестаньте про це думати.
Того вечора мій брат не вийшов після вечері на свій звичний променад.
— Я вже нагулявся, — сказав він, якось дивно посміхнувшись, — тому час знову братися до роботи. Трохи закону стане для мене хорошим відпочинком після такої дози задоволень, — і він з кривою посмішкою піднявся до себе в кімнату. Його рука була все ще перемотана.
Через кілька днів до нас завітав доктор Хеберден.
— Я до вас без особливих новин, — сказав він. — Чемберс поїхав з міста, тому поки що мені відомо про ті ліки не більше, ніж вам. Та я б хотів побачити містера Лестера, якщо він удома.
— Так, він у себе в кімнаті, — відповіла я. — Скажу йому, що ви прийшли.
— Ні-ні, я сам до нього піднімуся, і ми з ним трохи поговоримо. Думаю, ми зробили із мухи слона, бо чим би не виявився той порошок, він, схоже, пішов йому на користь.
Доктор піднявся нагору, і я з холу чула, як він постукав у двері, брат йому відчинив, і, впустивши досередини, зачинив за ним двері. А тоді я годину чекала в тиші, що все більше згущувалася навколо, поки годинникові стрілки ледь повзли. Раптом згори почувся звук різко зачинених дверей, і сходами почав спускатися доктор. Він пройшов через хол і затримався біля дверей. Я відчула, як у мене до горла підступає нудота, я зробила глибокий вдих і побачила в дзеркалі своє бліде обличчя. До кімнати зайшов доктор. В його очах застиг невимовний жах. Він сперся рукою на спинку крісла, його нижня губа тремтіла, як у загнаного коня, і, перш ніж заговорити, він бурмотів, задихаючись, щось невиразне.
— Я бачив того чоловіка, — почав він пошепки. — Останню годину я провів у його товаристві. Господи! І я залишився живий, зберігши здоровий глузд! Усе своє життя я мав справу зі смертю, копирсаючись у крихких руїнах земної обителі людської душі. Та не цієї! О ні, тільки не цієї! — і він затулив руками своє обличчя, немов хотів відгородитися від чогось, що стояло в нього перед очима. — Не посилайте більше по мене, міс Лестер, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я нічим не можу тут зарадити. До побачення.
Дивлячись, як він знеможено спускається східцями вниз і бреде тротуаром у напрямку свого дому, мені здалося, що від сьогоднішнього ранку він постарів на десять років.
Мій брат так і не вийшов зі своєї кімнати. Коли він покликав мене, я ледь впізнала його голос. Він сказав, що дуже зайнятий і хоче, щоб йому приносили їжу під двері й там залишали, про що я попросила прислугу. З того дня для мене перестало існувати умовне поняття, яке ми іменуємо «часом». Я жила в непозбутному страху, механічно віддаючи вказівки щодо ведення домашнього господарства і перемовляючись лиш кількома словами з прислугою. Іноді я виходила з дому і годину або дві прогулювалася вулицями міста, після чого поверталася назад. Та незалежно від того, була я вдома чи деінде, моя душа барилася перед зачиненими дверима горішньої кімнати і чекала, здригаючись, щоб їх відчинили. Я вже казала, що не слідкувала за часом, але, гадаю, минуло два тижні з дня візиту доктора Хебердена, коли, повертаючись з прогулянки, я відчула полегшення. У повітрі витав солодкий приємний аромат, і мене зачарували зелені листочки, що хмаринками пливли площею, та запах цвіту, я почувалася щасливішою і йшла бадьорою ходою. Затримавшись на мить край дороги перед нашим домом, щоб пропустити екіпаж, я випадково глянула вгору на вікна, і тієї ж секунди в мої вуха вдарив потік крижаної води, серце підстрибнуло й покотилося вниз, немов у глибоку прірву, і я застигла там, на дорозі, приголомшена жахіттям, яке не мало обрисів чи назви. Щоб не впасти, я наосліп витягнула вперед руку, виборсуючись з темних хвиль густої темряви, яка огорнула мене, піднявшись з долини розпачу. Земля, здибившись і захитавшись, пішла у мене з-під ніг, бо, коли я подивилася на вікно братового кабінету, фіранка на мить відслонилася і щось глипнуло звідти на мене. Ні, я не можу сказати, що бачила обличчя чи чиюсь людську подобу. Це було якесь невідоме створіння, чиї очі палали вогнем і дивилися на мене з обличчя настільки безформного, як і мій страх; вони світилися злом, у них відбивався моральний розклад. Я стояла, здригаючись, немов у лихоманці, переживаючи невимовний страх та огиду, і цілих п'ять хвилин не могла поворухнути й пальцем. Діставшись дверей, я прожогом кинулася вгору до кімнати мого брата й постукала у двері.
— Френсісе, Френсісе, — кричала я, — заради Бога, відізвися. Що це за страхіття у тебе в кімнаті? Вижени його, Френсісе, прожене його геть від себе!
Я почула шум, як від шаркання ніг, що повільно і якось дивно сунули до дверей, і якийсь здавлений, схожий на булькіт звук, наче хтось з усіх сил намагався заговорити, а тоді сам голос, переривчастий та приглушений, і слова, які я ледве розуміла.
— Тут нікого немає, — долинуло з кімнати, — прошу мене не турбувати. Сьогодні я не дуже добре почуваюся.
Я розвернулася, нажахана й безпомічна, бо не могла нічого вдіяти і не розуміла, чому Френсіс мені збрехав, адже те, що я бачила у вікні, хоч і на якусь частку секунди, виглядало надто реальним, щоб бути видінням. Я сіла, свідома того, що в кімнаті було ще щось, що я бачила, коли на мене вирячились ті вогняні очиська і я ледь не знепритомніла від страху. Раптом я згадала. Звівши вгору очі, я на мить побачила те, що відслонило фіранку, і вже тоді знала, що той мерзенний образ навіки закарбується в моїй пам'яті. То була не рука: не пальці, а чорна кукса відхилила фіранку. Нечіткі обриси та незграбні рухи якоїсь звіриної лапи відбилися тавром у моїй свідомості, коли мене з головою накрили темні хвилі жаху, стрімко потягнувши на дно. Я ціпеніла від думки про ту жахливу істоту, що оселилась у кімнаті мого брата. Підійшовши до дверей його кабінету, я знову покликала брата, тільки цього разу не отримала відповіді. Того вечора до мене підійшла служниця і пошепки сказала, що протягом трьох днів їжа, яку вона регулярно залишала біля дверей, так і стояла на порозі неторкана. Служниця стукала у двері, але у відповідь чула тишу і щось схоже на шаркання ніг. Минали дні, але ніхто так і не торкався до їжі, яку залишали на порозі дверей кімнати мого брата. Скільки я не намагалася достукатися до нього, він мені не відповідав. Слуги почали запитувати у мене, що відбувається. Всі в домі були перелякані не менше, ніж я. Кухарка сказала, що у перші дні, відколи мій брат зачинився у себе в кімнаті, вона чула, як він щоночі виходив і блукав будинком, а якось двері в холі відчинилися і знову зачинилися, та ось уже кілька ночей як не чути жодного звуку. Нарешті настала кульмінація. Я сиділа в похмурій кімнаті у сутінках ночі, коли тишу пронизав страшний крик, і я почула тупіт ніг по сходах. Я застигло сиділа, коли до кімнати нерішуче зайшла служниця — бліда й перелякана.