— О, міс Гелен, — зашепотіла вона. — Заради Бога, міс Хелен, скажіть, що це? Погляньте на мою руку, міс, гляньте на мою руку! Я підвела її до вікна й побачила на її руці мокру чорну пляму.
— Не розумію, — мовила я. — Може, ви поясните мені, що трапилося?
— Я щойно прибирала у вашій кімнаті, — почала вона. — Я саме застеляла постіль, коли на мою руку зненацька щось ляпнуло. Я глянула вгору, а там, з почорнілої стелі, прямо на мене падали якісь чорні краплі.
Я кинула на неї нажаханий погляд і закусила губу.
— Ходімо зі мною, — сказала я. — І прихопіть із собою свічку.
Моя спальня була під кімнатою брата, і, зайшовши досередини, я відчула, що вся тремчу. Глянувши вгору на стелю, я побачила темну мокру пляму, зрошену чорними каплями, і калюжу якоїсь жахливої речовини на білому простирадлі.
Я побігла сходами нагору і голосно загрюкала у двері.
— О Френсісе, Френсісе, мій любий братику, — кричала я, — що з тобою трапилося?
А тоді вслухалася. Крім приглушених звуків, схожих на шум води, що кипить і вивергається, більше нічого не було чути, тож я крикнула гучніше, але не почула нічого у відповідь.
Незважаючи на те, що доктор Хеберден сказав мені більше не турбувати його, я все одно пішла до нього і зі сльозами, що градом котилися по моїх щоках, розповіла йому про все, що трапилося. Він вислухав мене з незворушним, похмурим обличчям.
— Лише заради пам'яті вашого покійного батька, — врешті мовив він, — я піду з вами, хоч і не в змозі чимось зарадити.
І ми пішли. На темних, тихих вулицях уже кілька тижнів панувала страшенна спека і засуха. У світлі ліхтарів я бачила бліде обличчя доктора, а коли ми дісталися до нашого дому, у нього почали тремтіти руки. Ми не стали баритися, а зразу ж піднялися сходами нагору. Я тримала в руках лампу, а він голосно й рішуче вигукнув:
— Містере Лестер, ви мене чуєте? Я мушу вас побачити. Відгукніться!
У відповідь ми не почули нічого, крім того здавленого звуку, про який я вже говорила.
— Містере Лестер, я чекаю. Негайно відчиніть двері, інакше я їх виламаю. — А тоді він крикнув так, що його голос відлунням покотився поміж стінами.
— Містере Лестер! Востаннє наказую вам відчинити двері.
— Ох! — зітхнув він після хвилини важкої тиші, — ми дарма гаємо час. Будьте такі ласкаві, принесіть мені кочергу чи щось на кшталт цього.
Я побігла в маленьку кімнату, розташовану в глибині дому, де зберігався різний непотріб, і знайшла важкий, схожий на струг інструмент, що міг би стати доктору в пригоді.
— Чудово, — сказав він, — думаю, це підійде. Попереджаю, містере Лестер, — він голосно закричав у замкову шпарину, — зараз я ламатиму двері у вашу кімнату.
А тоді я почула скрегіт, потім удар, від якого розкололося дерево, і двері з гучним тріском розчахнулися. На якусь мить ми відсахнулися назад, нажахані страшним нелюдським криком, наче ревом монстра, який пролунав із пітьми.
— Тримайте лампу, — сказав доктор, і ми зайшли досередини, роззираючись по кімнаті. — Ось воно, — сказав доктор Хеберден, швидко вдихнувши, — дивіться, там, у кутку.
Я глянула туди, куди показував доктор, і раптовий гострий біль стиснув моє серце, немов розпеченими кайданами. Там, на підлозі, закипаючи від гниття, розтеклася темна смердюча маса, не рідка і не тверда; вона танула, міняючись у нас на очах, і булькала маслянистими бульбашками, немов кипляча смола. Зсередини тої плями, мов очі, світилися дві вогняні цятки, і я побачила, як подоби кінцівок корчилися й звивалися, а тоді піднялося вгору те, що раніше могло бути рукою. Доктор ступив крок уперед, схопив залізний прут і в пориві злості та ненависті вдарив нею у вогняні цятки, він бив по них ще і ще. Врешті вони згасли.
Через тиждень чи два, коли я більш-менш оклигала від пережитого потрясіння, до мене навідався доктор Хеберден.
— Я продав свою практику, — почав він, — і завтра вирушаю у довге плавання. Не знаю, чи коли-небудь повернуся до Англії. Скоріш за все я куплю невеличку ділянку землі десь у Каліфорнії й там доживатиму свого віку. Я приніс вам цього листа, який ви можете, коли зберетеся на силі, відкрити і прочитати. У ньому звіт доктора Чемберса про той порошок. До побачення, міс Лестер, на все добре.
Він пішов, а я одразу ж розкрила конверт, не в змозі далі чекати. Всередині був цей рукопис, який я, з вашого дозволу, вам прочитаю. У ньому викладена приголомшлива історія.
«Мій любий Хебердене, — починався лист, — я непростимо затягнув із відповіддю на ваше запитання стосовно тієї білої речовини, яку ви мені надіслали. Правду кажучи, певний час я вагався, який спосіб обрати, тому що в природничих науках, як і в теології, існують як упередження, так і загальноприйняті норми, і я знав, що, сказавши вам правду, я ображу ваші вкорінені переконання, яких я сам колись твердо притримувався. Однак я вирішив бути з вами відвертим, тому спершу мушу вам дещо коротко про себе розказати.
Ви вже багато років знаєте мене як науковця. Ми часто розмовляли про нашу роботу і говорили про безнадійну безодню, що відкривається під ногами тих, хто прагне встановити істину будь-яким способом, тільки не протоптаними стежками експериментів та досліджень. Я пам'ятаю, з якою зневагою ви говорили про тих науковців, що граються з невидимим і боязко натякають, що, скоріш за все, розум може й не бути єдиним інструментом пізнання, який визначає межі, за які поки що не вдалося проникнути жодній людині. Ми щиро і, гадаю, справедливо сміялися з тих „окультних“ дивацтв тогодення, що ховалися під різними іменами — гіпноз, спіритизм, матеріалізація, теософія, над усією тією задрипаною демагогією обману зі слабенькими трюками і фокусами, другосортною магією вбогих вулиць Лондона. І все ж, незважаючи на те, що я сказав, зізнаюсь чесно, я не матеріаліст у звичному сенсі цього слова. Минуло багато років, відколи я, справжній маловір, переконався в тому, що стара непохитна теорія цілком і повністю хибна. Можливо, таке одкровення не зачепить вас так сильно, як вразило б вас двадцять років тому. Але ви не могли не помітити, як протягом певного часу науковці-теоретики просувають гіпотези, що є певною мірою трансцендентними, і підозрюю, що сучасні відомі хіміки та біологи без вагань підпишуться під афоризмом давнього схоласта „Omnia exeunt in mysterium“, що, на мою думку, означає, що кожна сфера людських знань, якщо простежити її до витоків та засадничих принципів, розчиняється в містерії. Не хочу вас втомлювати детальним переліком тих болісних кроків, що привели мене до таких висновків. Кілька простих експериментів змусили мене сумніватися в моїх тодішніх поглядах, а хід думок, на які мене наштовхнули цілком звичні обставини, завів мене доволі далеко. Мої колишні уявлення про всесвіт було зруйновано, і я стояв посеред світу, ЩО здавався таким самим дивним та жахливим, як безкінечні блискучі хвилі океану, який я вперше побачив з гори в Дар'єні. Тепер я знаю, що межі розуму, крізь які, здавалося, неможливо було проникнути, які нависали над нами хмарами й змушували грузнути в далеких глибинах, навіки відгородивши нас від можливості пізнати потаємне, не є такими непроникними, якими вони постають у нашій уяві, насправді вони — мов дуже тонкий і прозорий серпанок, що тане перед тим, хто шукає, розчиняючись, мов ранковий туман, який здіймається над струмком. Я знаю, що ви так і не перейняли поглядів крайнього матеріалізму й ніколи не намагалися спростовувати беззаперечні істини, бо ваш здоровий глузд вберіг вас від тієї несосвітенної тупості. А проте я переконаний, що мої слова можуть здатися вам дивними, не вкладаючись у рамки вашого мислення. Але те, що я вам скажу, Хебердене, є правдою; ба більше, говорячи нашою мовою — це єдина й наукова істина, підкріплена досвідом. Насправді всесвіт набагато дивовижніший і страшніший, ніж ми могли собі уявити. Всесвіт, мій друже, є величезною святинею, таємничою, несказанною силою та енергією, замаскованою зовнішньою формою матерії. І людина, і сонце, й зірки, і квіти на лузі, й кристали в пробірці — всі до єдиного мають як духовні, так і матеріальні характеристики, а всередині них відбуваються невідомі процеси.