Доктора Ліпсіус розсмішило щире здивування на моєму обличчі, коли я поклав на стіл цю чудернацьку записку.
— У вас буде чудова нагода виявити свою кмітливість, — сказав він. — У цій незвичній справі потрібні хитрощі й неабиякий такт. Звісно, в такій ситуації я б радше віддав перевагу якомусь Панургу[72], але поглянемо, на що ви здатні.
— Ви не жартуєте? — спитав я його. — Звідки вам знати, тобто звідки людина, з якою ви листуєтеся, знає, що монету насправді відправили з Вірменії містеру Хедлі? І як узагалі можна передбачити, коли тому містеру Хедлі спаде на думку приїхати до Лондона? Мені це нагадує ворожіння на кавовій гущі.
— Любий містере Волтерс, — сказав він у відповідь, — ми тут не граємося в здогадки. Ви знудитесь, якщо я почну, скажімо так, розкручувати все до найдрібніших гвинтиків, які приводять в рух механізм наших дій. Хіба вам не здається, що набагато цікавіше дивитися виставу із зали і насолоджуватися нею, ніж потрапити за лаштунки і бачити, як смикають усі ті важелі та канати? Повірте мені, краще здригатися від громовиці, ніж спостерігати, як людина котить гарматну кулю[73]. Та й, зрештою, вас не повинні хвилювати усілякі «чому» та «як», ви просто повинні виконати свою роботу. Звісно, я дам вам розгорнуті вказівки, але багато залежить від того, як ви, дотримуючись їх, виконаєте своє завдання. Я не раз чув, як молоді люди твердять, що головне в літературі — це стиль, і, запевняю вас, це саме стосується нашої набагато делікатнішої професії. У нашій справі стиль — на першому місці, тому ми товаришуємо з такими, як ви.
Я пішов звідти, до краю збентежений. Ліпсіус, поза сумнівом, навмисне залишив усе в таємниці, і я не знав, яка роль випаде мені. Хоч я й брав участь в тих жахливих оргіях, але в мені все ще відлунювали людські почуття, тому я боявся стати особистим катом містера Хедлі.
Через тиждень, шістнадцятого, доктор Ліпсіус запросив мене до себе в кабінет.
— Це відбудеться сьогодні ввечері, — почав він. — Будь ласка, слухайте уважно те, що я вам зараз скажу, містере Волтерс, адже ця справа — небезпечна, і під страхом смерті я наказую вам неухильно дотримуватися моїх вказівок. Затямили? Отож, сьогодні близько пів на восьму ви неспішно прогулюватиметеся по Хемпстед Роуд, поки не дійдете до Вінсент-стріт. Там ви повернете і підете далі, а на третьому повороті звернете праворуч і дістанетеся вулиці Ламберт Террес. Потім підете прямо, перетнете дорогу і пройдете трохи по Гертфорд-стріт, що виведе вас на Лілліштонську площу. Друга вулиця, яка відгалужується від площі, називається Шін-стріт. Насправді ж це більше схоже на прохід між глухими стінами, ніж на вулицю. Хай там як, але рівно о восьмій ви повинні опинитися на розі цієї вулиці. Ви підете вперед і вже на повороті, що межує з площею, ви побачите старого джентльмена із сивими бородою та бакенбардами. Він швидше за все сваритиме візника, що переплутав вулиці, і замість Чейніс-стріт завіз його на Шін-стріт. Ви спокійно підійдете до нього і запропонуєте свої послуги. Він скаже вам, куди він прямував, а ви ввічливо запропонуєте показати йому дорогу. Припускаю, що професор Меміс перебрався на Чейніс-стріт місяць тому. Отож, містер Хедлі ще жодного разу там не був і, більш того, він добряче підсліпуватий і не надто орієнтується в Лондоні. Насправді, він довго жив життям ученого самітника в Одлі Голл. Чи потрібні ще пояснення такому розумному чоловікові, як ви? Ви приведете його до цього будинку. Він натисне на дзвінок, і дворецький в скромній лівреї проведе його досередини. На цьому вашу роботу буде закінчено, з якою, я переконаний, ви чудово впораєтеся. Ви залишите містера Хедлі біля дверей і підете собі далі, і я сподіваюся вас побачити наступного дня. Власне, більше я не маю вам що сказати.
Я подбав про те, аби з точністю виконати ці докладні вказівки. Зізнаюся, що по Тотгенгем-Корт-Роуд я йшов, сповнений жахливого відчуття, що наближаюся до поворотного моменту в моєму житті. Людський тлум на тротуарах та вуличний гамір були для мене не більш як німою сценою. Я безперестанку прокручував у голові те завдання, що звалили на мої плечі, і запитував себе про можливі наслідки. Наблизившись до повороту, я подумав, чи, бува, не зачаїлася десь позаду мене небезпека. Мені здалося, що за мною стежать, і в кожному випадковому перехожому, який кидав на мене побіжний погляд, я вбачав поліцейського. Визначений час неухильно наближався, западали сутінки, а я все вагався, вирішуючи, йти мені далі чи, можливо, назавжди покинути Ліспіуса разом з його бандою. Практично вирішивши відмовитися від цієї затії, я раптом подумав, що все це — просто грандіозний жарт, весела вигадка. Цікаво, хто міг примудритися роздобути інформацію про довірену особу з Вірменії? Звідки Ліпсіусу було знати про конкретну дату і потяг, на який сяде містер Хедлі? Як переконати його сісти саме в цей найманий екіпаж поміж десятків інших, що чекали біля станції Паддінггон? Мені все це видалося звичайнісінькою вигадкою, тож я бадьоро покрокував далі, звернув на Вінсент-стріт і пішов по маршруту, який мені детально описав Ліпсіус. На тих вулицях, які він назвав, панувала тиша і витав дух гнітючої дешевої елегантності. Надворі було темно, і я почувався самотньо на цих затхлих площах і дугоподібних вулицях, де час від часу проходили люди і дедалі більше згущувалися тіні. Я вийшов на Шін-стріт, що справді, як і казав Ліпсіус, скидалася більше на прохід, ніж на вулицю. Безлюдна тиха вулиця, де по один бік з-за невисокого муру визирали занедбані сади і задні фасади будинків, а по другий бік виднівся склад лісоматеріалів. Я повернув за ріг, і площа зникла з мого поля зору, а тоді, на моє превелике здивування, я побачив ту сцену, яку мені описав Ліпсіус. Двоколісний екіпаж зупинився біля тротуару, і старий чоловік із саквояжем у руках кричав на візника, що зі спантеличеним виразом обличчя сидів на передку.
— Перепрошую, але я переконаний, що ви назвали саме Шін-стріт, ось я вас сюди і привіз, — наближаючись, я чув, як він говорив до старого, що аж кипів від люті, погрожуючи візникові поліцією та судом.
Вражений побаченим, я вирішив дотримуватися наміченого плану. Я підійшов і, не звертаючи уваги на візника, ввічливо зняв капелюха перед містером Хедлі.
— Пробачте, сер, — мовив я, — чи можу я вам чимось допомогти? Бачу, ви нетутешній. Можливо, візник вас неправильно зрозумів. Підказати вам дорогу?
Старий повернувся до мене, і я помітив, що він гарчить і шкірить зуби, мов той сварливий пес.
— Цей п'яний дурень привіз мене не туди, — сказав він. — Я сказав йому їхати на Чейніс-стріт, а він натомість привіз мене в це пекельне місце. Я не заплачу йому ані фартинга, хоч і хотів дати солідні чайові. Я збираюся викликати поліцію, і нехай ті роблять з ним, що хочуть.
Така погроза, схоже, неабияк налякала візника. Оглянувшись навколо, ніби щоб переконатися, що поблизу немає полісменів, він поїхав геть, гуркочучи колесами, а містер Хедлі люто вишкірився, радий, що зекономив, і поклав назад у кишеню один шилінг і шість пенсів — «солідну» суму, що так і не перепала візникові.
— Шановний сер, — сказав я, — боюсь, ця прикра обставина неабияк вас роздратувала. До Чейніс-стріт звідси далеченько, тому, якщо ви не знаєте Лондону як свої п'ять пальців, вам буде важко її знайти.
— Так, я погано знаю Лондон, — відповів він. — Я навідуюся сюди лише у важливих справах і ніколи в житті не був на Чейніс-стріт.
— Справді? Тоді я з радістю проведу вас туди. Я саме вийшов на прогулянку, і мені не завдасть жодного клопоту супроводжувати вас.
— Мені потрібно зустрітися з професором Мемісом, що проживає в будинку під номером 15. А я, як на те, погано бачу і ніколи не можу розгледіти номери на дверях.
— Що ж, ходімте, — сказав я, і ми рушили.
Містер Хедлі не здався мені приємним чоловіком — усю дорогу він щось бубнів собі під носа. Він відрекомендувався, і я улесливо запитав у нього: «Той самий славнозвісний антиквар?», і з того моменту змушений був слухати історію його нестерпних сварок з видавцями, що, за його словами, безсовісно з ним поводилися. Цей чоловік уособлював розділ із книжки «Дратівливі письменники». Він розказав мені, як мало не зробив багатими кілька установ, та змушений був полишити цей задум через їхню невдячність. Окрім цих історій про несправедливість і того прикрого випадку з візником йому ще було на що скаржитися. Сидячи в потязі, він гострив олівця, аж тут від раптового поштовху локомотива, що якраз під'їжджав до вокзалу, складаний ніж відскочив і черкнув йому по обличчю, залишив на вилиці невеличку ранку у вигляді трикутника, яку він мені одразу й продемонстрував. На голову машиніста сипалися прокльони, старий антиквар сварив на чім світ стоїть залізничну компанію та нахвалявся подати судову заяву щодо відшкодування збитків. Отак він бурчав усю дорогу, зовсім не помічаючи, куди іде, і ця його поведінка здалася мені такою огидною, що мені навіть почало подобатися те, як я обводив його навколо пальця.
72
Панурґ — один з головних героїв сатиричного роману Франсуа Рабле «Ґарґантюа та Пантаґрюель», крутій, спритник, хитрун