Однак моє серце закалатало, коли ми звернули на вулицю до будинку, де на нас чекав Ліпсіус. Мало що може трапитися, думав я. Ми випадково могли натрапити на одного з друзів Хеллі. Може, він і не знав, де розташована Чейніс-стріт, але він міг бувати на вулиці, куди я його завів. Незважаючи на свою короткозорість, він міг розгледіти номер будинку або в раптовому нападі підозрілості звернутися до полісмена на розі. Тому кожен крок, що наближав нас до мети, давався мені з болем і страхом, а кожен перехожий, що йшов нам на зустріч, таїв у собі загрозу. Ледве стримуючи хвилювання, я доволі невимушено запитав:
— Здається, ви назвали номер 15? Це третій будинок звідси. З вашого дозволу, тут я вас покину. Я трохи забарився, до того ж мені потрібно на інший бік Тоттенгем-Корт-Роуд.
Він буркнув щось, що мало звучати як подяка, а я повернувся й швидко пішов у протилежному напрямку. Через хвилину чи дві я озирнувся й побачив, як містер Хедлі стоїть на порозі будинку, а тоді двері відчинилися, і він зайшов досередини. Я полегшено зітхнув і поквапився звідти, щоб весело провести час у приємному товаристві.
Увесь наступний день я тримався подалі від Ліпсіуса. Мені було тривожно, я не знав, що коїлося в той момент, але турбота про власну безпеку підказувала мені тихо сидіти вдома, не висовуючи на вулицю носа. Втім, мене діймало нестримне бажання дізнатися, чим закінчилася ця дивна драма, в якій я зіграв свою роль, і пізно ввечері я вирішив піти й з'ясувати, якою була розв'язка цього спектаклю. Коли я прийшов, Ліпсіус кивнув мені і запитав, чи ми можемо поговорити на самоті п'ять хвилин. Ми пішли до його кабінету, і він почав ходити туди-сюди, а я сидів, чекаючи, поки він заговорить.
— Любий містере Волтерс, — врешті мовив він, — сердечно вітаю вас. Ви надзвичайно ретельно й майстерно виконали свою роботу. У вас велике майбутнє. Дивіться!
Він пішов до свого письмового стола, натиснув на таємну кнопку, і перед ним вискочила шухлядка, з якої він щось витягнув і поклав на стіл. То була золота монета. Взявши її до рук, я почав уважно розглядати і побачив біля фігурки фавна напис:
— Victoria, — прочитав я, всміхаючись.
— Так, чудовий улов, яким ми завдячуємо вам. Мені коштувало неабияких зусиль, аби переконати містера Хедлі, що сталась невеличка помилка. Він страшенно сварився і поводився зовсім не як джентльмен. А вам він не видався страшенно злосливим чоловіком?
Я роздивлявся монету, захоплюючись її блиском, рідкісним візерунком і чітким рельєфом, ніби вона була тільки-но викарбувала в монетному дворі. Щире золото сяяло й виблискувало, як полум'я у світильнику.
— А що ж сталося з містером Хедлі? — врешті запитав я.
Ліпсіус усміхнувся і стенув плечима.
— А яке це має значення? — відповів він. — Він може бути де завгодно, але менше з тим. Мені вкрай дивно чути від вас таке запитання. Ви розумний чоловік, містере Волтерс. Подумайте добре, і я переконаний, більше ви його не ставитимете.
— Любий сер, — сказав я, — мені здається, ви не зовсім чесно зі мною чините. Ви щедро похвалили мене за участь у цьому полюванні, і я, природно, хочу знати, чим усе закінчилося. Судячи з поведінки містера Хедлі, мені здається, у вас із ним виникли певні труднощі.
Якусь мить він мовчав, а тоді знову почав ходити по кімнаті, про щось розмірковуючи.
— Що ж, — врешті мовив він, — гадаю, ви маєте слушність. Ми насправді перед вами в боргу. Як я вже казав, я високо ціную ваш розум, містере Волтерс. Погляньте сюди.
Він відчинив двері, що вели в іншу кімнату, вказавши на щось.
На підлозі лежав великий ящик, чимось схожий на труну. Придивившись, я зрозумів, що то був саркофаг, які можна побачити в Британському музеї, розмальований яскравими єгипетськими фарбами, змережений символами, що означали велич покійника і сподівання на його безсмертне життя. Всередині саркофага була сповита мумія з неприкритим обличчям.
— Ви збираєтеся кудись її відіслати? — спитав я, одразу ж забувши своє запитання про містера Хедлі.
— Так. Отримав замовлення від місцевого музею. Але придивіться уважніше, містере Волтерс.
Спантеличений цими словами Ліпсіуса, я вдивлявся в лице мумії, поки він тримав наді мною лампу. З плином віків плоть почорніла. Але, нахилившись ближче, я побачив на правій вилиці невеличкий шрам у формі трикутника, і таємницю мумії було розкрито. Я дивився на мертве тіло чоловіка, якого сам і заманив у цей дім.
Я не знав, що мені думати й що робити. Неусвідомлено затиснувши в руці прокляту монету, що пекла мене пекельним вогнем, я кинувся бігти, немов утікав від чуми чи смерті, і, засліплений страхом, вискочив на вулицю, не бачачи перед собою дороги. Відчувши, що золота монета впинається мені в долоню, і пожбурив її невідь куди, а потім помчав через провулки і темні вулиці, аж поки не вибіг на пожвавлену вулицю і там зупинився. Трохи оговтавшись, я усвідомив, на яку небезпеку щойно себе наразив, і зрозумів, що зі мною станеться, якщо я потраплю до рук Ліпсіуса. Я знав, що своїми діями став на заваді не людині, а радше безжальному механізму. Недавня пригода з бідолашним містером Хедлі дала мені зрозуміти, що в Ліпсіуса повсюди є свої люди, і я був переконаний в тому, що коли потраплю йому на очі, він не зрадить своєму стилю і вб'є мене, піддавши страшним, витонченим тортурам. Я довго ламав голову над тим, як перехитрити доктора і його шпигунів, троє з яких, наскільки мені було відомо, зі знанням справи вистежували тих, хто з різних причин не бажав бути поміченим. Підданцями Ліпсіуса були двоє чоловіків і жінка, яка вирізнялася неймовірною підступністю та невблаганністю. Але я теж не ликом шитий, тому був рішуче налаштований. Відтоді я щодня й щогодини мірявся з Ліпсіусом та його вірними слугами винахідливістю. Якийсь час мені щастило. Незважаючи на те, що вони несамовито ганялися за мною лондонськими хащами, я все одно губився серед них, звідки втішено споглядав їхні шалені спроби знову вийти на втрачений слід. Як вони тільки не намагалися видурити мене з моєї схованки! Через газети прохали за велику винагороду і без найменшого для мене ризику віддати те, що я взяв. Мене смішили їхні намагання, помаленьку я почав зневажати організацію, якої так боявся, і зрештою наважився вийти зі сховку. Не раз і не двічі я зустрічав двох чоловіків, завданням яких було мене впіймати, і мені легко вдавалося вислизнути у них прямо з-під носа. Я вчинив необачно, коли вирішив, що мені нема чого боятися, адже я почав вважати себе хитрішим за них. Але поки я тішився зі своєї спритності, третя з вірних слуг Ліпсіуса вже розкидала свої тенета. Лихої години я навідався до свого давнього друга, письменника на ім'я Рассел, що мешкає на тихій вуличці в Бейсвотері. Потім, надто пізно, я довідався, що за день чи два до того та жінка винайняла помешкання в тому самому будинку і слідкувала за мною. Як я вже казав, надто пізно я зрозумів, що припустився фатальної помилки, тепер я потрапив у пастку. Рано чи пізно я опинюся в руках безжального ворога, а покинувши цей дім, знайду свою смерть. Я навіть не уявляю, якою вона буде. Моя яскрава уява вимальовує жахливі картини невимовно витончених тортур, які, скоріш за все, на мене чекають. І я знаю, що помиратиму на очах Ліпсіуса, який стоятиме поряд, втішаючись із моїх страждань та сорому.
Години, ні, хвилини стали для мене надзвичайно цінними. Іноді я відволікаюся від очікування смерті, думаючи про те, що навіть зараз я ще можу вирватися з майстерно розставлених тенет, не потрапити до вишукано замаскованої пастки, де на мене чекає смерть. Та мені вже несила щось вигадувати. Я мов той вчений з давнього міфу, якого зрадив талан, що досі не покидав мене. Я не знаю, коли настане моя остання година, але кінець неминучий, і скоро мене схоплять, щоб здійснити наді мною смертний присуд.