Я більше не можу сидіти тут, мов у в'язниці. Сьогодні ввечері я вийду на сповнені людей і гамору вулиці й востаннє спробую втекти.
Глибоко вражений, Дайсон згорнув записник і подумав про дивну низку пригод, через які він дізнався про змови та контрзмови, пов'язані із золотим Тиберієм. Монету він надійно заховав ще раніше і тепер здригався від думки, що місце її зберігання стане відоме зловмисникам, які, схоже, володіють неабиякими джерелами інформації.
Поки він читав, надворі стемніло, і він відклав убік записник, всім серцем сподіваючись, що бідолашному Волтерсу таки вдалося останньої миті порятуватися від загибелі, якої він так боявся.
Пригода у покинутому помешканні
— Дивовижна історія! Неймовірне переплетіння подій і вражаючий збіг обставин. Визнаю, що вперше показавши мені золотого Тиберія, ви не прибільшували значимості пригоди, що трапилася з вами. Гадаєте, у Волтерса й справді є підстави боятися за своє життя?
— Хтозна. Як узагалі можна щось передбачити, коли саме життя огортається плащем, витканим із суцільних випадковостей, розіграючи свою драму? Можливо, ми ще не дійшли до останнього розділу цієї дивної історії. Але, погляньте, ще трохи — й Лондон залишиться позаду. Бачите просвіти між цегляними будинками, крізь які вдалині видніються зелені поля?
Дайсон умовив містера Філіпса піти з ним на одну з тих безцільних прогулянок, які приносили йому неабияке задоволення. Покинувши саме серце Лондона, вони вирушили у західному напрямку, крокуючи широкими вулицями, вимощеними бруківкою, і зараз уже минали передмістя, де закінчувалася дорога. Далі вони пішли тихою стежкою, що вилася під крислатими в'язами. Жовте проміння осіннього сонця, що кидало світло на безлюдну й довгу приміську вулицю, тепер, пробиваючись крізь гілля дерев, вигравало на килимі опалого листя, виблискувало й відбивалося у калюжах після дощу. На розлогих пасовищах мирно спочивала осінь перед тим, як налетять сильні вітри; здалеку, за пеленою туману, Лондон втратив свої чіткі обриси і виглядав нагромадженням будівель. Де-не-де шибки вікон удалині відбивали сонячні промені, займаючись яскравим полум'ям, над будинками сяяли шпилі, а внизу вулиці потопали в напівмороку, де вирувало звичне життя. Дайсон з Філіпсом мовчки йшли попід високим живоплотом, аж раптом на повороті стежини вони побачити відчинену навстіж трухляву старовинну браму і будинок, що стояв у кінці порослої мохом алеї для екіпажів.
— Ось вам і уламок минулого, — мовив Дайсон. — Гадаю, садиба доживає свої останні дні. Погляньте, як висохли й заросли бур'яном лаврові кущі, геть чорні й безлисті. Погляньте на дім, стіни якого вкриті жовтими патьоками дощу й острівцями зеленого моху. Навіть табличка з написом, що будівля здається в оренду, потріскалася й геть похилилася.
— Ходімо, заглянемо всередину, — сказав Філіпс. — Навряд чи там хтось є.
Вони звернули на під'їзну алею і повільно рушили до будинку, найкращі часи якого залишилися в далекому минулому. Він був великий і безладний, з вигнутими обабіч флігелями, а покрівлі та виступи, що стирчали врізнобіч, свідчили про те, що будинок розбудовувався в різні періоди. Обидва флігелі мали спадисті дахи, і, наближаючись до них, друзі побачили з одного боку стайні, а з другого — годинникову вежу із дзвоном і чорні зарості похмурих кедрів. Картину цього занепаду оживляла лише вечірня заграва: призахідне сонце, що сідало за в'язами, немов запалило небокрай, відбиваючись у горішніх вікнах будинку, і здавалося, наче там, усередині, вогонь змішався з кров'ю. Перед жовтим фасадом будинку, вкритим, як образно зауважив Дайсон, зеленими й почорнілими гангренозними виразками, простягнувся газон — колись, поза сумнівом, доглянутий, а тепер занедбаний, густо порослий кропивою та диким щавлем, на квітниках розкошував бур'ян. З колон на стежку попадали вази, встеливши її своїми уламками. І скрізь, на газоні й стежці, густо-рясно розлізся слизький вогкий грибок, мов нагноєння на землі. Посередині здичавілого газону був занедбаний фонтан. Обід чаші розкришився від старості, у застійній воді плавала якась зелена гниль замість лілій, що колись там квітли, в бронзове тіло Тритона, який стояв у центрі, в'їлася іржа, а ріг, який він тримав у руках, був зламаний.
— У такому місці, — мовив Дайсон, — охоплюють думки про занепад і смерть. Тут уся сцена заставлена декораціями-символами розрухи. Над нами повис кедровий морок, просочившись у всі вогкі закутки, і навіть гнилісне повітря припасоване до цих похмурих декорацій. Для мене цей занедбаний дім так само сповнений духовних виявів енергії, як і кладовище, а в цьому самотньому Тритоні, залишеному посеред його океану, є щось величне. Він останній з богів. Його покинули, але він і досі пам'ятає плюскіт води і славні минулі часи.
— Мені страшенно імпонують ваші роздуми, — сказав Філіпс, — та дозвольте звернути вашу увагу на те, що двері будинку відчинені.
— Що ж, тоді зайдімо досередини.
Двері були нещільно причинені, і вони зайшли у вкритий пліснявою хол, після чого зазирнули в одну з кімнат. Це було продовгувате просторе приміщення, в якому вишукані багряні шпалери з ворсовим візерунком довгими смугами відставали від стін, почорнілі від сирості, що з'їдала їх знизу. Сира земля із затхлими випарами знову почала панувати, поглинаючи все, що було створене руками людини. Підлога вкрита товстим шаром пилюги занепаду, а колись яскраво розфарбована стеля з грайливими купідонами була понівечена виразками вологості, перетворившись на сумне видовище. Амури більше не пурхали одне за одним і не хапали рученятами квіткові віночки. Ця сцена скидалася тепер на жахливу карикатуру давнього безтурботного світу з його милими звичаями, а танець жерців Кохання перетворився на танець Смерті. Чорні фурункули та гнійні виразки рясно вкривали пухкенькі ніжки й рученята, усміхнені личка були поцятковані гниллю, а чарівна кров скипала від бридкої хвороби. То була притча зла і лицемірства, де хробаки жадібно пожирали серце троянди.
Дивно, та під розмальованою стелею, біля понівечених гниллю стін усе ще самотньо стояли два крісла — єдині меблі, що залишилися в цьому порожньому домі. З високими спинками, різьбленими підлокітниками та вигнутими ніжками, покриті вицвілою позолотою і оббиті спорохнявілим адамашком — вони також були частиною декорацій, що так вразили Дайсона.
— Що це за крісла? — спитав він. — Хто сидів у них? Хто, одягнений в атласний шовк персикового кольору, з мереживними гофрованими манжетами та золотими пряжками, всіяними діамантами, говорив a conté fleurettes[74] зі своїм співрозмовником? Філіпсе, ми опинились в іншому столітті. Якби ж то я захопив із собою трохи нюхального тютюну! Але натомість дозвольте запропонувати вам сісти ось сюди й закурити люльку. Жахлива звичка, та менше з тим.
Вони всілися у химерні крісла, дивлячись крізь тьмяні брудні шибки на занедбаний газон, розбиті вази й покинутого Тритона.
Згодом Дайсон припинив удавати, наче опинився у вісімнадцятому столітті. Він більше не поправляв буцімто мереживні гофровані манжети й не тарабанив пальцями по уявній табакерці.
— Це все, мабуть, дурні фантазії, — врешті озвався він, — однак мене не покидає враження, ніби нагорі хтось стогне. Вслухайтесь. Ні, тепер затихло. О, знову! Ви почули, Філіпсе?
— Ні, не можу сказати, що почув бодай щось. Та, гадаю, такі старі будинки, як цей, схожі на морські мушлі, що відлунюють якісь звуки. Старі трухляві балки потрохи осідають і скриплять.
Я можу лише уявити, як цей будинок резонує від різних голосів: від голосу матерії, що повільно, але впевнено перетворюється на щось геть інше, змінюючи свою форму; від голосу хробака, що врешті-решт прогриз серцевину дуба, від голосу каменя, що треться об камінь, від голосу часу, що відвоював своє.