Чоловіки мовчки сиділи в старовинних кріслах, і їм все важче ставало дихати тією затхлістю, що вже сотню літ панувала в цьому домі.
— Мені тут не подобається, — сказав Філіпс після тривалої мовчанки. — Тут якось огидно й нудотно смердить, ніби чимось горілим.
— Ваша правда. Тут страшенний сморід. Цікаво, що це може бути? І знову цей стогін! Ви чули?
Серед тиші пролунав якийсь глухий звук, схожий на стогін, сповнений безмежного суму та нестерпного болю, і двоє приятелів налякано переглянулися — в їхніх очах спалахнув страх та передчуття зустрічі з чимось невідомим.
— Ходімо, — сказав Дайсон, — потрібно з'ясувати, що це таке, — і вони вийшли в хол, вслухаючись у тишу.
— Знаєте, — мовив Філіпс, — хоч це й безглуздо звучить, та я майже впевнений, що чую запах горілої плоті.
Вони піднялися сходами, що скрипіли у них під ногами, а сморід, від якого аж спирало дух, лише посилювався. Вони задихалися від випарів, настільки нудотних, наче потрапили в оселю самої смерті. Двері були відчинені, вони увійшли до великої кімнати й застигли на порозі, вхопившись один за одного й здригаючись від побаченого.
На підлозі лежав голий чоловік з широко розпростертими руками й ногами, прив'язаними до кілків, вбитих у дерев'яну підлогу. Вкрите глибокими ранами тіло було жахливо скалічене й понівечене слідами розжареного заліза — це була не людина, а руїна сплюндрованої людської плоті. Посередині живота лежали, все ще тліючи, гарячі жарини, проте плоть уже згоріла до кісток. Чоловік був мертвий, але дим від тортур, яких він зазнав, чорною парою все ще здіймався над його тілом.
— Молодик в окулярах, — мовив містер Дайсон.
Червона рука
I
Дилема з рибальськими гачками
— Не може бути жодних сумнівів у тому, — сказав містер Філіпс, — що моя теорія правильна. Це кремнієве знаряддя є зразком рибальських гачків первісної людини.
— Можливо. Але, знаєте, це, швидше за все — підробка, і то доволі нова, видряпана звичайним дверним ключем.
— Дурниці! Я поважаю, Дайсоне, ваш літературний талант, але ваших знань з етнології замало, якщо вони взагалі у вас є. Ці рибальські гачки відповідають усім критеріям — вони цілком автентичні.
— Що ж, припустимо. Та, як я щойно сказав, ви почали не з того кінця. Ви не помічаєте можливостей, що миготять у вас перед очима і підстерігають на кожному кроці. Ви рішуче відкидаєте ймовірність зустрічі з первісною людиною у цьому таємничому місті, від якого голова йде обертом, і марнуєте години свого життя, усамітнившись на Ред-Лайон-Сквер і вивчаючи уламки кремнію, що, як на мене, є все-таки підробкою.
Філіпс узяв один з маленьких шматочків і роздратовано підніс його догори.
— Погляньте на цей край, — сказав він. — Ви коли-небудь бачили таке на підробках?
Дайсон лише пробурмотів щось у відповідь і запалив люльку; обоє сиділи і курили в глибокій тиші, дивлячись крізь відчинене вікно на дітей, що гасали на сутінковій площі у світлі ліхтарів — такі ж невловимі, як кажани на краю темного лісу.
— А ви, — врешті мовив Філіпс, — давненько сюди не навідувалися. Підозрюю, над чимось працювали.
— Еге ж, — відповів Дайсон, — як завжди, дошукуючись влучного слова. Я так і постарію в цих пошуках. Та мене страх як тішить думка про те, що в Англії не назбирається і дюжини справжніх знавців стилю.
— Мабуть. Коли ми вже про це заговорили, то й етнологія далеко не найпопулярніша галузь науки. А труднощі! Первісну людину ледь можна розгледіти з відстані в тисячі років.
— До речі, — продовжив він після короткої паузи, — що ви тут казали про можливість зустрітися з первісною людиною на розі вулиці? Звісно, навколо нас є немало людей, чиї погляди надто первісні й примітивні.
— Якби ж то ви, Філіпсе, не намагалися надати моїм словам раціональності! Пригадую, йшлося про те, що ви відкидаєте можливість зустрітися з первісною людиною у цьому таємничому місті, від якого голова йде обертом, — саме це я й мав на увазі. Чи можна визначити термін виживаності? Печерна людина, озерний мешканець, а може, навіть представники дуже давніх і темних народів можуть таїтися серед нас, шастаючи, мов ті вовки в пошуках поживи, крокуючи пліч-о-пліч з ошатно вбраними, у фраках чоловіками, закипаючи брудними пристрастями боліт і чорних печер. Іноді, прогулюючись по Голборн-стріт або Фліт-стріт; я помічаю обличчя, які викликають у мене відразу, але не можу пояснити причини огиди, що викликає нервовий дрож у моєму тілі.
— Любий Дайсоне, не намагайтеся такими красивими словами ввести мене в оману, я на це не піддамся. Я знаю, що виживаність таки існує, та всьому є свої межі, а ваші припущення просто безглузді. Вам доведеться спіймати печерну людину, щоб я в неї повірив.
— Гаразд, так ми і зробимо, — сказав Дайсон, посміюючись з того, наскільки легко йому вдалося впіймати Філіпса на гачок. — Що може бути кращим за прогулянку в такий чудовий вечір? — додав він, узявши свого капелюха.
— Не городіть дурниць, Дайсоне! — сказав Філіпс. — Хоча від прогулянки з вами я не відмовлюся, бо сьогодні направду, як ви кажете, погожий вечір.
— Тоді ходімо, — сказав Дайсон, широко всміхаючись, — та не забувайте про нашу домовленість.
Двоє чоловіків вийшли на площу і звернули в одну з вузеньких вуличок, що відгалужувалася від неї, прямуючи в північно-східному напрямку. Йдучи освітленою бруківкою, вони чули, коли затихали верески дітей і звуки прекрасної «Глорії», що долинали від катеринки, протяжний гул і шум транспорту на Голборн-стріт, що ні на мить не вщухали, відлунюючи у вухах вічним обертанням коліс. Дайсон подивився праворуч, потім ліворуч, вивчаючи дорогу, і згодом вони опинилися у спокійнішому кварталі, крокуючи майже безлюдними площами і тихими вулицями, де панувала непроникна темрява. Філіпс уже зовсім збився зі шляху, й оскільки вицвіла поважність будівель помалу поступилася місцем злиденності, а обдертий тиньк будівель ображав його мистецький смак, він вичавив із себе, що в житті не бачив більш неприємного та сірого району.
— Маєте на увазі, більш таємничого? — перепитав Дайсон. — Попереджаю вас, Філіпсе, ми натрапили на гарячий слід.
І вони ще глибше пірнули в цегляний лабіринт. Лиш недавно вони проминули жваву шумну вулицю, що йшла із заходу на схід, але квартал, в якому вони тепер опинилися, здавався позбавленим будь-якої форми й характеру. Тут — цілком пристойний будинок із розкішним садом, там — хирлявий сквер, а там — обнесений високими сліпими стінами завод, глухі й темні завулки; світло поодиноких ліхтарів не могло розігнати темряви, і все було огорнуте мертвою тишею.
Незабаром, спускаючись занехаяною вуличкою з двоповерховими будинками, Дайсон угледів похмурий, ледь освітлений провулок.
— Ви тільки погляньте! — вигукнув він. — Виглядає багатообіцяюче.
На початку провулка горів вуличний ліхтар, і ще один ледь виднівся в дальньому його кінці. Очевидно, вдень під першим ліхтарем якийсь художник заснував просто на тротуарі свою художню академію, бо все довкола було вкрите свіжими різнокольоровими плямами від фарб, а на клаптику паперу під стіною лежало кілька шматочків крейди.
— Скидається на те, що сюди час від часу зазирають люди, — сказав Дайсон, вказуючи на сліди праці бідного художника. — Хоч я, зізнаюся, в цьому й сумнівався. Ходімо, розвідаємо, що та як.
По один бік від дороги був склад лісоматеріалів, де лежали стоси дощок, що нависали над огорожею, а по другий бік ще вища стіна загороджувала щось схоже на сад, бо видно було тіні від дерев, а легенький шелест листя порушував тишу. Ніч стояла безмісячна, і хмари, що зібралися після заходу сонця, почорніли; в проміжку між двома тьмяними ліхтарями дорога втрачала обриси, поринаючи в темряву, і якщо зупинитись і вслухатися, різке відлуння гучних кроків затихало, і здалеку, неначе з-за гір, долинав слабкий шум Лондона. Філіпс вже наважився було заявити, що з нього годі цих екскурсій, коли гучний крик Дайсона змусив його забути про свої наміри.