Выбрать главу

— Я не дуже вас розумію, — мовив Філіпс. — Втім, схоже, все це вас надзвичайно зацікавило. Що ви збираєтеся робити?

— Любий Філіпсе, — відповів Дайсон дещо веселішим тоном, — боюся, мені доведеться вирушити в невеличку подорож. На мене чекають зустрічі з лихварями, але й про власників пабів я також не забуду. Мушу прищепити собі любов до дешевого елю. А от тютюн я віддавна ціную та люблю.

III

У пошуках зниклого неба

Протягом багатьох днів після розмови з Філіпсом містер Дайсон, рішуче взявшись до справи, притримувався тієї лінії розслідування, яку він собі накреслив. Неабияким стимулом для нього стали палка цікавість та вроджена любов до таємничого, але в смерті сера Томаса Вівіана (Дайсон усе ще сумнівався в коректності використання слова «вбивство») було щось особливо таємниче і загадкове. Знак червоної руки на стіні, кремнієве знаряддя, яким було скоєно вбивство, майже ідентичні почерк, яким була написана записка, та вигадливе письмо, яке доктор ревно беріг, як виявилося, для буденних записів, — усі ці окремі пістряві нитки спліталися в його голові в дивну й похмуру картину з безліччю страшних, таємничих силуетів, що височіли над усім, але, попри це, залишалися лиш обрисами, немов ті велетенські фігури на стародавніх гобеленах. Йому здавалося, що в нього є ключ до загадкової записки, і, рішуче кинувшись на пошуки зниклого «чорного неба», він завзято прочісував темні вулиці й провулки у центрі Лондона, потоваришувавши з лихварями і ставши завсідником брудних пабів.

Тривалий час йому не таланило, і він тремтів від думки, що «чорне небо» може ховатися у скромному усамітненні Пекхему чи, можливо, таїтися в далекому Вілпесдені. Але тут йому на допомогу прийшов один неймовірний випадок, на який він покладав великі надії. Надворі був похмурий дощовий вечір з різкими поривами вітру, що віщував наближення зими, і Дайсон, опинившись на вузенькій вуличці неподалік від Ґрейз-Інн-Роуд, зайшов у гидкий паб, де замовив пінту пива і на мить забув про свої клопоти, думаючи про свист вітру між черепичними дахами та сичання дощу в мороці ночі. У забігайлівці зібралася звична компанія: неохайно вбрані жінки та чоловіки у вичовганому темному одязі з лиснючими плямами; одні щось тихо обговорювали, інші без кінця і краю сперечалися, а кілька п'яничок, що боязко стояли поодаль, з насолодою цмулили зі своїх склянок спиртне, і навколо витав смердючий та їдкий запах дешевого пійла. Дайсон чудувався з тих веселощів, що панували серед відвідувачів пабу, коли це раптом почув чийсь голос із сильним акцентом. Двостулкові двері розчахнулися, і до приміщення увійшла, похитуючись, жінка середнього віку. Наблизившись до бару, вона схопилася за край стійки, наче опинилася на палубі корабля під час сильного шторму. Дайсон уважно подивився на неї як на яскраву представницю її класу. Вона була вбрана в доволі пристойну чорну сукню і мала при собі чорну сумочку з дещо потертої шкіри, а факт її сп'яніння не викликав жодних сумнівів так само, як і його високий ступінь. Похитуючись, жінка стояла біля бару, вхопившись за його стійку, і було очевидно, що тільки так вона могла втримувати рівновагу. А коли вона хриплим голосом зажадала від бармена, щоб він налив їй, той, несхвально на неї зиркнувши, заперечливо похитав головою. Жінка кинула на нього лютий погляд і вмить перетворилася на фурію з налитими кров'ю очима, виливаючи на нього потоки прокльонів і лайок, що коренилися в давньоанглійському лихослів'ї.

— Забирайтеся звідси, — сказав чоловік, — заткніть пельку і вимітайтеся, інакше я викличу поліцію.

— Поліцію! Ах, ти... — репетувала жінка, — я... що ж, зараз я дам привід викликати поліцію! — І, миттю сягнувши рукою в сумочку, вона витягла звідти якийсь предмет і несамовито пожбурила його бармену в голову.

Чоловік пригнувся, і в нього над головою щось пролетіло, розбивши на друзки пляшку, тимчасом як жінка, заливаючись гучним реготом, кинулась до дверей, і вже за мить з вулиці долинув швидкий стукіт підборів по мокрій бруківці.

Бармен із жалем оглянувся довкола.

— Марно її наздоганяти, — сказав він, — і, боюся, те, що вона кинула, не відшкодує вартості розбитої пляшки віскі. — Він розгріб скалки, витягнув звідти щось темне, схоже на тесаний камінь, і, піднісши його до обличчя, почав уважно розглядати.

— Цікава штука, — сказав він. — Можливо, хтось із джентльменів бажає її придбати?

Та відвідувачі й вусом не повели на увесь той рейвах, втупившись у свої кухлі. На якусь мить вони відірвали від них погляди, з підозрою кинувши оком на розбиту пляшку, а тоді знову повернулися до таємних перемовин та гучних сварок, а боязкі самітники присмокталися до своїх келихів, насолоджуючись смердючим запахом алкоголю.

Дайсон мигцем глянув на річ у руках бармена.

— Ви не заперечуватимете, якщо я гляну? — запитав він. — Яка вигадлива старовинна річ, чи не так?

Це був чорний прямокутний камінь завдовжки близько чотирьох дюймів і двох з половиною завширшки. Взявши його до рук, Дайсон радше відчув, ніж зрозумів, що він торкнувся чогось священного. На поверхні каменя виднілося щось схоже на різьблення і знак, від якого у Дайсона закалатало серце.

— Я не проти його придбати, — він тихо мовив. — Двох шилінгів буде достатньо?

— П'ятдесят центів, — сказав чоловік, і на тому домовилися.

Дайсон осушив свій кухоль пива, що виявилося доволі смачним, запалив люльку і, посидівши трохи, неквапом пішов із пабу. Діставшись свого помешкання, він замкнув двері й поклав камінь у себе на столі, а тоді вмостився в кріслі, сповнений рішучості, як військо у шанцях, що взяло в облогу місто. Перед ним, у тьмяному світлі свічки, лежав камінь, придивившись до якого, Дайсон спочатку побачив знак руки із затиснутим великим пальцем між вказівним та середнім. Він був чітко вирізьблений на тьмяній чорній поверхні каменя, і великий палець вказував на щось унизу.

— Це просто візерунок, — сказав Дайсон до себе, — можливо, символічний орнамент, але точно не напис чи символ колись мовлених слів. Рука вказувала на вервечку фантастичних візерунків, завитків та закарлючок з найдосконаліших і найтонших ліній, розташованих на певній відстані одне від одного на поверхні каменя. Значки були надзвичайно заплутані й, схоже, викарбувані без якоїсь систематичності, як відбиток великого пальця на віконній шибці.

— Можливо, вони мають природне походження, — подумав Дайсон. — Адже траплялося, що знаходили камені з найдивовижнішими візерунками, схожими на тварин та квіти, до створення яких жодним чином не була причетна людина. — І він знову схилився над каменем зі збільшувальним склом, тепер остаточно переконавшись, що то не природні стихії накреслили ці заплутані лабіринти ліній. Завитки були різної величини: деякі з них були діаметром в одну дванадцяту дюйма, а найбільші розміром з шестипенсову монету, і під лінзою чітко проглядалися правильні й довершені лінії, що в найменших завитках були вирізьблені на відстані одної сотої дюйма. Все це мало вражаючий, просто фантастичний вигляд, і, дивлячись на містичні знаки, на які вказувала рука, Дайсон відчув подих прадавніх часів, коли якась істота взяла до рук той камінь, щоб вирізьбити на ньому загадкові знаки, задовго до того, як із землі прорізалися пагорби, а скельні породи несамовито кипіли в надрах землі.

— Отже, «чорне небо» віднайдено, — сказав він, — але значення цих зірок, боюся, може бути на віки втрачено.

Вулиці Лондона огорнула тиша, й холодний вітерець залетів у кімнату Дайсона, що схилився над каменем, який тьмяно виблискував у світлі свічки. Врешті, поклавши стародавню річ у шухляду письмового стола, він ще дужче перейнявся справою сера Томаса Вівіана. Він уявив ошатно вбраного багатого джентльмена, що, за дивним збігом обставин, лежав мертвий під знаком руки, і його охопило тверде переконання, що між смертю цього світського доктора з Вест-Енду й дивними знаками на камені був нікому не відомий та вкрай неймовірний зв'язок.