Він днями просиджував за своїм письмовим столом, вдивляючись у камінь, не в змозі відірватися від нього погляду, цілком підпавши під його чари, але й досі безпорадний, втративши будь-яку надію розгадати таємницю викарбуваних символів. Врешті, у відчаї, він покликав містера Філіпса, щоб отримати консультацію фахівця, двома словами переповівши йому історію про те, як він знайшов камінь.
— Оце так! — вигукнув Філіпс. — Дуже цікаво. У вас в руках справжня знахідка. Більше того, скидається на те, що вона давніша навіть за хетську печатку. Зізнаюся, що такого письма, якщо це не прості подряпини, я ще не бачив. Ці завитки справді дуже вигадливі й незвичайні.
— Так, але мені кортить дізнатися, що вони означають. Не забувайте, цей камінь — те саме «чорне небо» з листа, якого знайшли в кишені сера Томаса Вівіана. Він безпосередньо стосується його смерті.
— Та ну, що за нісенітниці! Безумовно, це надзвичайно давня плитка, викрадена з якоїсь колекції. Так, з рукою вийшов дивний збіг обставин, але зрештою, це — всього лише збіг.
— Надмірний скепсис — це не більш ніж легковір'я, і ви, любий Філіпсе — живий тому приклад. Однак чи змогли б ви розшифрувати цей напис?
— Немає нічого, що б я не взявся розшифровувати, — відповів Філіпс. — Не думаю, що його неможливо розгадати. Ці значки, звісно ж, цікаві, та, гадаю, вони не настільки вже незбагненні та загадкові.
— Тоді заберіть камінь і зробіть все, що у ваших силах. Бо ті написи мене вже переслідують. Таке відчуття, ніби я надто довго дивився в очі самого Сфінкса.
Філіпс пішов, поклавши плитку у внутрішню кишеню. Він майже не сумнівався у власному успіхові, адже він вивів тридцять сім правил для розшифровування написів. Проте, коли він завітав до Дайсона через тиждень, на його обличчі не було й сліду радості від перемоги. Він застав свого друга у стані крайнього роздратування, що міряв кроками кімнату, ніби шаленець у нападі гніву. Дайсон нервово обернувся, коли почув, як відчинилися двері.
— Ну, — мовив Дайсон, — у вас щось вийшло? Що означають ці написи?
— Любий друже, мені прикро це визнавати, та в мене нічогісінько не вийшло. Я безуспішно перепробував усі відомі мені способи розшифровування написів. Я був такий настирливий, що надіслав камінь своєму приятелеві, який працює у Британському музеї, але навіть він, неабиякий фахівець у цій царині, не знав, що на це сказати. Це, мабуть, пам'ятка якогось зниклого з лиця землі народу або взагалі іншого світу, відмінного від нашого. Я не забобонний, Дайсоне, і ви знаєте, що я не маю жодних ілюзій, але, правду кажучи, я хочу якомога швидше позбутися цього чорного каменя. Зізнаюсь, у мене через нього видався важкий тиждень. Він — троглодитський і викликає в мене відразу.
Філіпс витягнув з кишені плитку і поклав її на столі перед Дайсоном.
— Між іншим, — продовжив він, — хай там як, а в дечому я таки мав рацію. Цей камінь насправді є частиною колекції. Там, на звороті, зберігся шматочок потемнілого паперу, що був, мабуть, ярликом.
— Так, я це помітив, — відповів Дайсон, страшенно розчарований. — Поза сумнівом, папірець колись був ярликом. Та мені байдуже, звідки взявся камінь, я лише хочу дізнатися, що означає напис на ньому, тому і не звернув на той клаптик жодної уваги. Гадаю, попри те, що ця штуковина є нерозв'язаною загадкою, вона, однак, надзвичайно важлива.
Незабаром Філіпс пішов, і Дайсон, досі пригнічений, взяв до рук плитку й неуважливо її перевернув. Шматок ярлика настільки потемнів, що виглядав як звичайнісінька пляма, і Дайсон, мимохіть придивившись до нього, побачив сліди олівця й одразу ж нетерпляче схилився над каменем, піднісши до очей збільшувальне скло. На жаль, зберігся лише шматочок паперу, і Дайсон заледве зміг розібрати лише окремі слова та склади. Спочатку він прочитав щось схоже на «Ін-Роуд», трохи нижче «...ха із кам'яним серцем», а решту було відірвано. Але розгадка не забарилася, і Дайсон усміхнувся, неймовірно задоволений собою.
— Ну звісно, — сказав він уголос, — це не лише найгарніший, але й один із найпопулярніших кварталів Лондона. Мені залишиться тільки прилаштуватися на вежі, спостерігаючи за тим, що коїться у прилеглих провулках.
Він переможно виглянув з вікна на вулицю, на протилежному боці якої виднілися ворота Британського музею. У прихистку стіни-огорожі цього чудового закладу якийсь «бідний художник», чи то пак крейдовий митець, малював просто на тротуарі свої бездоганні творіння, сподіваючись на схвалення та мідяки веселих і не дуже перехожих.
— Чудово! — мовив Дайсон. — Цей художник мені й допоможе.
IV
Тротуарний митець
Містер Філіпс, попри всі зречення — попри вимурувану ним самим стіну здорового глузду, межами та висотою якої він звик пишатися — в глибині душі надзвичайно цікавився справою сера Томаса Вівіана. Хоча перед своїм другом він і одягав маску байдужості, його розум не міг опиратися висновкам Дайсона, які той перед ним виклав, а саме, що уся ця пригода мала дві сторони — жахливу й таємничу. Зброя зниклого народу, що розітнула артерію, червона рука як символ страшного вірування, що вказувала на вбитого чоловіка, і кам'яна плитка, яку Дайсон заприсягся знайти і таки знайшов, з відбитком руки прокляття і написом внизу, порівняно з яким навіть найдавніші руни блякли та скидалися на сучасну абетку Та не лише це гризло його та збивало з пантелику. Як пояснити той факт, що під тілом лежав розкладений ніж без єдиної краплі крові на лезі? Припущення, що червону руку на стіні намалював хтось, чиє життя минало у вічному мороці, тривожило і навівало якийсь неосяжний страх. Однак це лише розбурхувало його цікавість, і вже через десять днів після повернення каменя він знову навідався до «чоловіка-містерії», як він поза очі називав свого друга.
Завітавши до похмурого й просторого помешкання на Ґрейт-Рассел-стріт, він відчув, як змінилася тамтешня атмосфера. Колишнє Дайсонове роздратування розвіялося, складки на чолі розгладилися — він сидів за письмовим столом біля вікна, дивлячись на вулицю з виразом похмурого задоволення, не звертаючи жодної уваги на купи книжок та газет, що лежали перед ним.
— Любий Філіпсе, який же я радий вас бачити! Пробачте, що не підводжуся, щоб як годиться привітати вас. Підсувайте крісло до стола і спробуйте цей чудовий тютюн.
— Дякую, — відповів Філіпс, — судячи із запаху, підозрюю, він доволі міцний. Але що це все означає? На що ви дивитесь?
— Це моя спостережна вежа. Запевняю вас, час летить дуже швидко за спогляданням цієї красивої вулички та класичної витонченості музейного портика.
— Ваші химерії просто вражають, — сказав Філіпс, — то вам вдалося розшифрувати напис? Бо мене він теж зацікавив.
— Останнім часом я облишив цю справу, — відповів Дайсон. — Гадаю, всі ці закарлючки можуть зачекати.
— Справді? А як щодо вбивства Вівіана?
— А, то вам і справді цікаво? Що ж, ми в жодному разі не можемо заперечувати, що цей випадок справді дуже дивний. Та чи не здається вам, що «вбивство» — трохи загрубе слово? Неначе зі стенду «їх розшукує поліція». Може, я трохи старомодний, та я не можу перестати вірити у силу розкішного слова. «Жертвопринесення», до прикладу, звучить набагато вишуканіше, ніж «вбивство».
— Нічого не розумію, — сказав Філіпс. — Навіть близько не можу вловити ходу ваших думок у цьому лабіринті.
— Думаю, незабаром усе стане набагато зрозумілішим для нас обох, та сумніваюся, що вам сподобається та історія, яку ви почуєте.
Дайсон знову запалив люльку і відхилився назад у кріслі, однак не розслабився, а продовжував уважно споглядати вулицю. Після тривалої мовчанки він раптом голосно й полегшено видихнув, аж Філіпс здригнувся від цього несподіваного звуку, підвівся з крісла і почав ходити по кімнаті.
— Треба перепочити, на сьогодні годі, — сказав він, — зрештою, це трохи втомлює.