Філіпс запитально подивився у вікно. Надворі сутеніло, і у світлі ліхтарів неясно вимальовувалися обриси музею, але на вулиці було доволі гамірно, там усе ще вирували людські юрби. Крейдовий митець на протилежному боці згрібав своє причандалля, стираючи з тротуару довершені творіння, а поверхами нижче люди з брязкотом почали зачиняти віконниці. Філіпсу було невтямки, чому Дайсон раптом полишив свій спостережний пост, і його почали немало дратувати ці заплутані загадки.
— Знаєте, Філіпсе, — мовив Дайсон, спокійно походжаючи по кімнаті, — я розповім вам, як я працюю. Я користуюся теорією неймовірності. Не чули про таку? Зараз поясню. Уявімо, що я стою на сходах собору Святого Павла і виглядаю сліпого чоловіка, що кульгає на ліву ногу. Навряд чи я побачу ту людину, чекаючи на неї годину. Якщо я чекатиму дві години, шанси збільшаться, але не суттєво, та й цілий день вичікувань теж навряд чи приведе до успіху. Але якщо я стоятиму на тому самому місці день за днем, тиждень за тижнем, неймовірність такої зустрічі буде постійно знижуватися, з кожним днем стаючи все меншою. Адже дві непаралельні лінії, поступово зближуючись, врешті перетнуться, і тоді неймовірність збігу цілком зникне. Саме так я натрапив на чорний камінь. Я спирався на теорію неймовірності. Це — єдиний науковий принцип, який, наскільки мені відомо, дозволяє людині знайти незнайомця з-поміж п'яти мільйонів людей.
— І таким методом ви збираєтеся знайти тлумача напису на чорній плитці?
— Звісно.
— І вбивцю сера Томаса Вівіана?
— Так, я маю сподівання саме в такий спосіб відшукати людину, причетну до смерті сера Томаса Вівіана.
Решту вечора, коли Філіпс пішов, Дайсон присвятив прогулянці вулицями міста, а опісля, коли вже зовсім стемніло, він повернувся до літературних потуг чи то пак «погоні за словом», як він полюбляв казати. Наступного ранку він знову зайняв свій пост біля вікна. Йому приносили їжу просто сюди, і він їв, не відводячи очей від вулиці. Цілісінький день він видивлявся, вряди-годи з необхідності відриваючись від цього захопливого заняття, і лише з настанням сутінків, коли всі віконниці було зачинено, а «бідний художник» безжалісно стирав свої творіння, коли загорялися вуличні ліхтарі, розганяючи морок, він залишав свої позиції. День за днем продовжувалося це невпинне споглядання вулиці, аж хазяйка помешкання занепокоїлася, обурюючись такою безрезультатною впертістю свого квартиранта.
Та нарешті одного вечора, коли гра світла й тіні лише починалася, а чисте безхмарне небо потроху тьмяніло, настав довгоочікуваний момент. Зі східного кінця Ґрейт-Рассел-стріт тротуаром повільно сунув бородатий згорблений чоловік середніх літ із сивиною на скронях. Проходячи повз, він поглянув на музей, а тоді мимохідь кинув погляд на творіння «бідного художника» і на самого митця, що сидів поряд із капелюхом у руці. На якусь мить бородань зупинився, злегка похитуючись туди-сюди, ніби над чимось розмірковував, і Дайсон помітив, як міцно чоловік стиснув кулаки, як дрож пробігла його спиною, а частину обличчя, яку було видно Дайсону, пересмикнуло, і воно скривилося, здавалося, від невимовного болю, наче перед нападом епілепсії. Дайсон схопив м'якого капелюха і, рвучко відчинивши двері, кинувся сходами вниз.
Коли він вибіг на вулицю, чоловік, який ще мить тому був такий схвильований, крутнувся навколо своєї осі і, незважаючи на симптоми невідворотного нападу епілепсії, стрімголов помчав у напрямку Блумсбері-сквер, цілком протилежному його попередньому напрямку. Дайсон підійшов до тротуарного художника і дав йому кілька монет, стиха сказавши: «Вам більше не потрібно знову це малювати».
Він повернувся й неспішно покрокував вулицею у протилежний від втікача бік. Тож відстань між Дайсоном та згорбленим чоловіком невпинно зростала.
V
Історія скарбниці
— Існує безліч причин, чому я запропонував зустрітись у вашому помешканні, а не в мене вдома. Думаю, йому комфортніше почуватися на нейтральній території.
— Зізнаюся вам, Дайсоне, — сказав Філіпс, — попри те, що мене просто розриває від нетерпіння, та водночас я відчуваю якусь тривогу. Вам відома моя позиція: мене цікавлять лише факти, матеріалізм, якщо вам завгодно, у своєму чистому вигляді. Але у справі Вівіана є щось, через що мені трохи неспокійно на душі. Як вам вдалося вмовити цього чоловіка сюди прийти?
— Він дещо перебільшує мої можливості. Пригадуєте, що я вам казав про теорію неймовірності? Коли вона таки спрацьовує, результати приголомшують тих, хто не втаємничений у неї. Годинник вибив восьму, чи не так? А ось і дзвінок у двері.
Вони почули на сходах кроки, за мить відчинилися двері, і до кімнати увійшов сутулий чоловік середніх літ, з бородою і густою сивиною на скронях. Філіпс уважно подивився на нього, зауваживши в рисах його обличчя ледь тамований страх.
— Проходьте, містере Селбі, — запросив Дайсон. — Знайомтеся, це — містер Філіпс, мій близький друг, і сьогодні він приймає нас у себе вдома. Може, чогось бажаєте? Ні? В такому разі послухаємо вашу, я переконаний, неймовірну історію.
Чоловік заговорив глухим, тремтливим голосом, а застиглий погляд очей, що жодного разу не змигнули, здавалося, був спрямований на щось жахливе, що стояло перед ним день і ніч і стоятиме до його скону.
— Гадаю, ви пробачите мені, якщо я омину довгу передмову, — почав він. — Те, про що я маю вам розказати, краще викласти швидко і без зайвих ліричних відступів. Отже, я народився у віддаленій частині західної Англії, де самі лиш обриси лісів та гір і звивисті струмки в долинах вже вселяють думку про щось таємниче кожному, хто обдарований багатою уявою. Я з дитинства пам'ятаю незмінні величезні округлі пагорби довкруж, нетрі густих непрохідних лісів і таємничі видолинки, що навіювали всілякі фантазії, яким не було меж. Підростаючи, я почав читати батьківські книжки і, мов та бджола, яка летить на цвіт, інстинктивно прагнув до всього, що живило мою уяву. Читаючи давню окультну літературу і слухаючи неймовірні легенди, в які старші люди дотепер таємно вірять, я виріс, свято переконаний в існуванні скарбниці народу, що згинув зі світу віки тому, скарбу, що й досі покоїться під пагорбами. Всі мої думки були спрямовані на те, аби віднайти золото, яке, в моїй уяві, лежало у землі, порослій зеленою травою, на глибині всього кількох футів. Зокрема, мене вабила одна місцина, що була немов зачарована, а саме — могильний курган, куполоподібний монумент якогось забутого народу, що увінчував вершину гірського хребта. Часто літніми вечорами я засиджувався там на самому вершечку великої вапнякової брили, з якої ген далеко було видно жовтувато-буре море і девонширське узбережжя. Якось одного дня я ліниво колупав наконечником своєї палиці мох та лишайник, що розрослися по каменю, коли помітив під зеленим наростом щось схоже на візерунок, якусь криву лінію і значки, які аж ніяк не могла залишити матір-природа. Спочатку мені здалося, що я натрапив на якусь рідкісну скам'янілість, тож взяв ножа і почав зішкрібати рештки моху, поки не розчистив квадратний фут поверхні. Тоді я побачив два знаки, які мене дуже вразили: перший — стиснута в кулак рука з великим пальцем, що, просунутий між вказівним і середнім, показував униз, а під рукою був якийсь завиток, неймовірно майстерно викарбуваний на твердій поверхні каменя. Я був переконаний в тому, що це — ключ до якоїсь великої таємниці, але одразу ж впав у зневіру, пригадавши, як свого часу кілька шанувальників старожитностей вирили під курганом довжелезний тунель і неабияк здивувалися, не знайшовши там нічого, крім наконечника стріли. Вочевидь, знаки на камені не мали стосунку саме до цього місця. Тому я вирішив, що потрібно шукати деінде. Зовсім випадково мені пощастило. Минаючи якусь халупу, я побачив дітей, що гралися на узбіччі. Один із них тримав у руці якусь річ, а решта намагалися відібрати її — така собі гра як велика частина містерії дитячого життя. Щось у тій штуковині, яку тримав маленький хлопчик, привабило мене, і я попросив його показати, що то було. Те, чим бавилися дітлахи, виявилося видовженою плиткою з чорного каменю, де було зображено руку, великий палець якої вказував донизу — таку саму, що я бачив на камені, а нижче — кілька завитків та закарлючок, вирізьблених, на мою думку, з надзвичайною майстерністю та ретельністю. За кілька шилінгів я купив у дітей їхню забавку. Жінка, яка поралася біля хатчини, сказала мені, що в них дома роками валялася та штука. Якось її чоловік надибав цей камінь у струмку, що протікав неподалік: тоді видалося дуже спекотне літо, і він побачив його серед інших каменів на дні майже висохлого струмка. Того дня я пішов за його течією, діставшись до самого джерела, що холодним чистим струменем било в узголів'ї самотньої гірської полонини. Це було двадцять років тому, та лише минулого серпня мені вдалося розшифрувати таємні знаки, вирізьблені на камені. Не хочу втомлювати вас непотрібними деталями свого особистого життя, скажу лише, що я, як і багато інших чоловіків, був змушений покинути свою домівку і перебратися до Лондона. Гроші я витрачав ощадливо, тому зрадів, коли надибав дешеву кімнатчину на задрипаній вуличці, що відгалужувалася від Ґрейз-Інн-Роуд. Покійний сер Томас Вівіан, на той час набагато бідніший та злиденніший за мене, винаймав мансарду в тому самому будинку, і невдовзі ми стали близькими друзями. Ось тоді я й утаємничив його у справу всього свого життя. Спочатку мені було вкрай важко переконати його в тому, що я не марную дні та ночі на дослідження чогось геть безглуздого та химерного. Та коли врешті я навернув його у свою віру, він захопився пошуками скарбу ще більше, ніж я, і запалився мрією про багатство як винагороду за винахідливість і терпіння. Мені подобався мій новий друг, а його нужденне становище викликало у мене щире співчуття. Він дуже хотів стати медиком, та в нього було недостатньо коштів, щоб оплатити навчання, і він нерідко скочувався до самого краю злиднів і голоду. Я урочисто пообіцяв йому, що коли ми знайдемо скарб, то, незважаючи ні на що, я розділю з ним те велике багатство, а така обіцянка, дана людині, що всі роки прожила в бідності, мріючи про життя, сповнене багатства й насолоди, була неабияким стимулом. Він узявся до справи з величезним завзяттям, застосувавши свій гострий розум і наполегливість для розгадки символів, вирізьблених на камені. Мене, як і багато кого в той час, цікавила каліграфія, і я вигадав чи то пак перейняв своєрідну манеру письма, якою час від часу послуговувався і яка настільки захоплювала Вівіана, що він старанно її відтворював. Ми домовилися, що в разі якщо нас розлучить доля, але виникне потреба написати про справу, якою ми обоє переймаємося, то скористаємося почерком, який я вигадав, і з цією ж метою ми винайшли свій власний тайнопис. Тим часом ми зі шкіри пнулися, аби дістатися до серця загадки. Однак з плином часу я помітив, що Вівіану набридла вся ця пригода, і якось одного вечора він схвильовано зізнався мені, що його гризе страх — чи не марнуємо ми наші життя на безглузді та безрезультатні пошуки. А за якихось кілька місяців йому пощастило успадкувати значну суму від якогось далекого родича в літах, про існування якого він геть забув. Щойно в нього з'явилися гроші, він почав віддалятися від мене. Ще раніше він здав вступні іспити і вирішив негайно приступити до навчання у лікарні Святого Томаса, а мені сказав, що мусить підшукати собі пристойніше житло. Прощаючись, я нагадав йому про свою обіцянку й урочисто її повторив. Та Вівіан лише розсміявся, і, коли він дякував мені, я зауважив у його погляді й голосі щось середнє між жалем та зневагою. Не бачу потреби заглиблюватися в деталі моїх численних незгод та жалюгідного й відтоді самотнього існування. Однак я ніколи не втрачав надії на успіх і щодня працював, схилившись над кам'яною плиткою, і лише з настанням сутінків я виходив на прогулянку по Оксфорд-стріт, що вабила мене своїм гамором, невпинним рухом і світлом ліхтарів.