Ці прогулянки увійшли в звичку. Щовечора, незалежно від погоди, я перетинав Ґрейз-Інн-Роуд і йшов у західному напрямку, іноді звертаючи північніше, минаючи Юстон-Роуд і Тоттенгем-Корт-Роуд, а іноді проходив повз Голборн або Ґрейт-Рассел-стріт. Щовечора я з годинку прогулювався північним тротуаром Оксфорд-стріт, і з глибин моєї пам'яті часто зринали історії де Квінсі та назва, яку він дав цій вулиці — «мачуха із кам'яним серцем». А тоді я повертався до свого брудного лігва і далі годинами намагався розплутати загадку, що лежала в мене перед очима.
Одного вечора, кілька тижнів тому, я нарешті її розгадав. Якоїсь мить мені сяйнуло, я прочитав напис і зрозумів, що все-таки не марнував свого життя. «Місце сховку скарбниці тих, хто живе під землею» — це перше, що я прочитав, а тоді вивчив точні вказівки цього місця, що було поблизу мого рідного села, де віками зберігалися гори золота. Спочатку потрібно було йти певною стежкою, минаючи певні перешкоди; де-не-де стежка звужувалася мало не до розмірів лисячої нори, а потім знову ширшала, і врешті я мав дійти до самої скарбниці. Я вирішив не гаяти часу і якомога швидше пересвідчитися у своєму відкритті — не те щоб я мав якісь сумніви в цей визначний момент, та я не міг допустити, щоб мій давній друг Вівіан, тепер багатий і успішний чоловік, був розчарований. Я сів на потяг, що прямував на захід, і одного вечора з картою в руці я пройшов тією стежкою, що пролягала серед пагорбів, до самого кінця, аж поки побачив перед собою блиск золота. Та далі я не пішов, бо вирішив, що в цей момент Вівіан повинен бути поруч зі мною. Тож я лише підібрав якось дивного кремнієвого ножа, що лежав на стежці, як доказ того, що я хотів йому розповісти. Я повернувся до Лондона і неабияк стривожився, виявивши, що з мого помешкання зникла кам'яна плитка. Моя хазяйка, справжня п'яниця, все заперечувала, та я майже не сумнівався в тому, що саме вона вкрала ту річ, щоб обміняти її на склянку віскі. Проте я напам'ять знав, що там було написано, і заздалегідь скопіював усі символи з каменя, тому втрата була не надто важливою. Втім, дещо мене таки непокоїло: знайшовши камінь, на його звороті я наклеїв шматочок паперу, де зазначив дату і місце знахідки, а згодом дописав ще кілька слів — нічого важливого, лише назву своєї вулиці та деякі зауваги. Мені були дуже дорогі ці спогади про дні, що здавалися такими безнадійними. У будь-якому разі я одразу написав серу Томасу Вівіану тим самим почерком, про який я вже згадував, скориставшись нашим вигаданим тайнописом. Я повідомив йому про свою знахідку, зазначивши, що камінь зник, але я мав копію напису, ще раз нагадав йому про свою обіцянку і попросив його відповісти або завітати до мене. Він написав, що чекатиме на мене в одному глухому провулку в Клеркенвеллі, добре нам знайомому ще зі старих часів, і одного вечора, о сьомій, я пішов до місця призначеної зустрічі. На розі тієї відлюдної вулиці, прогулюючись туди-сюди, я помітив на асфальті стерті малюнки якогось вуличного художника і підняв шматочок крейди, забутий ним, не надто замислюючись про те, що роблю. Я походжав тротуаром і малював у своїй уяві чоловіка, який постане переді мною після стількох років розлуки. Поки я безцільно блукав, не відриваючи погляду від землі, мене заполонили спогади про минулі часи. А із задуми мене вирвав чийсь злий голос — хтось грубо зауважив, що я ходжу не по тому боці тротуару. Звівши очі, я побачив перед собою заможного й пихатого джентльмена, який з неприхованою зневагою і незадоволенням міряв поглядом мою не надто показну постать. Я одразу ж впізнав у ньому свого давнього приятеля, а після того, як я пояснив йому, хто перед ним стоїть, він з виразом каяття попросив вибачення і почав дякувати мені за мою доброту, але дещо із сумнівом, наче вагався розтопити між нами кригу, і, наскільки я бачив, з каплею підозри, чи все в мене гаразд з головою. Я почав було згадувати про роки нашого колишнього товаришування, але швидко зрозумів, що серу Томасу Вівіану спогади про ті давні часи неприємні: ввічливо відповідаючи на мої запитання, весь час повертався до «робочих моментів», як він це називав. Я змінив тему розмови і в усіх деталях розповів йому те, про вже що повідомив вам, і побачив, що його поведінка цілком змінилася. Коли я витягнув з кишені кремнієвого ножа на доказ моєї подорожі «на зворотний бік Місяця», як ми називали на нашому жаргоні місце, де був захований скарб, він почав аж задихатися від напруги, на його обличчі з'явився вираз тривоги, потім тремкого страху, тверда рішучість і намагання зберігати спокій поперемінно змінювали одне одного, зовсім мене спантеличивши. Я позповів йому все в найдрібніших подробицях, і оскільки надворі ще не споночіло, я, згадавши, що у моїй кишені лежить шматочок червоної крейди, намалював ним на стіні руку.