— Бачиш, рука, — сказав я, пояснивши справжнє значення малюнка, — зверни увагу, куди вказує великий палець, затиснутий між вказівним та середнім пальцями... — Я збирався продовжити розповідати і виводити крейдою схему на стіні, коли він, на моє здивування, різко перехопив мою руку.
— Ні, ні, — сказав він, — мені це непотрібно. Тим паче, тут не так уже й безлюдно. Пройдімося краще, і ти мені все докладно поясниш.
Я охоче зголосився на його пропозицію, і він повів мене геть, обираючи найглухіші вулички, поки я ретельно пояснював йому шлях, яким можна дістатися до захованого скарбу. Раз чи двічі, звівши очі на Вівіана, я бачив, що він якось дивно озирається, кидає навсібіч швидкі погляди і мигцем позирає на будинки. Навколо нього згустилася якась неприємна й тривожна аура, що мені геть не подобалося.
— Чом би нам не пройтися далі на північ? — врешті запропонував він. — Ми підемо тихими вуличками, де зможемо все спокійно обговорити. Решта мого вечора у твоєму розпорядженні.
Я відмовився, мотивуючи своє небажання тим, що мені необхідно вчасно потрапити на Оксфорд-стріт, і продовжив розповідь, наприкінці якої він знав усі повороти на шляху до скарбу та найменші деталі так само добре, як і я. Ми повернулися туди, звідки рушили, і знову стояли в темному провулку на тому самому місці, де я малював на стіні червону руку, оскільки я впізнав розмиті обриси дерев, що своїм гіллям нависали над нами.
— Ми прийшли до нашої відправної точки, — мовив я. — Мені навіть здається, що я можу торкнутися того місця, де я намалював руку. І я переконаний, ти також, як і я, зможеш торкнутися тієї містичної руки на галявині. Пам'ятай — між струмком і скелею.
Я нахилився, вдивляючись у те, що, як я гадав, було моїм малюнком, коли почув різкий вдих і, випроставшись, побачив Вівіана із занесеною догори рукою, в якій був затиснутий ніж, а в очах його погрозливо виблискувала смерть. Лише з метою самооборони я схопився за руків'я кремнієвого ножа у себе в кишені й наосліп ударив його, борячись за власне життя, а наступної миті він уже лежав мертвий на бруківці.
— Гадаю, це — все, — після нетривалої мовчанки продовжив містер Селбі. — Єдине, що я хотів ще сказати вам, містере Дайсон, це те, що я зовсім не розумію, як вам вдалося мене знайти.
— Я йшов слідом за багатьма вказівками, — відповів Дайсон, — але не можу погодитися з вами стосовно моєї надзвичайної кмітливості, яку ви мені приписуєте, оскільки я припустився кількох надзвичайно грубих помилок. Проте, зізнаюся, у мене не було особливих проблем із вашим небесним тайнописом. Я відразу ж зрозумів, що звичайні слова та фрази ви замінили на астрономічні терміни. Ви загубили, чи то у вас украли, щось чорне. Небесний глобус — це копія неба, тож я зрозумів, що у вас є копія того, що ви загубили. Тоді я дійшов висновку, що ви загубили якусь чорну річ з літерами чи символами, написаними чи то вирізьбленими на ній, а оскільки ця річ містила якусь цінну інформацію, вона, вочевидь, мала бути написана чи зображена графічно. «Наша стара орбіта залишилася без змін» — тут, безумовно, йдеться про старий план чи домовленість. «Номер мого знака» має означати «номер мого будинку» — алюзія на знаки зодіаку. І, звісно, «зворотний бік Місяця» означає не що інше, як місце, куди не ступала людська нога. А «інше склепіння» — це інше місце зустрічі: «склепіння» як частина терміна «небесне склепіння». Наступним моїм кроком було знайти «чорне небо», яке вкрали, і я таки його знайшов, хоч це й коштувало мені значних зусиль.
— То камінь у вас?
— Так. А на звороті, на клаптику паперу, про який ви говорили, я прочитав «Ін-Роуд», що мене добряче заплутало, поки мені на думку не спала вулиця Ґрейз-Інн-Роуд; тільки ви пропустили друге «н». Фраза «...ха із кам'яним серцем» одразу ж відіслала мене де Квінсі, якого ви цитували. За моїми неймовірними, але таки правильними припущеннями, ви жили десь поблизу Ґрейз-Інн-Роуд, якщо не на самій цій вулиці, і мали звичку гуляти по Оксфорд-стріт, оскільки, як ви пам'ятаєте, курець опію прогулювався саме по ній.
Згідно з теорією неймовірності, принципи якої я пояснив своєму другові, я дійшов висновку, що одного разу ви таки підете по Ґілдфорд-стріт, Рассел-Сквер чи Ґрейт-Рассел-стріт, і я знав, що терпляче виглядаючи, я колись-таки вас побачу. Однак звідки мені було знати, що це будете саме ви? Напроти свого помешкання я помітив «крейдового митця», якого я попрохав щодня малювати на стіні позаду нього велику руку, стиснуту в жесті, який всім нам добре відомий. Я гадав, що той незнайомець, вгледівши знак, який для нього є найстрашнішим з-поміж усіх символів, не зможе байдуже пройти повз і не зрадити себе бодай якоюсь емоцією. Решту ви знаєте. А коли я знайшов вас годину по тому, то було, зізнаюся, довершеним трюком. Те, що ви роками винаймали те саме помешкання, тим паче в районі з величезним потоком мешканців, наштовхнуло мене на думку, що у вас є сталі звички, і я був переконаний, що, подолавши свій страх, ви знову повернетеся, щоб продовжити свою прогулянку по Оксфорд-стріт. І ви повернулися через Нью-Оксфорд-стріт, де я вже чекав на вас на розі.
— Ваші висновки вражають, — сказав містер Селбі. — Тільки додам, що тієї ночі, коли загинув сер Томас Вівіан, я також повертався по Оксфорд-стріт. Гадаю, мені немає чого додати.
— Я так не думаю, — заперечив Дайсон. — Що сталося зі скарбом?
— Нам краще про це не говорити, — сказав містер Селбі, збліднувши мов полотно.
— Та годі вам так перейматися, сер, ми ж не якісь там шантажисти. Крім того, ви чудово знаєте, що тепер ваша доля в наших руках.
— Раз так, то я, містере Дайсоне, визнаю, що повернувся до того місця, та цього разу пішов трішки далі.
Чоловік раптом затнувся, його вуста затремтіли, і він, схлипуючи, важко зітхнув.
— Заспокойтеся, — сказав Дайсон. — Думаю, ви взяли достатньо.
— Достатньо, — продовжив Селбі, ледь стримуючи ридання, — настільки достатньо, що тепер під моїми ногами вічно горітиме пекло. Я взяв з тієї страшної скарбниці поміж пагорбів лише одну річ. Вона лежала неподалік від того місця, де я знайшов кремнієвого ножа.
— Чому ж ви не взяли більше?
Бідолашний чоловік здрібнів просто на очах. Його обличчя пожухло, мов осінній листок, а з чола покотився піт. Видовище було відразливе й водночас жахливе, а коли він знову заговорив, його голос звучав, як сичання змії.
— Тому що хоронителі все ще там, і я їх бачив, а ще ось чому, — і він витягнув з кишені вигадливий золотий виріб і підніс його догори. — Бачите, — сказав він, — це — «жертвопринесення козла».
Філіпс і Дайсон налякано скрикнули від мерзенної непристойності тої речі.
— Заберіть це геть! Заховайте його, заради Бога, заховайте подалі!
— Я взяв із собою тільки це, більш нічого, — сказав він. — Ви вже, мабуть, здогадалися, що я ненадовго затримався в місцині, чиї мешканці не перевершили у своєму розвиткові диких звірів, а те, що я вам показав, не передає і тисячної частки того, що там коїться.
— Ось, візьміть це, — мовив Дайсон, — про всяк випадок я захопив його із собою, — і він простягнув відразливому чоловікові, що весь тремтів, чорний камінь.
— А тепер, — мовив Дайсон, — вам, мабуть, час іти.
Двоє приятелів якийсь час мовчки сиділи й дивилися один на одного — в очах у них зачаїлася тривога, уста тремтіли.
— Змушений визнати, що я йому вірю, — зізнався Філіпс.
— Любий Філіпсе, — сказав Дайсон, прочинивши навстіж вікна, — донедавна я й подумати не міг, що ті грубі помилки, яких я припустився, були настільки безглуздими.
Білий народ
Пролог
— Магія та святенність, — мовив Емброуз, — це єдині реалії життя, і кожна з них є насолодою, відступом від повсякденності.
Котґрейв зацікавлено слухав. Сюди, у цей занедбаний дім на північній околиці Лондона, оточений старим садом, його привів приятель. Тут, у темній кімнаті, мрійливий відлюдник Емброуз працював над своїми книжками.