Він ніжно провів пальцем по вицвілій палітурці.
— Я знав дівчину, яка це написала, — сказав він. — Читаючи її розповідь, ви зрозумієте, наскільки чудово вона ілюструє нашу сьогоднішню розмову. Є ще продовження, та я волію про нього не говорити.
Декілька місяців тому в одному з періодичних видань було опубліковано дивну статтю, — продовжив він згодом з інтонацією людини, яка змінює тему розмови. — Її написав доктор... доктор Корин, здається. Там ішлося про те, що одна леді спостерігала за своєю маленькою донечкою, яка гралася біля вікна у вітальні, і зненацька прямо на її очах важка віконна рама впала просто дитині на пальчики. Гадаю, леді втратила свідомість, та в будь-якому разі, коли викликали лікаря, він, обробивши поранені й скалічені пальчики дитини, одразу підійшов до її матері. Вона стогнала від болю, і виявилося, що три пальці на її руці, ті самі, що й пошкоджені пальчики на дитячій ручці, опухли й почервоніли, а пізніше — як написав лікар — почалося гнійне запалення.
Абмроуз усе ще ніжно погладжував зелену книжечку.
— Ну гаразд, беріть, — мовив він із жалем, немов відриваючи від серця безцінний скарб. — Поверніть, щойно прочитаєте, — сказав він, коли вони виходили через хол в старий сад, що дурманив ароматом білих лілій.
Коли Котґрейв зібрався йти, на видноколі вже розгоралася широка червона смуга, і з пагорба, на якому стояв будинок Абмроуза, відкривався вражаючий краєвид сплячого Лондона.
Зелена книжечка
Сап'янова палітурка книжечки вже вицвіла, та на ній не було жодних плям чи яких-небудь ознак користування. Вона виглядала так, наче її купили «під час візиту до Лондона» сімдесят чи вісімдесят років тому, а потім забули про неї, і вона лежала десь закинута подалі від людського ока. Книжечка пахла старовиною — такий ніжний, стійкий аромат, що поселяється у меблях, яким сотня, а то й більше років. Форзац був вигадливо оздоблений різнокольоровими візерунками та побляклою позолотою. Записник на вигляд був зовсім невеликий, але мав тонкий папір, і безліч сторінок були щільно списані дрібними, акуратно виведеними літерами.
«Я знайшла цю книжку (з таких слів починався рукопис) в шухляді старого комода, що стоїть на сходовому майданчику. День тоді видався дощовим, і я не могла вийти з дому на прогулянку, тож увечері запалила свічку і почала копатись у комоді. Майже всі шухляди були вщерть забиті старими сукнями, але одна з маленьких шухляд виявилася порожньою, в глибині якої, на самому дні, я й знайшла цей записник. Я давно хотіла мати саме такий, а тому взяла його для своїх записів. Він повний таємниць. У мене є чимало книжечок, яким я звіряю свої таємниці, і всі вони заховані в надійному місці, а тут я маю намір записати багато давніх таємниць і кілька нових теж. Однак є й такі, які мені взагалі не варто занотовувати. Я не зазначатиму справжніх дат — днів і місяців, про які я пізналася рік тому, і не скажу, як виводити руни Акло чи писати хіоською мовою, ані як малювати великі красиві Кола, чи як грати в ігри Мао та співати пісні вождів. Звісно, я можу про все те в загальних рисах написати, але я з певних причин не згадуватиму, як саме це робити. І я не скажу, хто такі німфи чи дхоли, чи джило, та що означають вули. Це — найтаємніші таємниці, і я тішуся, коли пригадую, що все це мені відомо і що я володію скількома чудовими секретами. Але існують деякі речі, які я називаю найтаємнішими таємницями всіх таємниць, про які я навіть думати не смію, хіба що коли залишаюся наодинці із собою: тоді я заплющую очі, притискаю до них долоні й пошепки промовляю слово — і з'являється Алала. Я роблю це лише вночі у себе в кімнаті чи в заповідних лісах, але не скажу, в яких саме, оскільки це — таємні ліси. Є ще обряди, кожен з яких важливий, але деякі приємніше споглядати, ніж інші — Білі обряди, Зелені та Багряні. Багряні обряди найкращі, але існує лише одна місцина, де їх можна належним чином здійснювати, хоча я здатна відтворювати їх в інших місцях. Окрім цього, я ще вмію виконувати танці і Комедію, яку я іноді показувала іншим, а вони нічого в тому не тямили. Вперше про все це я дізналася ще в ранньому дитинстві.
Коли я була зовсім маленькою, а моя матінка — живою, я пам'ятала все, що було до того, лишень у мене в голові все перемішалося. Та, пригадую, у п'ятирічному чи шестирічному віці я часто чула, як про мене говорять, думаючи, ніби я нічого не розумію. Говорили, якою дивною я була за рік чи два до того, і що няня просила мою матір, аби вона підійшла і послухала, як я сама із собою розмовляю, а я казала слова, яких ніхто не годен був зрозуміти. Я розмовляла мовою Key, з якої зараз пам'ятаю лишень дрібку слів, адже тоді я ще лежала у колисці, коли приходили маленькі білолиці істоти й дивилися на мене. Вони говорили зі мною, і я вивчила їхню мову. Ті істоти розповідали про величне біле місце, де вони жили, де трава й дерева були білі, де білі пагорби верхівкою сягали самого місяця і де віяв холодний білий вітер. Часто після таких розмов мені снилося це місце, але, коли я була ще зовсім маленька, обличчя перестали з'являтися. Та коли мені виповнилося п'ять років, трапилося дещо дивовижне. Моя няня несла мене на плечах — ми йшли через кукурудзяне поле, день тоді видався дуже спекотний. Потім ми пішли до стежини, що завертала до лісу, а слідом за нами подався якийсь високий чоловік і йшов доти, доки ми дісталися до глибокого темного озерця. Няня посадовила мене на м'який мох під деревом і мовила до чоловіка: „їй ще рано туди спускатися“.
Тож вони залишили мене під деревом, де я сиділа й дивилася на озерце, аж тут з води і лісу вийшло двоє прекрасних білолицих людей, що почали забавлятися, танцювати і співати. Із шкірою кремово-білого кольору, вони скидалися на ті старовинні фігурки зі слонової кістки, що стоять у нашій вітальні. Одна була красивою леді з добрими чорними очима, сумним обличчям і довгим чорним волоссям. Вона якось дивно й сумно усміхалася чоловікові, що, сміючись, ганявся за нею. Удвох вони забавлялися й танцювали довкруж озерця, стиха щось наспівуючи, доки я не поринула в сон. Повернувшись, няня розбудила мене. Вона мені здалася чимось схожою на білу леді, про яку я їй розповіла, запитавши, чому в неї такий дивний вигляд. Няня страшенно розхвилювалася й здавалася дуже наляканою, аж змертвіла на виду. Вона посадила мене на траву і довго й пильно на мене дивилася, і я бачила, як вона вся тремтить. Трохи заспокоївшись, няня сказала, що все те мені просто наснилось, але я знала, що це було насправді. Тоді вона взяла з мене слово нікому про бачене не розповідати, а якщо я бодай словом комусь прохоплюся, мене вкинуть до чорної ями. Я, на відміну від няні, ніскілечки не злякалася. Я не могла забути про той день, бо варто мені було залишитися наодинці й у цілковитій тиші заплющити очі, як вони знову з'являлися перед моїм внутрішнім поглядом, ледь помітні й далекі, але від того не менш дивовижні. У моїй пам'яті зринали невеличкі фрагменти тієї пісні, що линула з їхніх уст, але я не в змозі була її заспівати.
Мені було тринадцять, майже чотирнадцять, коли зі мною трапилася просто неймовірна пригода, така дивна, що той день, коли це сталося, я завжди називатиму Білим днем. Моя матінка померла більш як за рік до того. Вранці я навчалась, а по обіді мене відпускали гуляти. Того дня я йшла новою стежкою, і невеличкий потічок привів мене до незнайомої мені місцевості. Я тоді ще порвала сукенку, коли продиралася через густі зарості кущів при дорозі, і попід низьким гіллям дерев, і по тернистих чагарниках на пагорбах, і в лісі, встеленому колючим паростям. Шлях видався довгим-предовгим. Здавалося, наче я іду цілу вічність, і мені довелося повзти крізь таку собі подобу тунелю, де колись протікав струмок, але він давно вже висох, оголивши кам'яне дно, а обабіч нього росли кущі, що перепліталися гілками, утворюючи внизу густі сутінки. А я все продовжувала повзти крізь темряву, довго-предовго. І так я дісталася до пагорба, якого ніколи раніше не бачила. Я опинилася в темних хащах зі сплетеним покрученим гіллям, продираючись крізь яке я мимоволі скрикувала від того, що воно боляче било мені в обличчя. Згодом виявилось, що я піднімаюся вгору, довго-предовго, поки врешті не вирвалась із темних хащ і, ридаючи, сіла на краю великого пустища, де у траві повсюди лежали потворні сірі камені, з-під яких де-не-де вибивалися покручені, хирляві деревця, схожі на змій. Затим я підвелася і довго-предовго видиралася на вершину пагорба. Я в житті не бачила таких великих огидних каменюк. Деякі виростали просто з-під землі, а деякі виглядали так, наче їх туди хтось приволік, і ними була встелена вся дорога, що простягалася далі, ніж сягало моє око. Я визирнула з-поза них і побачила навколишню місцевість, що здалася мені якоюсь дивною. Надворі була зима, і з пагорбів довкруж нависав страшний чорний ліс. Я немов опинилася в кімнаті, завішаній чорними фіранками, а самі дерева не були схожі на жодне з тих, що я коли-небудь бачила. Мені стало страшно. За лісом, утворюючи велике коло, виростали інші пагорби, зовсім мені незнайомі. Все немов потопало у пітьмі, огорнуте якимись чарами вуур. Довкруж було так тихо й безмовно, а небо було таким важким, сірим і сумним, як вуурівське склепіння у Глибокому Дендо. Я йшла все далі серед тих страхітливих каменюк, яких було сотні й сотні. Деякі скидалися на людей з огидними вишкіреними обличчями. Мені здавалося, що вони от-от стрибнуть на мене і схоплять, потягнувши у своє кам'яне царство, щоб я навіки там зосталася. Інші камені були схожі на тварин та бридких плазунів з висолопленими язиками, а на деяких були немов викарбувані слова, які я не в змозі була вимовити. Деякі камені скидались на покійників, розпростертих на траві. Попри страх, я йшла поміж них, і моє серце повнилося лиховісними піснями, навіяними ними. Мені хотілося корчити гримаси й вигинатися, достоту як вони, і я все йшла і йшла довгою стежкою, поки зрештою не відчула симпатії до тих каменюк, і вони мене більше не лякали. Я співала навіяних ними пісень. Пісень, слів яких не можна вимовляти чи записувати на папері. Тоді я почала корчити гримаси, копіюючи камінні обличчя, і вигинатися так, як були вигнуті вони. Я пластом, немов покійники, лежала на землі, а, підійшовши до одного вишкіреного каменя, поклала руки йому на плечі й обійняла його. І так я блукала поміж каменів, поки посеред них мені не трапився круглий насип. Він був вищим за звичний, заввишки майже як наш будинок, схожий на перевернуту догори дном чашу, гладенький, округлий та зелений, на верхівці якого, немов стовп, стирчав камінь. Я стала видиратися вгору, але схили того насипу були настільки круті, що мені довелося спинитись, інакше я б скотилася донизу і, скоріш за все, вдарилась об камені й розбилася на смерть. Але мені так хотілося видертися на самісінький вершечок того великого округлого насипу, що я лягла на живіт і, чіпляючись руками за траву, почала потихеньку підтягуватись, поки не опинилася на його верхівці. Там я всілася на камінь і роззирнулася навколо. У мене було таке відчуття, немов я пройшла довгий-предовгий шлях й опинилася за сотні миль від рідної домівки чи навіть у якійсь іншій країні, чи в одній із тих дивних місцин, про які я читала в „Казці про Аладдіна“ і в „Тисячі та одній ночі“. Немов після далекого плавання, що затягнулося на роки, я знайшла інший світ, якого ніхто раніше не бачив і нічого про нього не чув. Немов я піднялася в небо й потрапила на одну з тих зірок, про які я читала, де все мертве, холодне й сіре, де немає атмосфери і не віє вітер. Я сиділа на камені і дивилася навсібіч, і вгору, і вниз, і знову довкола себе. Я уявляла, що сиджу на самісінькій верхівці вежі посеред великого безлюдного міста, і навколо не було нічого, крім сірих каменів на землі. Я більше не розрізняла їхніх обрисів, та бачила, що вони лежать розкидані аж ген до небокраю, і коли я дивилася на них, мені здавалося, що вони утворюють певні візерунки, форми та фігури. Та я знала, що це неможливо, адже багато з них виростали прямо із землі, зрощені з підземним камінням, і, глянувши знову, я не бачила нічого, крім маленьких кіл усередині великих, пірамід, і склепінь, і шпилів, що неначе кружляли навколо того місця, де я сиділа, і що довше я на них дивилася, то чіткіше бачила великі кам'яні кола, що все більше розросталися. Я так довго не відводила від них погляду, що вони, здавалося, почали рухатись і оберталися, як гігантське колесо, всередині якого я також оберталася. У мене почало наморочитися в голові, і все наче заволокло туманом, утративши чіткі обриси. Я побачила слабкий проблиск блакитного світла, і камені немов почали вистрибувати, танцювати й крутитися, кружляючи довкола мене. Мене знову охопив страх, і, скрикнувши, я зіскочила з каменя, на якому сиділа, і звалилася додолу. Піднявшись, я з радістю побачила, що камені знову лежать нерухомо, тож я сіла на траву, з'їхала по насипу вниз і попрямувала далі. Я до запаморочення танцювала той чудернацький танок, що й камені, і від радості, що роблю все правильно, я не припиняла танцювати і співати чудернацьких пісень, які самі виникали у мене в голові. Врешті я спустилася до підніжжя великого гладкого пагорба, де більше не було каменів, а стежка знову пірнала у темні хащі видолинка. Крізь них було так само нестерпно пробиратися, як і крізь ті хащі, що на узвишші, але тепер мені було байдуже до того, бо мене переповнювала радість, що я змогла відтворити той чудернацький танок, який я вгледіла там, серед каменів. Я продиралася крізь кущі, висока кропива боляче жалила мені ноги; мене дряпали гілля й колючки, та я не заважала на те, а лиш сміялась і далі співала. Потім я вибралася з тих хащ в усамітнену долину, невеличку таємну місцину, схожу на темну дорогу, якою ніхто не ходить, тому що вона дуже вузька, глибока й оточена дрімучим лісом. Там, з крутого схилу, над нею нависають дерева, і росте папороть, що на відміну від мертвих, коричневих заростей на пагорбі, не втрачає зелених барв навіть узимку і має солодкий, густий аромат, схожий на той, що сочиться з ялин. Тією долиною біг невеличкий струмок, такий тоненький, що я завиграшки могла його переступити. Я зачерпнула долонями води, щоб напитися, і вона смакувала як світле, золотисте вино. Вона іскрилась і нуртувала, пробігаючи по красивих червоних, жовтих і зелених камінцях, через що здавалася живою і різнобарвною. Випивши воду, я зачерпнула ще, та все ніяк не могла напитися, тож я лягла і, нахиливши голову, стала пити просто з потічка. Так вона здавалася ще смачнішою, маленькі хвильки накочувалися, торкалися моїх вуст, немов цілуючи мене, а я сміялася і знову пила воду, уявляючи, що в тому струмку живе німфа, така, як на старовинній картині у нас вдома, й цілує мене. Низенько схилившись до води і ніжно приклавши до неї вуста, я прошепотіла німфі, що повернуся. Я була переконана, що то — незвичайна вода, бо мені стало так радісно на душі, коли я звелася на ноги й рушила далі. Я знову танцювала, йдучи долиною вгору, попід навислими пагорбами. А нагорі переді мною раптом постав високий крутий схил, геть як мур, і, крім тієї зеленої стіни та неба, там більше нічого не було. Я подумала: „...нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь“. Мені здалося, що я справді дісталася одвічного кінця світу, тому що те місце скидалося на кінець всього, немов за його межами не було нічого, крім царства Вуур, куди летить світло, коли воно гасне, й тече вода, що випаровується під сонцем. Я почала згадувати той довгий-предовгий шлях, який я здолала, як я натрапила на потічок і пішла слідом за ним, продираючись крізь кущі та тернисті хащі, й темні ліси, повні повзучих колючих рослин. Як я заповзла в тунель під деревами і пробиралася через чагарники, і бачила сірі валуни, й сиділа посеред них, поки ті не пустилися в танок, а тоді пішла повз сірі камені, спустилася з пагорба крізь колючі хащі й пішла темною долиною, і блукала я довго-предовго. Я думала, як мені тепер дістатися дому, якщо я взагалі знайду стежку назад, і якщо мій дім ще був на місці, а не перетворився з усіма його мешканцями на сірі камені, як у казках „Тисячі і однієї ночі“. Я сіла на траву й замислилася, що мені робити далі. Я стомилась, і від довгої ходьби у мене пекли ноги. Оглянувшись навколо, прямісінько під високим, крутим зеленим муром я побачила джерельце. Довкруж джерела земля була вкрита соковито-зеленавим вологим мохом. То був дивовижний мох, схожий на красиві маленькі папороті, й пальми, і ялини, такі зелені, немов коштовні смарагди, а крапельки води, що звисали з них, були як справжні діаманти. А посеред моху виблискувало джерело — глибоке, блискуче й таке чисте, що здавалось, ніби я легко можу торкнутися червоного піску на дні, хоча насправді там було дуже глибоко. Я підій