а, де у траві повсюди лежали потворні сірі камені, з-під яких де-не-де вибивалися покручені, хирляві деревця, схожі на змій. Затим я підвелася і довго-предовго видиралася на вершину пагорба. Я в житті не бачила таких великих огидних каменюк. Деякі виростали просто з-під землі, а деякі виглядали так, наче їх туди хтось приволік, і ними була встелена вся дорога, що простягалася далі, ніж сягало моє око. Я визирнула з-поза них і побачила навколишню місцевість, що здалася мені якоюсь дивною. Надворі була зима, і з пагорбів довкруж нависав страшний чорний ліс. Я немов опинилася в кімнаті, завішаній чорними фіранками, а самі дерева не були схожі на жодне з тих, що я коли-небудь бачила. Мені стало страшно. За лісом, утворюючи велике коло, виростали інші пагорби, зовсім мені незнайомі. Все немов потопало у пітьмі, огорнуте якимись чарами вуур. Довкруж було так тихо й безмовно, а небо було таким важким, сірим і сумним, як вуурівське склепіння у Глибокому Дендо. Я йшла все далі серед тих страхітливих каменюк, яких було сотні й сотні. Деякі скидалися на людей з огидними вишкіреними обличчями. Мені здавалося, що вони от-от стрибнуть на мене і схоплять, потягнувши у своє кам'яне царство, щоб я навіки там зосталася. Інші камені були схожі на тварин та бридких плазунів з висолопленими язиками, а на деяких були немов викарбувані слова, які я не в змозі була вимовити. Деякі камені скидались на покійників, розпростертих на траві. Попри страх, я йшла поміж них, і моє серце повнилося лиховісними піснями, навіяними ними. Мені хотілося корчити гримаси й вигинатися, достоту як вони, і я все йшла і йшла довгою стежкою, поки зрештою не відчула симпатії до тих каменюк, і вони мене більше не лякали. Я співала навіяних ними пісень. Пісень, слів яких не можна вимовляти чи записувати на папері. Тоді я почала корчити гримаси, копіюючи камінні обличчя, і вигинатися так, як були вигнуті вони. Я пластом, немов покійники, лежала на землі, а, підійшовши до одного вишкіреного каменя, поклала руки йому на плечі й обійняла його. І так я блукала поміж каменів, поки посеред них мені не трапився круглий насип. Він був вищим за звичний, заввишки майже як наш будинок, схожий на перевернуту догори дном чашу, гладенький, округлий та зелений, на верхівці якого, немов стовп, стирчав камінь. Я стала видиратися вгору, але схили того насипу були настільки круті, що мені довелося спинитись, інакше я б скотилася донизу і, скоріш за все, вдарилась об камені й розбилася на смерть. Але мені так хотілося видертися на самісінький вершечок того великого округлого насипу, що я лягла на живіт і, чіпляючись руками за траву, почала потихеньку підтягуватись, поки не опинилася на його верхівці. Там я всілася на камінь і роззирнулася навколо. У мене було таке відчуття, немов я пройшла довгий-предовгий шлях й опинилася за сотні миль від рідної домівки чи навіть у якійсь іншій країні, чи в одній із тих дивних місцин, про які я читала в „Казці про Аладдіна“ і в „Тисячі та одній ночі“. Немов після далекого плавання, що затягнулося на роки, я знайшла інший світ, якого ніхто раніше не бачив і нічого про нього не чув. Немов я піднялася в небо й потрапила на одну з тих зірок, про які я читала, де все мертве, холодне й сіре, де немає атмосфери і не віє вітер. Я сиділа на камені і дивилася навсібіч, і вгору, і вниз, і знову довкола себе. Я уявляла, що сиджу на самісінькій верхівці вежі посеред великого безлюдного міста, і навколо не було нічого, крім сірих каменів на землі. Я більше не розрізняла їхніх обрисів, та бачила, що вони лежать розкидані аж ген до небокраю, і коли я дивилася на них, мені здавалося, що вони утворюють певні візерунки, форми та фігури. Та я знала, що це неможливо, адже багато з них виростали прямо із землі, зрощені з підземним камінням, і, глянувши знову, я не бачила нічого, крім маленьких кіл усередині великих, пірамід, і склепінь, і шпилів, що неначе кружляли навколо того місця, де я сиділа, і що довше я на них дивилася, то чіткіше бачила великі кам'яні кола, що все більше розросталися. Я так довго не відводила від них погляду, що вони, здавалося, почали рухатись і оберталися, як гігантське колесо, всередині якого я також оберталася. У мене почало наморочитися в голові, і все наче заволокло туманом, утративши чіткі обриси. Я побачила слабкий проблиск блакитного світла, і камені немов почали вистрибувати, танцювати й крутитися, кружляючи довкола мене. Мене знову охопив страх, і, скрикнувши, я зіскочила з каменя, на якому сиділа, і звалилася додолу. Піднявшись, я з радістю побачила, що камені знову лежать нерухомо, тож я сіла на траву, з'їхала по насипу вниз і попрямувала далі. Я до запаморочення танцювала той чудернацький танок, що й камені, і від радості, що роблю все правильно, я не припиняла танцювати і співати чудернацьких пісень, які самі виникали у мене в голові. Врешті я спустилася до підніжжя великого гладкого пагорба, де більше не було каменів, а стежка знову пірнала у темні хащі видолинка. Крізь них було так само нестерпно пробиратися, як і крізь ті хащі, що на узвишші, але тепер мені було байдуже до того, бо мене переповнювала радість, що я змогла відтворити той чудернацький танок, який я вгледіла там, серед каменів. Я продиралася крізь кущі, висока кропива боляче жалила мені ноги; мене дряпали гілля й колючки, та я не заважала на те, а лиш сміялась і далі співала. Потім я вибралася з тих хащ в усамітнену долину, невеличку таємну місцину, схожу на темну дорогу, якою ніхто не ходить, тому що вона дуже вузька, глибока й оточена дрімучим лісом. Там, з крутого схилу, над нею нависають дерева, і росте папороть, що на відміну від мертвих, коричневих заростей на пагорбі, не втрачає зелених барв навіть узимку і має солодкий, густий аромат, схожий на той, що сочиться з ялин. Тією долиною біг невеличкий струмок, такий тоненький, що я завиграшки могла його переступити. Я зачерпнула долонями води, щоб напитися, і вона смакувала як світле, золотисте вино. Вона іскрилась і нуртувала, пробігаючи по красивих червоних, жовтих і зелених камінцях, через що здавалася живою і різнобарвною. Випивши воду, я зачерпнула ще, та все ніяк не могла напитися, тож я лягла і, нахиливши голову, стала пити просто з потічка. Так вона здавалася ще смачнішою, маленькі хвильки накочувалися, торкалися моїх вуст, немов цілуючи мене, а я сміялася і знову пила воду, уявляючи, що в тому струмку живе німфа, така, як на старовинній картині у нас вдома, й цілує мене. Низенько схилившись до води і ніжно приклавши до неї вуста, я прошепотіла німфі, що повернуся. Я була переконана, що то — незвичайна вода, бо мені стало так радісно на душі, коли я звелася на ноги й рушила далі. Я знову танцювала, йдучи долиною вгору, попід навислими пагорбами. А нагорі переді мною раптом постав високий крутий схил, геть як мур, і, крім тієї зеленої стіни та неба, там більше нічого не було. Я подумала: „...нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь“. Мені здалося, що я справді дісталася одвічного кінця світу, тому що те місце скидалося на кінець всього, немов за його межами не було нічого, крім царства Вуур, куди летить світло, коли воно гасне, й тече вода, що випаровується під сонцем. Я почала згадувати той довгий-предовгий шлях, який я здолала, як я натрапила на потічок і пішла слідом за ним, продираючись крізь кущі та тернисті хащі, й темні ліси, повні повзучих колючих рослин. Як я заповзла в тунель під деревами і пробиралася через чагарники, і бачила сірі валуни, й сиділа посеред них, поки ті не пустилися в танок, а тоді пішла повз сірі камені, спустилася з пагорба крізь колючі хащі й пішла темною долиною, і блукала я довго-предовго. Я думала, як мені тепер дістатися дому, якщо я взагалі знайду стежку назад, і якщо мій дім ще був на місці, а не перетворився з усіма його мешканцями на сірі камені, як у казках „Тисячі і однієї ночі“. Я сіла на траву й замислилася, що мені робити далі. Я стомилась, і від довгої ходьби у мене пекли ноги. Оглянувшись навколо, прямісінько під високим, крутим зеленим муром я побачила джерельце. Довкруж джерела земля була вкрита соковито-зеленавим вологим мохом. То був дивовижний мох, схожий на красиві маленькі папороті, й пальми, і ялини, такі зелені, немов коштовні смарагди, а крапельки води, що звисали з них, були як справжні діаманти. А посеред моху виблискувало джерело — глибоке, блискуче й таке чисте, що здавалось, ніби я легко можу торкнутися червоного піску на дні, хоча насправді там було дуже глибоко. Я підійшла до нього і подивилась у воду, немов у дзеркало. На дні джерела неспокійно рухались і перекочувались червоні піщинки, я бачила, як нуртує вода, що на поверхні була спокійною та гладенькою. Джерело, завбільшки з ванну для купелі, скидалось на велику білу перлину, обрамлену зеленими смарагдами. Мені так пекли ноги після виснажливої прогулянки, що я зняла черевики та панчохи й опустила ноги в лагідну, прохолодну воду, а коли підвелася, більше не відчувала в них втоми і зрозуміла, що мушу рухатися далі, щоб поглянути, що там, по той бік стіни. Поволі я почала видиратися нагору, а, вибравшись на вершину, побачила, що опинилася у найдивнішій місцевості, яку коли-небудь бачила, дивнішій навіть за пагорб із сірим камінням. Вона виглядала так, наче якісь велетенські діти гралися там зі своїми лопатками, бо навкруги були одні лиш пагорби й улоговини, замки й мури, зроблені із землі та вкриті трав'яною ковдрою. Там стояли два насипи, схожі на великі вулики, округлі, величні й урочисті, а за ними — глибокі виярки й крута висока стіна, як та, що я колись бачила біля узбережжя, яку охороняли великі гармати та безліч солдатів. Я ледь не скотилася в одну улоговину, що зненацька виринула в мене під ногами, і хутенько подріботіла вниз. Опинившись на її дні, я глянула вгору, де все здавалося темним і похмурим, і я не побачила нічого, крім сірого важкого неба і країв улоговини. Все інше немов зникло, улоговина стала цілим світом, і мені здалося, що вночі, коли місяць кидає вниз своє світло, а нагорі завиває вітер, там повно духів, рухливих тіней і блідолицих створінь. Вона була такою дивною, похмурою й пустельною, як храм мертвих язичницьких богів. Мені це нагадало казку, яку мені, ще зовсім маленькій, розказувала няня — та сама, що взяла мене із собою до лісу, де я бачила тих прекрасних білих людей. Одного зимового вечора, коли вітер, завиваючи й стогнучи в димарі, вдаряв гіллям дерев об стіни будинку, вона розповіла мені про западину, достоту таку, в якій я зараз стояла, куди всі боялися спускатися чи навіть проходити повз неї, така в неї була лиха слава. Та якось одна бідна дівчина вирішила спуститися в ту яму, і, попри спроби інших її спинити, все-таки пішла туди. А коли повернулася, то весело сміялась і казала, що там не було нічого, крім зеленої трави, червоних та білих каменів і жовтих квітів. Незабаром люди побачили, що її вуха прикрашають неймовірної краси смарагдові сережки, і стали розпитувати в неї, де вона їх взяла, бо всі знали, що вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялася у відповідь і казала, що її сережки зовсім не смарагдові, а всього лише із зеленої трави. А одного дня вона причепила собі на груди червоний, як кров, рубін, якого ще зроду ніхто не бачив. Завбільшки з куряче яйце, він виблискував і переливався, як розжарена вуглинка. Її питали, де вона його роздобула, адже вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялась у відповідь і казала, що то був зовсім не рубін, а всього лише звичайний червоний камінець. А якось її шию прикрасило найкрасивіше у світі намисто, прекрасніше навіть за намисто королеви, всіяне великими блискучими діамантами, сотнями діамантів, що виблискували, мов зорі в червневу ніч. Її питали, де вона його взяла, адже вони з матір'ю були бідні як церковні миші. Та вона лиш сміялася у відповідь і казала, що то були зовсім не діаманти, а всього лише білі камінці. Одного дня вона пішла до королівського двору, і на голові в неї була тіара зі щирого ангельського золота, так мені няня сказала, що світилась, як сонце, і була значно багатша за корону самого короля. З вух у неї звисали смарагдові сережки, на грудях палала рубінова брошка, а на шиї виблискувало неймовірне діамантове намисто. Король з королевою, подумавши, що то до них із далекого краю приїхала прекрасна принцеса, підвелися зі своїх тронів і пішли їй назустріч, але хтось сказав королю з королевою, хто вона насправді, і що походить з бідної родини. Тож король запитав у неї, чому вона увінчала свою голову золотою тіарою, і звідки вона в неї взялася, адже вони з матір'ю бідні як церковні миші. Та вона лиш засміялась у відповідь і сказала, що то була зовсім не золота тіара, а всього лише жовті квіточки, які вона заплела собі в волосся. Короля здивувала така відповідь, і він звелів їй залишитись у королівському дворі, аби побачити, що буде далі. Вона була така чарівна, і всі навколо казали, що очі в неї зеленіші за самі смарагди, а вуста — червоніші за рубін, і шкіра була біліша за діаманти, а волосся її — золотистіше за саму тіару. Син короля сказав, що хоче з нею одружитися, і король дав йому своє благословення. Їх обвінчав єпископ, після чого на них чекав розкішний бенкет. Коли торжество закінчилося, син короля пішов до покоїв своєї дружини, та щойно торкнувся рукою дверей, як побачив довгов'язого чоловіка зі страхітливим лицем, убраного у все чорне, що стояв перед дверима і сказав йому: