Тож я знову взялася промовляти закляття, по-особливому торкаючись своїх очей, губ і волосся і вимовляючи давні слова мовою фей, щоб бути певною, що мене ніхто нікуди не забере. Я знову намагалася викликати в уяві таємний ліс, видертися тією стежкою і побачити те, що я бачила, та в мене нічого не вийшло, тож я не переставала думати про няньчині казки. Я пригадала одну з них — про юнака, що якось вирушив на коні на полювання і цілісінький день зі своїми собаками шукав здобич. Вони перетинали річки і побували у всіх лісах, минали драговини, але нічогісінько не знайшли; так вони полювали увесь день, аж поки сонце почало опускатися, сідаючи за гору. Юнак розлютився, що йому не вдалося нічого вполювати, і вже хотів було повертатися назад, коли, щойно сонце торкнулося вершечка гори, він побачив, як з чагарника вийшов прекрасний білосніжний олень. Він радісно свиснув до своїх собак, але ті лиш жалібно скавучали й не хотіли йти за ним. Тоді він дав шпори своєму коневі, але той лиш затремтів і стояв мов укопаний. Юнак зіскочив з нього, полишив своїх собак і сам кинувся переслідувати білого оленя. Поступово стемніло, на чорному небі не було видно жодної зірки, яка б освічувала дорогу, а олень все біг у темряві. Молодик мав при собі рушницю, але не стріляв у тварину, бо хотів спіймати оленя живим, хоч і боявся, що той загубиться під покровом ночі. Мисливець жодного разу не згубив його зі своїх очей, дарма що небо було чорне-чорнюче, навколо панувала непроникна темрява, а олень безперестанку біг, і юнак уже не знав, де він опинився. Вони бігли через дрімучі ліси, де повітря було наповнене шепотом, а ледь помітне мертве сяйво здіймалося над зогнилими колодами, що лежали на землі. Вже коли молодикові здалося, що він загубив оленя, той постав перед ним, осяяний і білосніжний. Юнак кинувся до нього, та олень виявився спритнішим, і він так його і не спіймав. Вони далі бігли через дрімучі ліси, перепливали річки, брели чорними болотами, де земля здіймалася пухирями і навколо мерехтіли блукаючі вогники. Олень помчав вузькою скелястою ущелиною, де витав спертий запах склепу, і хлопець побіг услід за своєю здобиччю. Вони здіймалися на вершини гір, де було чути посвист вітру, що зривався з неба, олень біг далі, а юнак — за ним. Нарешті зійшло сонце, і він опинився в місцевості, якої раніше ніколи не бачив, з мальовничою долиною, якою протікав дзюркотливий струмок, та величним пагорбом посередині. Знесилений олень побіг до пагорба вниз по долині, рухаючись усе повільніше й повільніше, і хоч молодик теж добряче стомився, він наддав ходи, переконаний, що цього разу таки впіймає оленя. Та щойно вони дісталися підніжжя пагорба, а хлопець уже простягнув було руку, щоб ухопити оленя, як той мов крізь землю провалився, і юнак розплакався. Йому було страшенно шкода, що після такого довгого полювання він його загубив. Втерши сльози, він побачив перед собою у пагорбі двері і зайшов туди. Всередині було доволі темно, але він пішов далі, бо думав, що йому вдасться знову вийти на слід білого оленя. Зненацька звідкілясь засяяло світло, і він побачив над головою небо, сонце, співуче птаство на деревах і пречудове джерело, біля якого сиділа чарівна діва, королева фей. Вона сказала молодикові, що обернулась оленем, аби привести його сюди, адже вона до безтями закохалася в нього. Тоді вона принесла зі свого казкового палацу велику золоту чашу, оздоблену коштовним камінням, і запропонувала йому випити з неї вина. Він пригубив той трунок, та що більше він пив, то більше жадав пити, бо вино те було чарівним. Він поцілував прекрасну діву, і вона стала йому дружиною, і весь день та всю ніч він провів у пагорбі, в якому вона жила, а прокинувшись, юнак зрозумів, що лежить на землі, неподалік від того місця, де він уперше побачив оленя, і його кінь був там, і собаки, що чекали на нього. Він звів очі до неба й побачив, як сонце сідає за пагорб. Він повернувся додому і прожив довгі роки після тієї пригоди, але ніколи так і не поцілував жодної іншої жінки, тому що колись цілував саму королеву фей, і ніколи не пив звичайного вина, тому що колись куштував чарівне. Іноді няня розповідала казки, які їй колись розказувала її старенька прабабуся, що жила зовсім одна в хатині на вершині гори. Більшість із тих казок були про пагорб, під яким колись давним-давно збиралися люди, грали у всілякі чудернацькі ігри і робили дивні речі, про які мені розповідала няня і яких я не розуміла. Вона казала, що ніхто, крім її прабабусі, нічого з того не пам'ятав, і ніхто не знав, де саме той пагорб, навіть її прабабуся. Та якось няня розказала мені одну напрочуд дивну історію про пагорб, і я аж здригнулася від згадки про неї. Вона казала, що люди завжди ходили туди в літню спеку, і спочатку вони довго танцювали. Вони танцювали до самісінької темряви, а дерева, що росли навколо, робили ту місцину ще темнішою, й люди, один за одним, приходили звідусіль таємною стежкою, про яку ніхто, крім них, більше не знав. Двоє людей охороняли вхід, і кожен, коли туди підходив, повинен був подати дуже дивний знак, який няня показувала мені як уміла, але казала, що не може правильно його відтворити. Туди приходив найрізноманітніший люд: дворяни і селяни, літні люди і хлопці з дівчатами, і зовсім малі діти, що просто сиділи і за всім тим споглядали. Коли вони заходили досередини, навколо було зовсім темно, лише в одному закутку щось палахкотіло і поширювало дуже сильні та солодкі пахощі, що змушували їх сміятися — там можна було побачити розжарені вуглинки і червонуватий дим, що здіймався догори. Отож, вони всі заходили досередини, а за останнім двері зникали, щоб більше ніхто не міг через них увійти, навіть якби й знав, що за ними щось є. Якось один чоловік, що був чужинцем у цих краях, подолавши довгий шлях, заблукав посеред ночі, і кінь завіз його в самісіньке осердя дикої місцевості, де булькотіли страхітливі болота, над землею здіймалися величезні валуни, ноги коня провалювались у якісь ями, а дерева, що скидалися на стовпи шибениць, простягали до нього великі чорні ручища-гілляки, загороджуючи дорогу. Той чужинець був неймовірно наляканий, а його кінь з часом почав тремтіти і зрештою зупинився посеред дороги, відмовляючись іти далі. Чоловік зліз з коня і намагався вести його за вуздечку, але той не зрушив із місця і від страху весь покрився потом. Тож чоловік був змушений іти сам, усе далі углиб дикого лісу, поки врешті дійшов до якоїсь темної місцини, звідки до нього долинали шум, крики і співи — подібних він ніколи в житті не чув. Вони звучали дуже близько, та він не міг проникнути туди, звідки вони долинали, тож почав гукати, і поки він намагався докричатися, хтось підійшов до нього ззаду, і тієї ж миті його руки і ноги зв'язали, а рот заткнули, і він упав непритомний. Отямившись, чоловік побачив, що лежить біля узбіччя, прямісінько в тому місці, де він збився зі шляху, попід мертвим дубом із обвугленим стовбуром, а поруч стояв, прив'язаний, його кінь. Він повернувся у місто і розказав, що з ним трапилося. Деяких його історія вразила, але іншим про щось подібне було відомо. Так завжди було: коли всі заходили досередини, за ними зникали двері, щоб більше ніхто не міг туди проникнути. Опинившись усередині, люди ставали в коло і бралися за руки — хтось заводив у темряві пісню, а хтось імітував звуки грози на спеціальному інструменті, так що серед тихої ночі люди чули гуркіт грози ген далеко за межами дикої місцевості, а ті, які думали, що знали, в чому річ, хрестилися, прокинувшись серед глупої ночі в себе в ліжку від жахливого глибокого гуркоту, схожого на гірську грозу. Гуркіт і співи довго не вщухали, люди, стоячи в колі, злегка розгойдувалися в різні боки, і пісня, що линула з їхніх вуст, була на давній, всіма забутій мові, а мелодія звучала дуже дивно. Няня розповідала, що її прабабуся, ще малим дівчам, знала когось, хто пам'ятав трохи слів тієї пісні. Няня намагалася заспівати мені дещо з того — мелодія була така дивна, що мене аж в холод кидало і по спині бігали мурахи, ніби я торкалася рукою чогось мертвого. Іноді співав чоловік, іноді жінка, і, траплялося, їхній спів був настільки чудовий, що двоє чи троє із тих, хто там був, падали ниць, пронизливо кричали й бились об землю, мов навіжені. Спів не стихав, і люди в колі ще довго розхитувалися в різні боки, доки над тим місцем, яке вони називали Тол Деол, здіймався місяць. Він світив на людей, а ті й далі розхитувались із боку в бік, і густий солодкий дим клубочився над розжареним вугіллям і кільцями звивався навколо них. Потім вони приступали до трапези. Вечерю подавали хлопець з дівчиною. В руках у хлопця була велика чаша з вином, а дівчина несла буханець хліба. Вони йшли по колу і частували всіх хлібом та вином, що за смаком відрізнялися від звичайних хліба та вина, і кожен, скуштувавши їх, ставав іншим, ніж був доти. Повечерявши, всі зводилися на ноги й кружляли в танку, і зі сховку виносилися всілякі таємні речі. Вони грали в чудернацькі ігри, невпинно кружляючи в місячному сяйві. Іноді хтось зникав, і про нього більше ніхто ніколи не чув і не знав, що з ним трапилося. А решта знову пили те чудове вино і створювали собі ідолів, і поклонялися їм. Якось, гуляючи неподалік місцевості, де було багато мокрої глини, няня запитала мене, чи хотіла б я побачити, як виглядали ті ідоли, яких ліпили на пагорбі, і я ствердно кивнула головою. Тоді вона взяла з мене слово, що я жодній живій душі ніколи про це і словом не прохоплюсь, а якщо порушу обіцянку — мене кинуть до чорної ями з мертвяками. Я пообіцяла нікому про це не розказувати, і тоді вона вкотре повторила своє запитання, і я вкотре дала їй слово, що мовчатиму, як риба під мостом. Вона взяла в мене дерев'яну лопатку й накопала глини, поклавши її в моє бляшане цеберко, і, якби нам хтось трапився на шляху, я мала сказати, що збираюся ліпити пасочки, коли прийду додому. Ми рушили далі й невдовзі дійшли до заростів чагарнику, що ріс прямо при дорозі. Няня зупинилася, окинула поглядом дорогу, а тоді заглянула через живопліт на поле, що стелилось по інший бік, гукнула „Мерщій!“, і ми побігли в зарості, продираючись поміж кущів, аж поки добряче віддалилися від дороги. Нарешті ми сіли під одним кущем, і мені так кортіло побачити, що няня робитиме з тією глиною, та перш ніж почати, вона знову взяла з мене слово, що я нікому про це не розкажу, і знову подивилася крізь кущі на всі боки, хоч стежка була настільки вузенька та заросла, що навряд чи нею хтось коли-небудь взагалі ходив. Ми вмостилися на землі, няня дістала глину з цеберка й почала розминати її руками і робити дивні речі, вертячи нею навсібіч. Потім на якийсь час вона заховала її під великим листком лопуха, а тоді знову витягнула, звелася на ноги, сіла, тоді знову встала і по-особливому обійшла навколо глини, при тім тихо наспівуючи якусь мелодію, і її обличчя розпашіло. Нарешті вона знову сіла і взяла до рук глину, виліплюючи з неї ляльку, але не таку, що я мала у себе вдома; вона створила найдивнішу ляльку з усіх, які я коли-небудь бачила, з вологої глини і заховала її під кущем, щоб вона висохла і затвердла, і, ліплячи, вона безперестанку наспівувала собі під ніс ті дивні мелодії, а лице її все більше пашіло і наливалося рум'янцем. Вона залишила ляльку в кущах, прикривши травою, щоб ніхто не зміг її знайти. А через кілька днів ми пішли тим самим шляхом, і, дійшовши до тієї вузької стежки, де на узбіччі переплітаються зарості чагарнику, няня знову взяла з мене слово мовчати. Вона як завше оглянулась, і ми подерлися крізь кущі, поки дісталися тієї галявини, де був схований чоловічок із глини. Я дуже добре все пам'ятаю, хоч тоді мені було всього вісім років, і відтоді минуло ще стільки ж, перш ніж я взялася записувати все це на папері. Тоді небо було глибокого бузково-блакитного кольору, і посеред чагарників, де ми сиділи, здіймався, вкритий рясним цвітом, великий кущ бузини, а з іншого боку росла таволга. Коли я думаю про той день, мою кімнату немов наповнює аромат цвіту бузини і таволги, і, заплющивши очі, я бачу сліпуче блакитне небо, по якому пропливають білі-білісінькі хмаринки, і няню, якої вже давно не бачили, що сидить напроти, схожа на красиву білу жінку з лісу. Тож ми вмостилися на траві, і няня, діставши зі сховку глиняну ляльку, сказала, що ми мусимо „віддати їй шану“, та спершу вона покаже мені, як це робити, а я маю не зводити з неї очей. Вона робила з тим чоловічком дивні речі, і хоч ми йшли сюди дуже повільно, я помітила, що няня вся зросилася потом. Закінчивши, вона сказала мені теж „віддати шану“, і я зробила все так само, як робила вона, тому що я її дуже любила, а ця гра була така дивовижна. „Якщо когось сильно любиш, — казала няня, — глиняний чоловічок може допомогти, лиш потрібно провести певний ритуал, а якщо когось сильно ненавидиш, чоловічок також допоможе, лише ритуал буде іншим“. Ми дуже довго з ним гралися, всіляке собі вигадуючи. Няня сказала, що то їй прабабуся розповіла все про глиняних чоловічків, але ми не завдаємо нікому жодної шкоди, бо це всього лиш гра. Потім вона розказала мені одну історію про ідолів, яка мене сильно налякала, і саме про неї я згадала тієї ночі, коли лежала у себе в ліжку в порожній темряві, думаючи про таємний ліс і про те, що я бачила того дня. Няня розповіла, що колись дуже давно у великому замку жила юна дівчина знатного походження. Вона була такою чарівною, що всі шляхетні мужі хотіли на ній одружитися — найчарівнішій з усіх дівчат, дуже милій та добрій. Однак, незважаючи на ввічливе ставлення до всіх юнаків, що хотіли з нею побратись, вона їм відмовляла, бо ніяк не могла віддати перевагу котромусь одному з-поміж них, та й не була певна, чи взагалі хоче йти під вінець.