ітні люди і хлопці з дівчатами, і зовсім малі діти, що просто сиділи і за всім тим споглядали. Коли вони заходили досередини, навколо було зовсім темно, лише в одному закутку щось палахкотіло і поширювало дуже сильні та солодкі пахощі, що змушували їх сміятися — там можна було побачити розжарені вуглинки і червонуватий дим, що здіймався догори. Отож, вони всі заходили досередини, а за останнім двері зникали, щоб більше ніхто не міг через них увійти, навіть якби й знав, що за ними щось є. Якось один чоловік, що був чужинцем у цих краях, подолавши довгий шлях, заблукав посеред ночі, і кінь завіз його в самісіньке осердя дикої місцевості, де булькотіли страхітливі болота, над землею здіймалися величезні валуни, ноги коня провалювались у якісь ями, а дерева, що скидалися на стовпи шибениць, простягали до нього великі чорні ручища-гілляки, загороджуючи дорогу. Той чужинець був неймовірно наляканий, а його кінь з часом почав тремтіти і зрештою зупинився посеред дороги, відмовляючись іти далі. Чоловік зліз з коня і намагався вести його за вуздечку, але той не зрушив із місця і від страху весь покрився потом. Тож чоловік був змушений іти сам, усе далі углиб дикого лісу, поки врешті дійшов до якоїсь темної місцини, звідки до нього долинали шум, крики і співи — подібних він ніколи в житті не чув. Вони звучали дуже близько, та він не міг проникнути туди, звідки вони долинали, тож почав гукати, і поки він намагався докричатися, хтось підійшов до нього ззаду, і тієї ж миті його руки і ноги зв'язали, а рот заткнули, і він упав непритомний. Отямившись, чоловік побачив, що лежить біля узбіччя, прямісінько в тому місці, де він збився зі шляху, попід мертвим дубом із обвугленим стовбуром, а поруч стояв, прив'язаний, його кінь. Він повернувся у місто і розказав, що з ним трапилося. Деяких його історія вразила, але іншим про щось подібне було відомо. Так завжди було: коли всі заходили досередини, за ними зникали двері, щоб більше ніхто не міг туди проникнути. Опинившись усередині, люди ставали в коло і бралися за руки — хтось заводив у темряві пісню, а хтось імітував звуки грози на спеціальному інструменті, так що серед тихої ночі люди чули гуркіт грози ген далеко за межами дикої місцевості, а ті, які думали, що знали, в чому річ, хрестилися, прокинувшись серед глупої ночі в себе в ліжку від жахливого глибокого гуркоту, схожого на гірську грозу. Гуркіт і співи довго не вщухали, люди, стоячи в колі, злегка розгойдувалися в різні боки, і пісня, що линула з їхніх вуст, була на давній, всіма забутій мові, а мелодія звучала дуже дивно. Няня розповідала, що її прабабуся, ще малим дівчам, знала когось, хто пам'ятав трохи слів тієї пісні. Няня намагалася заспівати мені дещо з того — мелодія була така дивна, що мене аж в холод кидало і по спині бігали мурахи, ніби я торкалася рукою чогось мертвого. Іноді співав чоловік, іноді жінка, і, траплялося, їхній спів був настільки чудовий, що двоє чи троє із тих, хто там був, падали ниць, пронизливо кричали й бились об землю, мов навіжені. Спів не стихав, і люди в колі ще довго розхитувалися в різні боки, доки над тим місцем, яке вони називали Тол Деол, здіймався місяць. Він світив на людей, а ті й далі розхитувались із боку в бік, і густий солодкий дим клубочився над розжареним вугіллям і кільцями звивався навколо них. Потім вони приступали до трапези. Вечерю подавали хлопець з дівчиною. В руках у хлопця була велика чаша з вином, а дівчина несла буханець хліба. Вони йшли по колу і частували всіх хлібом та вином, що за смаком відрізнялися від звичайних хліба та вина, і кожен, скуштувавши їх, ставав іншим, ніж був доти. Повечерявши, всі зводилися на ноги й кружляли в танку, і зі сховку виносилися всілякі таємні речі. Вони грали в чудернацькі ігри, невпинно кружляючи в місячному сяйві. Іноді хтось зникав, і про нього більше ніхто ніколи не чув і не знав, що з ним трапилося. А решта знову пили те чудове вино і створювали собі ідолів, і поклонялися їм. Якось, гуляючи неподалік місцевості, де було багато мокрої глини, няня запитала мене, чи хотіла б я побачити, як виглядали ті ідоли, яких ліпили на пагорбі, і я ствердно кивнула головою. Тоді вона взяла з мене слово, що я жодній живій душі ніколи про це і словом не прохоплюсь, а якщо порушу обіцянку — мене кинуть до чорної ями з мертвяками. Я пообіцяла нікому про це не розказувати, і тоді вона вкотре повторила своє запитання, і я вкотре дала їй слово, що мовчатиму, як риба під мостом. Вона взяла в мене дерев'яну лопатку й накопала глини, поклавши її в моє бляшане цеберко, і, якби нам хтось трапився на шляху, я мала сказати, що збираюся ліпити пасочки, коли прийду додому. Ми рушили далі й невдовзі дійшли до заростів чагарнику, що ріс прямо при дорозі. Няня зупинилася, окинула поглядом дорогу, а тоді заглянула через живопліт на поле, що стелилось по інший бік, гукнула „Мерщій!“, і ми побігли в зарості, продираючись поміж кущів, аж поки добряче віддалилися від дороги. Нарешті ми сіли під одним кущем, і мені так кортіло побачити, що няня робитиме з тією глиною, та перш ніж почати, вона знову взяла з мене слово, що я нікому про це не розкажу, і знову подивилася крізь кущі на всі боки, хоч стежка була настільки вузенька та заросла, що навряд чи нею хтось коли-небудь взагалі ходив. Ми вмостилися на землі, няня дістала глину з цеберка й почала розминати її руками і робити дивні речі, вертячи нею навсібіч. Потім на якийсь час вона заховала її під великим листком лопуха, а тоді знову витягнула, звелася на ноги, сіла, тоді знову встала і по-особливому обійшла навколо глини, при тім тихо наспівуючи якусь мелодію, і її обличчя розпашіло. Нарешті вона знову сіла і взяла до рук глину, виліплюючи з неї ляльку, але не таку, що я мала у себе вдома; вона створила найдивнішу ляльку з усіх, які я коли-небудь бачила, з вологої глини і заховала її під кущем, щоб вона висохла і затвердла, і, ліплячи, вона безперестанку наспівувала собі під ніс ті дивні мелодії, а лице її все більше пашіло і наливалося рум'янцем. Вона залишила ляльку в кущах, прикривши травою, щоб ніхто не зміг її знайти. А через кілька днів ми пішли тим самим шляхом, і, дійшовши до тієї вузької стежки, де на узбіччі переплітаються зарості чагарнику, няня знову взяла з мене слово мовчати. Вона як завше оглянулась, і ми подерлися крізь кущі, поки дісталися тієї галявини, де був схований чоловічок із глини. Я дуже добре все пам'ятаю, хоч тоді мені було всього вісім років, і відтоді минуло ще стільки ж, перш ніж я взялася записувати все це на папері. Тоді небо було глибокого бузково-блакитного кольору, і посеред чагарників, де ми сиділи, здіймався, вкритий рясним цвітом, великий кущ бузини, а з іншого боку росла таволга. Коли я думаю про той день, мою кімнату немов наповнює аромат цвіту бузини і таволги, і, заплющивши очі, я бачу сліпуче блакитне небо, по якому пропливають білі-білісінькі хмаринки, і няню, якої вже давно не бачили, що сидить напроти, схожа на красиву білу жінку з лісу. Тож ми вмостилися на траві, і няня, діставши зі сховку глиняну ляльку, сказала, що ми мусимо „віддати їй шану“, та спершу вона покаже мені, як це робити, а я маю не зводити з неї очей. Вона робила з тим чоловічком дивні речі, і хоч ми йшли сюди дуже повільно, я помітила, що няня вся зросилася потом. Закінчивши, вона сказала мені теж „віддати шану“, і я зробила все так само, як робила вона, тому що я її дуже любила, а ця гра була така дивовижна. „Якщо когось сильно любиш, — казала няня, — глиняний чоловічок може допомогти, лиш потрібно провести певний ритуал, а якщо когось сильно ненавидиш, чоловічок також допоможе, лише ритуал буде іншим“. Ми дуже довго з ним гралися, всіляке собі вигадуючи. Няня сказала, що то їй прабабуся розповіла все про глиняних чоловічків, але ми не завдаємо нікому жодної шкоди, бо це всього лиш гра. Потім вона розказала мені одну історію про ідолів, яка мене сильно налякала, і саме про неї я згадала тієї ночі, коли лежала у себе в ліжку в порожній темряві, думаючи про таємний ліс і про те, що я бачила того дня. Няня розповіла, що колись дуже давно у великому замку жила юна дівчина знатного походження. Вона була такою чарівною, що всі шляхетні мужі хотіли на ній одружитися — найчарівнішій з усіх дівчат, дуже милій та добрій. Однак, незважаючи на ввічливе ставлення до всіх юнаків, що хотіли з нею побратись, вона їм відмовляла, бо ніяк не могла віддати перевагу котромусь одному з-поміж них, та й не була певна, чи взагалі хоче йти під вінець. Її батько, великий вельможа, хоч дуже любив свою доньку, розлютився через таку її поведінку і спитав у неї, чому вона ніяк не обере собі майбутнього чоловіка серед тих вродливих молодиків, що приходять до замку. У відповідь вона лиш сказала, що жоден із них не припав їй до душі, і вона має подумати, а якщо вони й далі їй надокучатимуть, вона піде в монастир і стане черницею. Тож молоді чоловіки сказали, що поїдуть геть і чекатимуть рівно рік і один день, а коли мине той час, вони повернуться і попросять обрати серед них того, за кого вона вийде заміж. Тож вони визначили день і покинули замок, а дівчина пообіцяла, що через рік і день піде під вінець з одним із них. Але правда полягала в тому, що вона була королевою тих людей, хто літніми ночами танцювали на пагорбі, і в ці ночі вона замикала двері своєї кімнати і разом зі своєю служницею вислизала із замку таємним ходом, про який знали тільки вони, і йшли до пагорба посеред лісових нетрів. Вона знала більше таємниць, ніж будь-хто інший, більше, ніж знали до неї чи після неї, тому що вона нікому не відкривала найпотаємніших таємниць. Вона знала, як чинити зло, як доводити молодиків до загибелі та зурочувати людей, і ще багаго чого, що я не могла зрозуміти. І хоча її справжнім іменем було леді Евелін, ті, що танцювали на пагорбі, називали її Касса, що на прадавній мові означає „велемудра“. Вона була білішою і вищою за них, а її очі світилися в темряві, як палаючі рубіни. Вона вміла співати пісні, яких ніхто не вмів співати. Зачувши її спів, люди падали долілиць і били їй поклони. Вона вміла робити те, що вони називали шіббо-дійство, і було це дивовижною магією. Вона казала великому вельможі, своєму батькові, що хоче піти до лісу по квіти, і він відпускав її, і вона разом зі своєю служницею ішла в ліс, куди ніхто не ходив. Там служниця стояла на варті, а дівчина лягала під деревами і, розпростерши руки, починала співати особливу пісню, на звуки якої з усіх закутків лісу сповзалися великі гадюки, що шипіли й ковзали поміж дерев і, висуваючи свої роздвоєні язики, підповзали до неї. Вони звивалися навколо неї, обвивали її тіло, руки і шию, поки всю її не вкривали, так що виднілися лише голова, а вона шепотіла щось до них і співала їм, і вони тісніше й тісніше сповивали її, поки вона не веліла їм іти геть. Вони миттю розповзалися по своїх норах, а на грудях у дівчини залишався неймовірної краси камінь, що своєю формою нагадував яйце і переливався синіми, жовтими, червоними та зеленими барвами і був шерехатим, достоту як зміїна луска. Він називався чадорійським каменем, і з його допомогою можна було творити всілякі дива. Няня сказала, що її прабабуся на власні очі бачила той чадорійський камінь, який був такий само блискучий і лускатий, як зміїна шкіра. Дівчина ще багато чого вміла, однак вона достеменно знала, що ніколи не піде під вінець. Величезна кількість шляхетних і вельможних чоловіків добивались її руки, але першими з перших були: сер Саймон, сер Джон, сер Олівер, сер Річард та сер Роланд. Вони повірили їй, що через рік і один день вона візьме одного з них собі за мужа. Тільки метикуватому серу Саймону закралася підозра, що вона їх усіх водить за носа, і він заприсягнувся, що простежить за нею, аби вивідати, в чому тут річ. Як на такого мудрого чоловіка, сер Саймон був ще зовсім юний, з гладеньким і ніжним, як у дівчини, лицем, тож він, як і решта, сказав, що повернеться до замку тільки через рік і один день, а до того буцімто плаватиме далекими морями до незвіданих країв. Але сам недалеко від'їхав і незабаром повернувся, переодягнувшись служницею, та найнявся в замок мити посуд. Він вичікував, споглядав і слухав, сам тримаючи язика за зубами. Він ховався по темних закутках і прокидався серед ночі завжди на сторожі. Він чув і бачив, на його думку, вкрай дивні речі. Однак був настільки хитрим, що сказав служниці дівчини, що насправді він юнак і вбрався в жіночу одіж тому, що дуже сильно її покохав і хотів бути з нею поруч. Служниці так полестили ці слова, що вона багато чого йому розповіла, і він остаточно переконався в тому, що леді Евелін дурила його та інших. Він був таким метким у брехні, що наплів служниці багато всього, і однієї ночі йому вдалося заховатися за фіранкою у спальні леді Евелін. Він непорушно й тихо там стояв, коли врешті до кімнати зайшла дівчина. Вона полізла під ліжко, підняла плитку в підлозі, де було заглиблення, і вийняла звідти воскову фігурку, точнісінько таку саму, яку ми з нянею виліпили з глини. І весь цей час її очі сяяли, мов рубіни. Вона взяла до рук ту маленьку воскову лялечку і, притиснувши її до грудей, щось шепотіла до неї. Тоді поклала її на місце, потім знову взяла до рук і знову поклала, піднесла високо до стелі й опустила вниз, а тоді знову поклала туди, де вона лежала, і проказала: „Блаженний той, хто породив єпископа, який висвятив священника, який обвінчав чоловіка, який одружився на жінці, яка спорудила вулик, в якому оселилися бджоли, що зібрали віск, з якого зліплене моє справжнє кохання“. Промовивши ці слова, вона дістала зі скрині велику золоту чашу, а з шафи глечик вина, і налила трохи трунку в чашу, і якомога обережніше опустила туди фігурку, повністю скупавши її у вині. Тоді пішла до шафки, взяла невеличкий круглий коржик і приклала його до вуст ідола, потім обережно перенесла його на ліжко і вкрила ковдрою. А сер Саймон, попри страх, весь цей час спостерігав за дівчиною і побачив, як вона нахилилася і, розпростерши руки, щось шепотіла і співала, аж раптом поряд з нею з'явився вродливий юнак, який поцілував її в уста. Вони вдвох пригубили вина із золотої чаші і з'їли коржик. Однак, коли зійшло сонце, сер Саймон побачив у кімнаті тільки маленьку воскову лялечку, яку дівчина знову заховала в заглибленні під ліжком. Тепер сер Саймон знав напевне, ким вона була, тож він чекав і споглядав, поки час майже сплив і до року та одного дня залишився тиждень. Якось уночі, ховаючись за фіранками у неї в кімнаті, він побачив, як дівчина зробила ще п'ять воскових ляльок і заховала їх у своєму сховку, а наступної ночі витягла одну з них, підняла догори, наповнила золоту чашу водою, взяла ляльку за шию і занурила її під воду. А тоді промовила: