Наступного ранку я прокинулась така стомлена й невиспана, що наука геть не йшла мені до голови, тож я неабияк зраділа, коли заняття нарешті закінчились і настав час обідати, бо я хотіла розвіятись і побути наодинці. Надворі було тепло, і я пішла до зеленого пагорба біля річки і вмостилася на старенькій шалі своєї матінки, яку я навмисно прихопила із собою. Небо було сіре, як і день перед тим, але з нього пробивався білий відблиск сонячних променів, і з того місця, де я сиділа, відкривався вид на місто, таке тихе, спокійне і біле, як намальоване. Я згадала, що саме на цьому пагорбі няня навчила мене давній грі під назвою „Місто Троя“, де один танцює, вимальовуючи своїми рухами певний візерунок на траві, а, досхочу натанцювавшись, мусить, хоч-не-хоч, відповідати на запитання іншої людини і робити все, що йому звелять. Няня розповідала, що таких ігор колись було дуже багато, але про них мало хто знав. Граючи в одну з них, людей можна було перетворювати на що завгодно, а один старий чоловік, якого знала її прабабуся, пам'ятав дівчину, що обернулася гадюкою. Існувала ще одна давня гра з танцями, вигинаннями і кружляннями, під час якої можна було викрасти душу людини і скільки завгодно її переховувати, поки тіло тим часом блукало бездушним, позбавленим будь-яких відчуттів. Хай там як, а я прийшла до того пагорба, тому що хотіла подумати над таємницею лісу і тим, що трапилося минулого дня. З того місця, де я сиділа, я бачила далеко за межами міста галявину, на яку я натрапила, йдучи вздовж маленького струмка, що привів мене до незнайомої місцевості. Я уявила, що знову йду за струмком, і подумки пройшла увесь шлях, поки врешті дійшла до лісу, пролізла попід кущами і в сутінках побачила щось, що змусило мене почуватися так, наче я переповнена вогнем, так, немов я хотіла танцювати, співати і злітати увись, тому що я змінилась і стала незвичайною. Але те, що я бачила, ні краплі не змінилося і не потьмяніло, і я все дивувалася, як таке взагалі можливо, запитуючи себе, невже історії няні були правдою, тому що серед білого дня, просто неба все здавалося не таким, як уночі, коли я боялася, що мене спалять живцем. Якось я розповіла батькові одну з її казок — про примару, і запитала в нього, чи це правда, і він сказав мені, що це ніяка не правда, і лише простаки й неосвічені люди можуть вірити в такі дурниці. Він дуже розгнівався і насварив няню за те, що вона розповіла мені цю нісенітницю, і я пообіцяла їй, що навіть словом, навіть пошепки, ніколи й нікому не прохоплюся про те, що вона мені розповідала, а якщо розкажу — нехай мене вкусить велика чорна гадюка, що живе в лісовому озері. Я сиділа на тому пагорбі зовсім одна і думала, що було правдою, а що — ні. Я бачила щось дивовижне і неймовірно прекрасне, немов ожили казки моєї няні, і якщо я справді його бачила, а не понавигадувала все те, що постало з переплетіння чорного гілля і яскравого світла місяця, який висів понад великим округлим пагорбом, то доводилося визнавати, що у світі було стільки всього неймовірного, прекрасного і жахливого, що його не можна осягнути розумом, і я палко жадала пізнати усе це, хоча й тремтіла перед ним, поперемінно палала, немов у вогні, й тремтіла, немов від холоду. Я глянула вниз на місто, таке тихе і спокійне, як біла картинка, не перестаючи запитувати себе, чи все побачене мною — правда. Багато часу минуло, а я все не могла дійти якоїсь думки. Моє серце тріпотіло в грудях, немов підказувало мені, що я це не з голови взяла, і все ж це було неможливо, і я знала, що мій батько, та й інші, казатимуть, що це цілковита нісенітниця. Я ніколи й гадки не мала бодай словом прохопитися про це йому чи ще комусь, бо знала, що це намарне, з мене лише посміються чи, чого доброго, почнуть сварити, тож дуже довго я поводилася дуже тихо, весь час думала, намагаючись знайти відповіді на питання, що не давали мені спокою. Вночі мені снилися дивовижні сни, а рано-вранці я, бувало, прокидалася з криками, простягаючи до них руки. Водночас мені було страшно, бо там на мене чатували всілякі небезпеки, і якби я не була обережною, то втрапила б у жахливу халепу. Ці прадавні казки ніколи не йшли мені з голови — ні вдень, ні вночі, тож раз по раз я повторювала їх, розказуючи самій собі, блукаючи тими місцинами, де я колись чула їх з вуст няні. А коли вечорами я сиділа в дитячій біля каміна, то уявляла, як няня вмостилася в іншому кріслі й тихенько, щоб ніхто не почув, переповідає мені одну із її чарівних історій. Найбільше вона полюбляла розказувати казки, коли ми блукали полями далеко від дому, й тоді вона відкривала мені великі таємниці, якими не слід ділитися в стінах, адже навіть у них є вуха. А якщо це було щось більше за звичайну таємницю, нам доводилось ховатися в чагарникових заростях чи в лісі. Мені дуже подобалося те, як ми з нянею перелізали через паркани, йшли тихо, мов миші, продиралися крізь густі кущі чи раптово зривалися і бігли до лісу, поки не переконувалися, що за нами ніхто не стежить. Тоді ми могли бути певні, що наші таємниці залишаться між нами і ніхто більше про них не дізнається. Бувало, ховаючись, вона показувала мені всілякі дивовижі. Пригадую, як одного разу ми сиділи в заростях ліщини над струмком, і нам було дуже затишно й тепло, хоча надворі був лише квітень. Сонце пригрівало, і вже почали набрякати бруньки. Няня сказала, що покаже мені щось кумедне, а тоді, як і обіцяла, показала мені, як можна перевернути цілісінький будинок догори ногами, причому так, щоб ніхто не дізнався, що це твоїх рук справа: казанки і каструлі будуть стрибати й перекочуватися, порцеляна битиметься на друзки, а крісла перевертатимуться одне через одне. Якось я спробувала проробити таке на кухні, і виявилося, що мені це непогано вдається, бо цілісінькі гори тарілок попадали із полиць, а робочий стіл кухарки став сторчма і перекинувся просто „в неї перед очима“ — так вона мені сказала. Але вона так злякалась і вся пополотніла, що я більше до того не бралася, тим паче, що вона мені подобалася. Показавши тоді в заростях ліщини, як перевертати все догори дриґом, няня навчила мене імітувати всілякі звуки й шерехи, і я також оволоділа цими знаннями. Потім вона навчила мене всіляких віршиків, які необхідно читати в одних випадках, і жестів, які слід робити в інших, і ще багато чого, що перейняла від своєї прабабусі, коли вона сама ще була малим дівчам. І про все те я думала після тієї дивної прогулянки, коли мені здалося, що я побачила велику таємницю. Мені так хотілося, щоб няня була поруч, щоб я могла її про все те розпитати, та вона зникла більш як два роки тому, і ніхто не знав, що з нею сталося й куди вона поділася. Але я завжди пам'ятатиму ті дні, навіть якщо доживу до глибокої старості, тому що увесь той час я почувалась якось дивно, осмислюючи все, що трапилось, і сумніваючись у тому. То я була певна, що все те — правда, то зненацька мені починало здаватися, що такого насправді не могло бути, і все починалося знову. Втім, я завжди намагалася не робити речей, які могли бути небезпечними. Тож я вичікувала і довго над усім розмірковувала, і хоч не була певна в реальності того, що бачила, але так і не насмілилася перевірити, чи все те було насправді. Та якось я переконалася в тому, що історії няні були правдою. Я дізналась про це, коли була сама-самісінька. Тремтячи від радості та страху, я чимдуж кинулася до того лісу, де ми колись гуляли і де няня зліпила глиняного чоловічка; Я підбігла до заростей і продерлася крізь них. Діставшись того місця, де ріс бузиновий кущ, я затулила обличчя руками і лягла на траву, де непорушно пролежала дві години, шепочучи до себе солодкі й жахливі речі, знову й знову повторюючи деякі таємні слова. Все, що трапилося зі мною, було насправді, і це було чудово й дивовижно, а коли я пригадала історію, яку розповіла мені няня, а також те, що я бачила в таємному лісі, мене почало кидати то в жар, то в холод, і повітря наче наповнилось ароматом квітів і співом. Мені закортіло зліпити глиняного чоловічка, такого, як колись ліпила няня. Для цього мені потрібно було вигадати хитрий план, постійно бути насторожі й заздалегідь усе обдумувати, тому що ніхто не мав дізнатися про те, що я збиралася робити, та й зрештою, я була вже не маленька, щоб носити у відерці глину. Нарешті в мене визрів план, і, принісши мокрої глини в зарості, я зробила все так, як робила няня, а коли закінчила ліпити, то побачила, що мій ідол вийшов набагато гарніший за той, який колись зліпила вона. Коли чоловічок був готовий, я зробила все, що могла згадати, ба навіть більше, ніж няня, тому що мій ідол був подобою чогось набагато кращого. За кілька днів, швиденько впоравшись з уроками, я знову пішла до того струмка, що якось привів мене у незнайому місцевість. Я йшла вздовж струмка, пробираючись крізь кущі й попід низьким гіллям дерев, по колючих заростях на пагорбі та через темний ліс з повзучими тернами — то була довга-предовга дорога. Тоді я лізла темним тунелем, де по кам'янистому дну колись біг струмок, поки врешті дійшла до хащ, що повзли схилом пагорба, і хоч листя на деревах вже почало розпускатися, все виглядало таким самим темним, як тоді, коли я вперше туди забрела, і хащі були ті самі. Я неквапно піднялася на великий голий пагорб, блукаючи посеред розкиданих там дивовижних каменів. І знову побачила, що все повито моторошною тінню вуура, адже, хоча й сонце на небі світило яскравіше, ніж першого разу, та поміж диких пагорбів усе ще панувала темрява, і навислі дерева виглядали загрозливими й темними, а дивні камені були сірими. Видершись на високий насип і всівшись на камені нагорі, я подивилася вниз на валуни і знову побачила ті дивовижні кола — одне всередині іншого. Я принишкла, спостерігаючи за тим, як камені почали кружляти навколо мене і пританцьовувати на місці. Вони утворювали якийсь нескінченний вихор — здавалося, ніби ти сидиш у центрі Всесвіту і споглядаєш, як довкола тебе літають зорі. Тоді я пішла поміж каменів, щоб злитися з ними в танці й співати чудернацьких пісень. Потім я випила води з прозорого струмка в усамітненій таємній долині, припавши до нього губами, а тоді пішла далі й дісталася глибокого, наповненого по вінця джерела поміж моху, на якому ряхтіли крапельки води, переливаючись різними кольорами. Переді мною був загадковий морок долини, а позаду здіймалася висока трав'яна стіна, і довкруж нависали дерева, через що долина й здавалася такою таємничою. Я знала, що крім мене там більше нікого не було і ніхто не міг мене побачити. Я зняла черевики й панчохи і опустила ноги у воду, примовляючи необхідні слова. Вода ніскільки не була холодною, а навпаки — теплою і дуже приємною, й мені здавалося, ніби мої ноги оповиває шовк або німфа ніжить їх поцілунками. Промовивши інше заклинання і зробивши особливі жести, я витерла ноги рушником, який навмисно прихопила із собою, й одягнула панчохи та черевики. Видершись на круту стіну, я потрапила в те місце, де були улоговини, два чудові насипи, земляні вали і всілякі дивні фігури. Цього разу я не спускалася в улоговину, а обійшла її, щоб чітко, поки ще не стемніло, роздивитися ті фігури. Тоді я пригадала історію, яку майже зовсім забула і в якій ті фігури називалися Адамом і Євою, і тільки ті, кому відома та історія, знають, що вони означають. Тоді я пішла далі, і все йшла і йшла, поки таємною стежиною дійшла до таємного лісу, про який не можна говорити. Здолавши десь половину шляху, я зупинилась і підготувалася, пов'язавши собі на очі хустинку і переконавшись, що крізь неї нічого не видно: ані галузки, ані листочка, ані небесного світла — то була стара червона шовкова хустина з великими жовтими колами, яку я двічі згорнула, щоб нічого не бачити. Тоді я повільно, крок за кроком, рушила далі. Моє серце калатало, мов навіжене, а до горла підкотився якийсь клубок, стиснувши його так, що захотілося кричати, але я зціпила зуби і пішла далі. Поки я йшла, гілля чіплялося за моє волосся, великі шпичаки дряпали обличчя, проте я йшла далі, до самого кінця стежини. Тоді я зупинилась і вклонилася, а потім обійшла галявину навколо, витягнувши вперед руки, але нічого не відбулося. Я вдруге обійшла галявину, обмацуючи все навколо, але знову нічого. Коли я втретє обійшла галявину, все виявилася правдою, і я забажала єдиного — щоб роки промайнули якомога швидше і мені не довелося довго чекати, аби досягти щастя на віки вічні.