— То це і вся історія? — запитав Кларк замислено.
— Так, це все.
— Що ж, Вільєре, насправді, я не знаю, що сказати з цього приводу. Поза сумнівом, у цій справі є вкрай своєрідні, як на мене, обставини, наприклад, той факт, що тіло мертвого чоловіка було знайдено поблизу дому Герберта, а ще дивний висновок лікаря про причину смерті. Так чи інакше, але всім фактам, вочевидь, можна дати розумне пояснення, ретельно розклавши все по поличках. А що стосується ваших власних відчуттів, коли ви оглядали той будинок, гадаю, вони були всього лише плодом вашої бурхливої уяви. Ви, мабуть, напівсвідомо думали про те, що почули. Я навіть не знаю, що тут ще можна сказати чи зробити. Вам, мабуть, здається, що за цим криється якась таємниця, але Герберт мертвий. Де ви тепер шукатимете підказки?
— Пропоную відшукати жінку, з якою він був одружений. Вона — це таємниця.
Двоє чоловіків примовкли біля каміна. Кларк таємно втішався з того, що він як поборник ідеї ординарності світу не втратив тверезості думки, а Вільєр поринув у свої похмурі фантазії.
— Гадаю, саме час закурити, — врешті промовив він і сягнув рукою до кишені, намацуючи портсигар.
— Ох! — вигукнув Вільєр, здригнувшись. — Я забув, що мав вам дещо показати. Пам'ятаєте, я казав, що натрапив на доволі цікаву замальовку серед старих газет у будинку на Пол-стріт? Ось вона.
Вільєр витягнув з кишені невеличкий тоненький пакунок. Він був загорнутий у брунатний папір і перетягнутий мотузкою, зав'язаною на вузли, які не так просто було розв'язати. Мимохіть Кларку стало цікаво, що ж там було всередині. Він витягнувся вперед у своєму кріслі, поки Вільєр морочився з мотузкою і знімав паперову обгортку, під якою була ще тканинна, і, знявши її, Вільєр мовчки подав Кларку невеличкий клаптик паперу.
Протягом п'яти хвилин, а то й більше, у кімнаті панувала мертва тиша. Двоє чоловіків сиділи так тихо, що їм було чути цокання високого старовинного годинника, що стояв за дверима в холі, і в одного з них ця монотонність звуку пробудила давній-прадавній спогад. Він напружено вдивлявся у невеличкий малюнок, виконаний пером і тушшю, на якому була зображена голова жінки. Його, вочевидь, намалював якийсь талановитий митець — здавалося, що душа тієї жінки прозирала з її очей, а вуста були розтулені у напрочуд живій посмішці. Кларк безмовно дивився на те обличчя. Воно пробудило в його пам'яті один літній вечір багато років тому, і він знову побачив мов наживо видовжену мальовничу долину, річечку, що звивалася поміж пагорбів, луги, поля, блякле червоне сонце та холодний молочний туман, що здіймався над водою. Він почув голос, який промовляв до нього через роки: «Кларку, Мері побачить бога Пана!». І ось він стоїть у похмурій кімнаті поруч з доктором, слухаючи важке цокання годинника, дивиться і чекає, спостерігаючи за фігурою, що лежить у зеленому кріслі під світлом лампи. Мері підвелася, він глянув їй у вічі, і всередині в нього все наче скрижаніло.
— Хто ця жінка? — він врешті запитав. Його голос звучав сухо й хрипко.
— Це — жінка, з якою був одружений Герберт.
Кларк знову подивився на замальовку. Ні, все-таки то була не Мері. Звісно, те обличчя належало їй, але було в ньому щось іще, чого він не помічав у її рисах, ані коли в лабораторію разом з доктором увійшла дівчина, вбрана у все біле, ані після її пробудження, ані коли вона лежала на ліжку, дурнувато вишкіряючись. Чи то погляд, що струменів із тих очей, чи посміх на повних устах, чи вираз самого обличчя — щось стривожило Кларка до глибин його душі, і він несамохіть пригадав слова доктора Філіпса: «Найяскравіше втілення зла, яке я коли-небудь бачив». Він машинально перевернув у руці папір і глянув на його зворот.
— Боже милостивий! Кларку, в чому річ? Ви блідий, як смерть.
Вільєр рвучко зірвався зі свого крісла, коли Кларк зі стогоном безсило осів у кріслі, впустивши з рук той малюнок.
— Я почуваюся зле, Вільєре, в мене часто трапляються такі напади. Налийте мені трохи вина; дякую, досить. Через кілька хвилин мені стане краще.
Вільєр підняв малюнок, що впав на підлогу, і, як це зробив Кларк, перевернув папір.
— Ви побачили це? — запитав він. — Саме так я й визначив, що то портрет дружини Герберта, чи то пак його вдови. Як ви тепер почуваєтеся?
— Уже краще, дякую, то була всього лиш мимовільна слабкість. Та не думаю, що я вас правильно зрозумів. Що, ви кажете, дало вам зрозуміти, чий це портрет?
— Оте ім'я — Хелен, написане на звороті. Хіба я не сказав, що її звати Хелен? Так, Хелен Воан.
Кларк застогнав; у нього не залишалося й тіні сумніву.
— Тепер ви згідні зі мною, — мовив Вільєр, — що і в історії, яку я вам сьогодні розповів, і в ролі, яку в ній відіграє ця жінка, є вкрай дивні обставини?
— Так, Вільєре, — пробурмотів Кларк, — це дуже дивна історія, авжеж, дуже дивна. Дайте мені час, щоб я все добре обміркував. Можливо, я зможу вам допомогти, а може й ні. Вам, мабуть, уже час? Що ж, бувайте здорові, Вільєре, на добраніч. Приходьте до мене через тиждень.
V. Звістка
— Знаєте, Остіне, — мовив Вільєр, коли одного приємного травневого ранку двоє приятелів статечно крокували вздовж Пікаділлі, — знаєте, я впевнений, що та пригода, пов'язана з Пол-стріт та подружжям Гербертів, яку ви мені розповіли, є всього лише маленьким епізодом надзвичайної історії. Мушу зізнатися, що коли кілька місяців тому я запитував у вас про Герберта, я його бачив.
— Ви його бачили? Де?
— Одного вечора він підійшов до мене, випрошуючи милостиню. Хоч він і був у страшенно жалюгідному стані, я все ж впізнав у ньому свого давнього приятеля і попросив усе мені розповісти, бодай у загальних рисах. Коротше кажучи, суть ось у чому: його занапастила дружина.
— В якому сенсі?
— Він не захотів цього пояснювати, лише сказав, що вона сплюндрувала його тіло й душу. А тепер він мертвий.
— А що сталося з його дружиною?
— Саме про це, власне, я й хочу дізнатися, маючи намір рано чи пізно її відшукати. Я знаю одного чоловіка на ім'я Кларк, стриманого і ділового, але дуже проникливого. Ви, мабуть, зрозуміли, що я маю на увазі. Він проникливий не в суто практичному сенсі цього слова, а такий, що знає дещо про життя та людей. Тож я розповів йому про цей випадок, який, вочевидь, його вразив. Він сказав, що йому потрібен час все обміркувати, і попросив мене знову завітати до нього десь за тиждень. А через кілька днів я отримав цього дивного листа.
Остін узяв конверт, вийняв звідти листа і взявся зацікавлено читати. Ось що там було писано:
«Мій любий Вільєре, я думав над тією справою, з якою ви на днях постукали до мене у двері, щоб попросити поради, і ось що я вам скажу з цього приводу. Спаліть той портрет, викиньте ту історію з голови і більше ніколи про неї не думайте, Вільєре, інакше все це обернеться для вас лихом. Вам, звісно ж, може видатися, що я володію якоюсь таємною інформацією, і до певної міри так воно і є. Але мені відомо зовсім трішки. Я мов той мандрівник, що дійшов до краю безодні, з жахом відсахнувшись назад. Те, що я знаю, достатньо дивне й не менш жахливе, але є ще страшніші, мені геть не відомі, глибини й жахіття, неймовірніші за всі історії, які розказують зимовими вечорами біля каміна. Я твердо вирішив — і ніщо не в змозі похитнути мою рішучість — більше ні на йоту не просуватися у своїх дослідженнях, і якщо ви цінуєте своє щастя, ви зробите так само.
Але ви обов'язково заходьте, тільки говоритимемо ми на значно веселіші теми».