Вмить усе стихло, дитячі голоси змовкли.
— Місіс Паркер тримає своїх дітей в суворій дисципліні, — мовила Мері. — Якось днями мені сказала про це Еліс. Вона розмовляла зі служницею місіс Паркер. Я мовчки вислухала її і ніяк цього не прокоментувала, бо не вважаю за потрібне заохочувати служниць до пліток. Вони завжди все перебільшують. Але, як на мене, дітям потрібні суворі рамки.
Діти зовсім принишкли, немов їх охопив смертельний жах.
Дарнеллу здалося, що він почув якийсь дивний крик, що долинав з дому, але він не був у цьому впевнений. Він повернувся в інший бік і побачив старшого чоловіка із сивими вусами, що прогулювався віддалік у своєму саду. Той помітив, що містер Дарнелл дивиться на нього, а місіс Дарнелл, своєю чергою, також прослідкувала за поглядом свого чоловіка, і на знак вітання ввічливо підняв свого твідового капелюха. Дарнелл здивувався, коли побачив, що його дружина при цьому зашарілася.
— Ми із Сейсом часто їздимо в Сіті одним омнібусом, — сказав він, — і так сталося, що останні кілька разів ми сиділи поруч. Гадаю, він працює на шкіряній фабриці в Бермондсі. Він видався мені приємним чоловіком. Це, часом, не в них працює ота симпатична служниця?
— Еліс розповідала мені про неї... і про Сайса, — мовила місіс Дарнелл. — Наскільки мені відомо, сусіди про них не найкращої думки. Але зараз я мушу піти перевірити, чи вже готовий чай. Еліс одразу ж після цього піде.
Дарнелл подивився услід своїй дружині, що швидко віддалялася. Він мимоволі замилувався її чарівним станом, каштановими локонами, що завивалися короткими кучериками біля шиї, і знову відчув себе дослідником, який натрапив на загадковий ієрогліф. Він не міг пояснити своїх почуттів і намагався знайти відповідь на запитання, чи він коли-небудь віднайде ключа до цієї загадки, але щось йому підказувало, що перш ніж вона до нього заговорить, він повинен розтулити свої вуста. Мері зайшла в будинок через задні двері кухні, залишивши їх відчиненими, і він чув, як вона говорила дівчині про те, що вода має закипіти. Він був вражений, майже злий на себе, що ті слова долинали до нього дивною, зворушливою мелодією, звуками з іншої, чарівної планети. Він був її чоловіком, вже близько року як вони одружені, та все ж, коли б вона до нього не зверталася, він мусив напружуватися, дослухаючись до її слів, щоб збагнути їх сенс, йому було складно повірити в те, що вона його дружина, а не якась таємнича істота, якій відомі таємниці безмірної насолоди.
Дарнелл роззирнувся крізь листя шовковиці. Містер Сайс зник з поля зору, але в повітрі все ще повільно витав ніжно-блакитний димок від його сигари. Дарнелл згадав про дивну реакцію своєї дружини, коли зайшла мова про Сайса, ламаючи голову над тим, що могло бути не так у родині такої поважної людини, аж тут у вікні їдальні з'явилася його дружина і покликала пити чай. Вона усміхнулася, впіймавши чоловіків погляд, а він квапливо підвівся і пішов до будинку, міркуючи над тим, чи він часом не зсунувся з глузду, бо його повсякчас охоплювали якісь дивні відчуття та ще дивніші поривання, що нуртували десь усередині.
Еліс була вбрана в яскраво-лілове, і коли вона заносила до їдальні чайник та глечик з окропом, за нею тягнувся шлейф парфумів. Здавалося, що візит на кухню надихнув місіс Дарнелл на нову ідею, як розпорядитися славнозвісними десятьма фунтами. Пічка завжди завдавала їй купу клопотів, і коли вона час від часу заходила на кухню, де, за її словами, вогонь «піднімався аж до половини димаря», то завжди виказувала служниці за марнотратство і неекономне витрачання вугілля. Еліс хоч і каялася в тому, що розвела такий великий вогонь лиш для того, щоб запекти (вони кажуть — «посмажити») шмат яловичини чи баранини і зварити картоплю з капустою, але водночас переконувала місіс Дарнелл у тому, що все це через несправну пічку, яка «ніяк не нагрівалася». Вона не могла навіть до пуття приготувати відбивну чи стейк. Тепло неначе вилітало через димар або йшло в кімнату, і Мері неодноразово говорила своєму чоловікові про приголомшливу витрату палива, тимчасом як найдешевше вугілля ніколи не коштувало менше ніж вісімнадцять шилінгів за тонну. Містер Дарнелл написав листа домовласнику і отримав від нього безграмотну, образливу відповідь: мовляв, піч у чудовому стані, а в усьому винна «ваша леді», натякаючи на те, що в Дарнеллів не було прислуги і що місіс Дарнелл робила все сама. Тож пічка так і стояла, перетворившись на суцільну проблему і пожирачку грошей. Еліс бідкалася через те, що кожного ранку вона ледве запалювала пічку, а коли їй це вдавалося, весь жар виходив у димар. І тільки нещодавно ввечері місіс Дарнелл серйозно поговорила про це зі своїм чоловіком. Вона попросила Еліс зважити вугілля, яке пішло для приготування картопляної запіканки з м'ясом — їхньої вечері, — і відняти вагу вугілля, що залишилося в ящику. У результаті Мері виявила, що та клята плита споживала палива мало не вдвічі більше за норму.
— Пам'ятаєш, одного вечора я говорила тобі про пічку? — спитала місіс Дарнелл, наливаючи чай. Їй сподобалося, як вона завела розмову, і хоч її чоловік був надзвичайно сердечною людиною, вона підозрювала, що він трохи образився через те, що вона відхилила його ідею з облаштуванням кімнати.
— Пічку? — перепитав Дарнелл, намазуючи на хліб варення, і на якусь хвилину задумався. — Ні, не пригадую. Якого саме вечора?
— У вівторок ввечері. Не пам'ятаєш? У тебе ще була понаднормова робота, і ти доволі пізно повернувся додому. — Вона на мить замовкла, зашарівшись, а тоді почала перераховувати недоліки пічки, наголошуючи на надмірній витраті вугілля на приготування запіканки.
— Ага, тепер я згадав. Це було того вечора, коли мені здалося, що я чув солов'їний спів (кажуть, вони водяться у Бедфордському парку), а небо тоді було неймовірно блакитним.
Він пригадав, як ішов зі станції Аксбрідж-роуд, де зупинявся зелений омнібус, і, незважаючи на дим з промислових печей під Ектоном, у повітрі таємниче витав ніжний запах лісу та літніх полів, і йому здавалося, що до нього долинав запах диких руж, що схилили маківки понад огорожею. Підійшовши до хвіртки, він побачив свою дружину, що стояла на порозі з лампою в руках, і у відповідь на її привітання він нестямно стиснув її у своїх обіймах і прошепотів щось на вушко, цілуючи її запашне волосся, а за мить розгубився, боячись, що налякав її своїм навіженством. Вона вся тремтіла й була збентежена, а тоді розповіла йому, як вони зі служницею важили вугілля.
— Так, тепер я точно пригадав, — сказав він. — Оце так досада! Ненавиджу, коли гроші вилітають у трубу.
— То, може, нам варто придбати насправді хорошу плиту на тітчині гроші? Так ми чимало заощадимо, і їжа буде смачнішою.
Дарнелл передав варення дружині й погодився, що ідея просто чудова.
— Набагато краща за мою, Мері, — сказав він цілком щиро. — Я дуже радий, що вона спала тобі на думку. Але ми повинні все як слід обміркувати. Не годиться отак з поквапу купувати речі. Ти тільки уяви собі, скільки в крамницях продається різних моделей кухонних плит. Кожен із подружжя бачив піч, яка в їхніх очах виглядала справжнім дивом техніки. Він — у Сіті, вона — на Оксфорд-стріт і Реґент-стріт, коли йшла на прийом до дантиста. Вони обговорювали це питання за чаєм, а потім — прогулюючись в саду та насолоджуючись приємною вечірньою прохолодою.
— Кажуть, що в «Ньюкаслі» горить усе, навіть кокс, — сказала Мері.
— А от «Жар» здобув золоту медаль на Паризькій виставці, — мовив Едвард.
— А як щодо кухонної плити «Утопія»? Бачив, як вона працює на Оксфорд-стріт? — запитала Мері. — Виробники запевняють, що система вентиляції цих плит — просто унікальна.
— Якось днями я був на Фліт-стріт, — відповів Едвард, — і бачив там патентовані пічки «Блаженство». Вони, порівняно з іншими пічками, споживають набагато менше палива — так, принаймні, стверджують їх виробники.
Він ніжно обійняв її за стан. Вона не відсторонилася, лише тихенько прошепотіла:
— Мені здається, у вікні стоїть місіс Паркер, — і він повільно прибрав руку.
— Але ми про це ще поговоримо, — сказав він. — З цим не слід квапитися. Я можу зайти в кілька місць поблизу Сіті, а ти можеш зробити те саме на Оксфорд-стріт, Реґент-стріт і Пікаділлі, а потім ми поділимося нашими враженнями.