Мері подобалася добра вдача її чоловіка. Це просто чудово, що Дарнелл не відкинув її ідеї. «Він такий ласкавий зі мною», — подумала вона, і саме це вона часто повторювала своєму братові, який недолюблював Дарнелла. Вони сіли на лавку під шовковицею, пригорнувшись один до одного, і вона дозволила Едвардові взяти в темноті її за руку. Відчуваючи його сором'язливість та нерішучість, вона як ніколи ніжно стиснула його пальці, чоловік любовно погладжував її руку, Мері відчувала його подих на своїй шиї і чула, як він пристрасно шепотів: «Моя люба, моя кохана», торкаючись губами її щоки. Вона затріпотіла і на мить завмерла. Дарнелл лагідно поцілував її і, забравши руку, сказав тремтячим голосом:
— Нам краще піти додому. Уже випала роса, ти можеш простудитися.
З-за огорожі на них повіяв теплий, духмяний вітер. Він палко бажав, аби вона просиділа з ним усю ніч під цим деревом, щоб вони шепотілися, а він п'янів від аромату її волосся, відчуваючи, як поли її сукні торкаються його колін. Та він не міг дібрати слів для такого безглуздого прохання, адже Мері була такою доброю, що виконала б будь-яку його забаганку, хай би якою дурною вона була, лише тому, що він її про це попрохав. Він був недостойний цілувати її вуста. Він нахилився, поцілував її в плече і знову відчув, як вона затремтіла. Він знітився, боячись, що налякав її.
Вони повільно, пліч-о-пліч, рушили до будинку, і Дарнелл запалив гасову лампу у вітальні, де вони завжди сиділи недільними вечорами. Почуваючись дещо стомленою, місіс Дарнелл прилягла на софу, а Дарнелл вмостився у м'якому кріслі навпроти. Якийсь час вони мовчали, коли це раптом Дарнелл запитав у неї:
— А що не так із Сайсами? Здається, ти казала, що вони трохи дивні. Їхня служниця не видається надто балакучою.
— Ой, не знаю, чи взагалі варто зважати на плітки служниць. Вони часто виявляються неправдивими.
— То це тобі щось Еліс сказала?
— Так. Коли якось по обіді я зайшла на кухню, вона дещо розповіла мені.
— Що саме?
— Краще не розпитуй, Едварде. Там мало приємного. Я насварила Еліс за те, що вона пліткує.
Дарнелл підвівся і сів на невеличкий хиткий стільчик біля софи.
— Розкажи мені, — попрохав він знову з якоюсь примхливою наполегливістю. Насправді йому не так уже й кортіло почути історію про сусідів, але він пам'ятав, як зашарілася вдень його дружина, і тепер чекав від неї відповіді, дивлячись їй у вічі.
— Ох, я справді не можу, коханий. Мені соромно про таке казати.
— Але ж ти моя дружина.
—Так, звісно, але це нічого не змінює. Жінки не люблять про таке говорити.
Дарнелл нахилився. Серце в грудях шалено калатало. Він приклав вухо до її вуст і мовив: «А ти прошепочи».
Мері ніжним доторком ще нижче схилила його голову. В неї горіли щоки, і вона прошепотіла:
— Еліс каже, що... нагорі... у них лише... одна облаштована кімната. Їхня служниця... сама їй це розповіла.
Мимохіть вона притиснула чоловікове лице до своїх грудей, а він у відповідь почав шукати своїми вустами її червоні вуста, аж раптом різкий звук розірвав тишу в домі. Вони випросталися, і місіс Дарнелл поспішила до дверей.
— Це Еліс, — сказала вона. — Вона завжди приходить вчасно. Щойно пробило десяту.
Дарнелл роздратовано стенув плечима. Він уже от-от готовий був її поцілувати. На підлозі лежала хустинка Мері, від якої віяло легким ароматом парфумів, які подарувала їй її шкільна приятелька. Він підняв хустинку, поцілував її і заховав.
Увесь червень та липень їх переймало питання придбання нової пічки. Місіс Дарнелл за будь-якої нагоди навідувалася до Вест-Енду, знайомлячись з технічними характеристиками найновіших моделей, уважно вивчаючи різні удосконалення та спілкуючись із продавцями. Тим часом Дарнелл, як він це називав, «пильнував» у Сіті. На цю тему подружжя назбирало невеличку домашню бібліотеку, що складалася з ілюстрованих брошур, які вони брали в крамницях і з задоволенням розглядали вечорами. Вони побожно та зацікавлено розглядали фотографії великих плит для готелів та громадських установ — потужних печей з кількома духовками для різних цілей, з чудовим грилем і купою інших пристосувань, що робили з кухаря мало не головного інженера. А коли в одному з каталогів вони натрапили на зображення маленьких, ледь не іграшкових, котеджних пічок за чотири, а то й три фунти десять шилінгів, вони подивилися на них з презирством, бо самі планували придбати пічку за вісім чи десять фунтів, з якою ті іграшкові моделі не йшли в жодне порівняння.
Довгий час фаворитом Мері був «Ворон». Ця пічка дозволяла економити і мала високий коефіцієнт продуктивності, тому кілька разів вони мало не придбали її. Але «Жар» вабив не менше, та й коштував усього вісім фунтів п'ять шилінгів порівняно з дев'ятьма фунтами сімома шилінгами та шістьма пенсами, і хоча «Вороном» користувалися на королівській кухні, «Жар» міг похвалитися найпозитивнішими рекомендаціями континентальних монархів.
Цим суперечкам день за днем, здавалося, не було кінця-краю, і вони тривали аж до того ранку, коли Дарнелл прокинувся зі сну, в якому він побачив прадавній ліс і джерело, оповите сивим серпанком пари, що здіймалася під спекотним сонцем. Коли він одягався, йому спала на думку ідея, що стала справжнім потрясінням за сніданком, який він похапцем наминав, оскільки боявся спізнитися на омнібус, що о 9:15 зупинявся на розі, прямуючи до Сіті.
— Я надумав, як поліпшити твій план, Мері, — переможно мовив він. — Поглянь лиш на це. — Він засміявся, кинувши на стіл невеличку брошуру. — Це вщент розбиває всі твої міркування. Бо, зрештою, багато грошей іде саме на вугілля. Зауваж, не на пічку — принаймні, не в ній криється справжня проблема. А в дуже дорогому вугіллі. Ось, дивися. Зверни увагу на ці масляні пічки. Вони споживають не вугілля, а мазут — найдешевше у світі паливо, і за два фунти десять шилінгів ти можеш придбати піч, що задовольнить усі твої забаганки.
— Залиш мені ту брошурку, — сказала Мері, — і ми поговоримо про це ввечері, коли ти повернешся додому. Хіба тобі вже не час на роботу?
Дарнелл стривожено зиркнув на годинник.
— Бувай! — Вони стримано та шанобливо поцілували одне одного, а очі Мері нагадали Дарнеллу самотні озерця, сховані в глибинах пралісу.
Отак день за днем він жив у сірому примарному світі, схожому на смерть, який, дивним чином, видавався більшості людей тим, що називають «життям». В очах Дарнелла справжнє життя виглядало б божевіллям, і коли вряди-годи на його шляху траплялися тіні та неясні образи з іншого, чудового світу, він лякався і втікав у те, що називав нормальною «реальністю» простих та звичних клопотів та інтересів. Існування Дарнелла було геть безглуздим, адже «реальність» в його розумінні полягала в кухонних плитах і в тому, щоб зекономити кілька шилінгів. Але марнота його життя була б іще марнотнішою, якби він цікавився скаковими кіньми, паровими яхтами і витрачав на свої забаганки тисячі фунтів.
Так Дарнелл і жив — день за днем, помилково приймаючи смерть за життя, безумство — за здоровий глузд, а примар, що безцільно блукали світом, за живих людей. Він щиро вірив у те, що працював клерком у центрі Лондона, жив у Шепердс Буш, геть забувши про таємниці та сліпучу розкіш королівства, що належало йому за правом спадкоємства.
II
Увесь день над Сіті висіла задушлива спека. Повертаючись додому, Дарнелл бачив легкий туман, що здіймався з вогких низин і, кружляючи навколо Бедфорд-парк, осів на заході, так що здавалося, ніби вежа Ектонського храму підноситься із сивого озера. Дивлячись з вікна омнібуса, який стомлено гуркотів вулицями, він бачив, що трава скверів та газонів пожухла до кольору пилу. Шепердс-Буш-Ірін скидався на страшну пустелю, витоптану до брунатних плям і обрамлену одноманітними тополями, чиє листя непорушно висіло в застиглому повітрі, гарячому, як густий дим. Пішоходи втомлено волочили ноги, а від задухи, що провіщала скорий кінець літа, змішаної з курявою, яка здіймалася над цегельним заводом, Дарнелл задихався, неначе опинився серед ядучих випарів якогось брудного медичного кабінету.