Еліс думала, що то якісь прислів'я (окрім, звісно, однієї із заповідей), бо Джордж завжди говорив про те, яка старомодна в нього матір. Але їх було дуже багато, і у всіх був натяк на них із Джорджем, тож дівчина вирішила, що місіс Маррі вигадувала їх на ходу, поки вони їхали до Гемптона. Еліс каже, що це цілком у стилі Джорджевої матері — каверзної, злостивої жінки, в якої рот не закривається, мов у м'ясника суботнього вечора. Нарешті вони дісталися до Гемптона, і Еліс подумала, що місіс Маррі тут сподобається і вони гарно проведуть час. Але вона тільки те й робила, що бурчала, та ще й так голосно, що на них аж люди оберталися, а якась жінка на весь голос, щоб усі почули, сказала: «Ах, вони колись теж постаріють», що дуже розлютило Еліс, бо, за її словами, вони нічого поганого не робили. Коли вони показали їй каштанову алею в Буші-парку, місіс Маррі сказала, що вона дуже довга і пряма і що їй нудно на неї дивитися. А ще старій здалося, що олені (ти ж знаєш, які вони красиві) виглядали змарнілими та жалюгідними, і їм би пішли на користь помиї для свиней, замішані з великою кількістю корму. Вона заявила, що знає, які вони нещасні, з виразу їхніх очей, які наче промовляли до неї, і запевняла, що доглядачі їх лупцюють. І так було з усім. Жінка сказала, що пам'ятає сади в Гаммерсміті та Ґаннерсбері, в яких росло набагато більше квітів, а коли повели її до місця, де попід деревами протікала Темза, вона визвірилася на них, мовляв, нащо було її тягти з дому до звичайнісінького каналу, по якому пливе якийсь задрипаний пароплав. І так цілісінький день. Еліс сказала, що була тільки рада повернутися додому і нарешті спекатись її. Ото не пощастило бідолашці, еге ж?
— Ще б пак. Але що ж трапилося минулої неділі?
— Щось геть неймовірне. Того ранку я помітила, що Еліс була якась немов сама не своя. Вона довше, ніж зазвичай, мила посуд після снідання і доволі різко відповіла мені, коли я зайшла до неї запитати, чи скоро вона буде готова допомогти мені з пранням. Зайшовши на кухню, я помітила, що вона робила свою роботу вкрай повільно, тому запитала в неї, в чому річ, і тоді вона мені все розповіла. Я не повірила власним вухам, коли вона пробурмотіла щось про те, що місіс Маррі вважає, нібито Еліс може знайти роботу хатньої робітниці з кращими умовами, але я одне за одним ставила їй запитання, поки все з неї не витягнула.
Це просто ще один доказ того, які ті дівчиська дурненькі та пустоголові. Я сказала їй, що вона схожа на флюгер. Хочеш вір, хочеш ні, але та стара карга була зовсім іншою людиною, коли одного вечора Еліс прийшла її навідати. Не знаю чому. Вона сказала дівчині, яка вона мила, і яка струнка, і яка в неї гарна хода, і що вона знає дівчат, які й наполовину не такі розумні чи гарненькі, але заробляють двадцять п'ять чи тридцять фунтів на рік, працюючи в гарних родинах. Вона як слід усе обміркувала й ретельно підрахувала, скільки дівчина зможе зекономити, «працюючи в порядній родині, де не скнарять, не скупляться, де ніхто не ховає речей за сімома замками», а тоді лицемірно продовжила нести всілякі дурниці про те, як сильно вона любить Еліс, і що тепер вона може спокійно померти, знаючи, яким щасливим буде її Джордж з такою чудовою дружиною, і про її заощадження, яких буде достатньо, щоб звести невеличкий будинок, закінчивши словами: «Якщо послухаєшся старої жінки, голубонько, небагато води спливе, перш ніж ти почуєш вінчальні дзвони».
— Зрозуміло, — мовив Дарнелл, — гадаю, з цього можна зробити висновок: тепер дівчина усім незадоволена?
— Так, вона ще зовсім молода і така дурненька. Я нагадала їй, як погано з нею поводилася місіс Маррі, і сказала, що, звісно, її право — змінити місце роботи, але все може обернутися тільки на гірше. У будь-якому разі, я, схоже, переконала її добре все обмізкувати. Розумієш, до чого воно йдеться, Едварде? Я здогадуюся. Думаю, стара карга намагається переконати Еліс покинути нас, щоб сказати своєму синові про те, яка вона мінлива, і наведе одну зі своїх дурнуватих приказок: «Мінлива жінка — наліво стежинка» чи щось схоже на це. Жахлива стара карга!
— Що ж, — мовив Дарнелл, — сподіваюся, Еліс не піде від нас. Інакше тобі додасться клопотів — не так і просто знайти нову служницю.
Він знову набив люльку і задумливо запахкав, відпочиваючи після дня, сповненого марнотної та виснажливої роботи. Французьке вікно було навстіж відчинене, і в кімнаті нарешті війнуло свіжим вітерцем, який приніс запах дерев, усе ще вбраних в зелені шати у цій посушливій долині. Пісня, яку Дарнелл із захватом слухав, а тепер ще й вітерець, що навіть у цю висхлу, похмуру околицю доносив пахощі лісу, викликали у нього перед очима видиво, і він замислився над речами, які його вуста не в змозі були висловити.
— Вона, напевно, дуже капосна стара, — врешті мовив він.
— Місіс Маррі? Звісно, що так. Злоблива відьма хоче намовити дівчину покинути затишне гніздечко, де їй добре ведеться.
— Так. А якій людині може не сподобатися Гемптон-Корт! Це добре ілюструє те, яка вона погана.
— Там чудово, правда?
— Ніколи не забуду того дня, коли вперше там побував. Це було невдовзі після того, як я переїхав до Сіті. Того самого року. У червні в мене була відпустка, але я отримував таку мізерну зарплатню, що не міг дозволити собі поїхати кудись на море чи деінде. Пам'ятаю, як один із моїх колег запропонував мені вирушити у туристичний похід до Кента. Я б залюбки пристав на його пропозицію, та мені б і на це не вистачило грошей. І знаєш, що я зробив? Тоді я мешкав на Ґрейт-Коледж-стріт, і першого дня своєї відпустки я провалявся в ліжку аж до полудня, а по полудню сидів у м'якому кріслі й курив люльку. На той час я купив новий сорт тютюну — один шилінг і чотири пенси за дві унції, набагато дорожчий, ніж я собі міг дозволити, — і неймовірно ним насолоджувався. Було страшенно спекотно, а коли я зачинив вікно і завісив його червоною фіранкою, стало ще гарячіше — о п'ятій годині кімната була як розжарена пічка.
Але я дуже радів, що не потрібно йти в Сіті, тому не надто переймався цими дрібними прикрощами, час від часу читав уривки з якоїсь дивної старої книжки, що належала моєму бідному батечку. Я багато чого в ній не розумів, але вона чудово пасувала до мого настрою, тож я гортав її і курив доти, доки настав час чаювання. Тоді я вийшов на прогулянку, щоб перед сном подихати свіжим повітрям. Я задумано простував, не надто зважаючи, куди іду. Пройшов багато миль, здебільшого кружляючи на тому самому місці, як то кажуть, заблукавши у трьох соснах, і я переконаний, що за жодні гроші світу не зміг би повернутися назад тією ж дорогою. В будь-якому разі, коли посутеніло і ліхтарники почали метушитися, запалюючи ліхтарі один за іншим, я все ще був на вулиці. То був чудовий вечір; шкода, що тебе тоді не було поруч зі мною, люба.
— Я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою.
— Так, авжеж. Хай там як, але тодішній вечір насправді був дивовижний. Пам'ятаю, я блукав якоюсь вуличкою із сірими одноманітними будинками з декоративними парапетами та одвірками. На багатьох дверях висіли латунні таблички, і на одній з них було написано: «Виробник мушлевих скриньок». Прочитавши той напис, я дуже втішився, бо мені завжди було цікаво, звідки беруться ці скриньки та всілякі дрібнички, які продають на морському узбережжі. Кілька дітлахів гралися на дорозі якимось мотлохом, з паба на розі долинав чоловічий спів, і цієї миті я звів очі вгору й побачив, якої чудової барви було небо. Я ніколи більше не бачив такого неба, як того вечора — темно-синього з фіолетовим відливом, але саме таким, кажуть, воно буває в заморських країнах. Не знаю чому — через незвичайний колір неба чи з якоїсь іншої причини — я почувався якось дивно. Все здавалося якимось іншим, і я ніяк не міг збагнути, в чому саме полягала та зміна. Пам'ятаю, я поділився цими своїми відчуттями з одним літнім джентльменом — другом мого бідного батька, якого вже років п'ять, а то й більше, нема серед живих — і, глянувши на мене, він сказав щось про казкову країну. Не знаю, що він мав на увазі, але я, мабуть, погано йому пояснив те, що зі мною трапилося. Проте тоді, на якусь мить, ця маленька глуха вуличка здалася мені чудовою, а крики дітей і спів чоловіків у пабі так пасували тому небу, немов були з ним одним цілим. Тобі ж відомий вислів «бути на сьомому небі від щастя»? Саме так я почувався — не те щоб ішов як по хмаринці, а так, наче дорога була встелена оксамитом чи дуже м'яким килимом. А тоді — гадаю, це було лише в моїй уяві — у повітрі так солодко запахло, немов ладаном у католицькій церкві, аж стало важко дихати, як буває, коли ти сильно чимось схвильований. Я ще ніколи не почувався так дивно.