Дарнелл раптово змовк і звів очі на свою дружину. Вона слухала його з розтуленими вустами, в очах — нетерпіння й цікавість.
— Сподіваюсь, я не стомив тебе своїми розповідями про ці нісенітниці. У тебе сьогодні випав важкий день з тим дурним дівчиськом. Може, краще підемо спати?
— Ні-ні, Едварде, будь ласка, продовжуй. Я зовсім не стомилася. Мені подобається тебе слухати. Прошу, розповідай далі.
— Що ж, коли я пройшов трохи далі, те дивне відчуття стало зникати. Я сказав, що пройшов трохи далі, бо мені справді здавалося, ніби минуло щонайбільше п'ять хвилин, однак це враження було помилковим: щойно я забрів на ту маленьку вуличку, то подивився на годинника, а коли знову хотів пересвідчитися, котра година, була вже одинадцята. Я пройшов близько восьми миль. Я не вірив власним очам і думав, що мій годинник сказився, але потім переконався, що він був цілком справний. Але я ніяк не міг цього збагнути, та й зараз не можу. Кажу тобі, минуло стільки ж часу, якби я пройшовся вгору по Една-роуд і повернувся назад. Але я опинився за містом, стояв посеред відкритого простору, де на мене з лісу віяв прохолодний вітерець, повітря було сповнене тихими звуками якогось шарудіння і шурхоту, а до моїх вух долинало цвірінькання пташок і дзюркотлива мелодія потічка, що протікав десь неподалік. Стоячи на мосту, я дістав з кишені годинника і підніс його до світла запаленого сірника, щоб розгледіти, котра година, і мені раптом сяйнуло, наскільки дивним був той вечір. Розумієш, він був зовсім не схожий на те, чим я займався все своє життя, зокрема — останній рік, і мені раптом здалося, що я не міг бути тим самим чоловіком, який кожного дня їхав зранку в Сіті й щовечора, написавши цілу купу нудних листів, повертався додому. Мене наче зненацька перенесли з одного світу в інший. Якимось чином я знайшов дорогу назад і, повертаючись додому, вирішив, як саме проведу свою відпустку. Я сказав сам до себе: «Я також, як Феррар, вирушу в туристичний похід, але це буде піший тур Лондоном та його околицями». Добре все обміркувавши, я близько четвертої ранку дістався додому, коли надворі вже світало, а на вулиці було так тихо, неначе в опівнічному лісі.
— Як на мене, чудова ідея. То ти все-таки вирушив у похід? Придбав карту Лондона?
— Так, вирушив. Але карти я не купував — вона б усе зіпсувала. Нецікаво, коли все накреслено, виміряно й визначено. А я хотів відчувати, що йду туди, де не ступала нога людини. Маячня якась, правда? Ніби в Лондоні чи, раз на те пішло, у всій Англії є такі місця.
— Я розумію, що ти маєш на увазі. Ти хотів думати, ніби відправляєшся у плавання в пошуках незвіданих земель. Так?
— Саме це я й намагався тобі пояснити. До того ж я не хотів купувати карти. Бо сам її створив.
— Що ти маєш на увазі? Ти накреслив карту просто так — з голови?
— Про це я розповім трохи згодом. Але ти справді хочеш почути про мою грандіозну подорож?
— Звісно, що хочу. Мабуть, то було чудово. І яка оригінальна ідея!
— Так, я марив нею, і те, що ти тільки-но сказала про мою подорож до невідомих країв, нагадало мені, що я тоді відчував. Ще в дитинстві я дуже любив читати книжки про великих мандрівників — гадаю, всім хлопчикам це подобається — про мореплавців, які збивалися зі шляху й опинялися в таких широтах, де ніколи не плавали кораблі, про людей, які відкривали неймовірні міста в чужоземних країнах. Увесь наступний день своїх вакацій я почувався так, як колись, читаючи ці книги. Я спав допізна, бо був страшенно знеможений після стількох пройдених миль. Але після сніданку набив люльку і добре провів час. Знаєш, то було таким безглуздям — хіба можна натрапити в Лондоні на щось невідоме чи неймовірне?
— А чом би й ні?
— Ну, не знаю. Але пізніше я думав, що був справжнісіньким йолопом. Так чи інакше, я чудово провів той день, плануючи, що робитиму, і, точнісінько як дитина, фантазував про те, що опинюся в неходжених місцях, де зі мною може трапитися все що завгодно. Мені страшенно подобалося думати, що у мене є таємниця, про яку більше ніхто не знав. Я уявляв, як, натрапивши на якусь знахідку, я про неї нікому не розкажу. Саме так я думав, гортаючи сторінки книжок. І хоч я любив їх читати, мені здавалося, що, ставши мандрівником-дослідником, я б тримав свої відкриття в таємниці. Якби я був Колумбом і відкрив Америку, я б нікому навіть словом про це не прохопився. Лише уяви, як чудово блукати рідним містом, говорити з його мешканцями і знати, що десь далеко, за морями-океанами, є незвіданий світ, про існування якого ніхто навіть не здогадується. Таке мені страшенно подобалося! І саме такі відчуття викликала в мене подорож, в яку я збирався відправитися. Я вирішив, що про неї ніхто не повинен дізнатися. Тож з того дня і до сьогодні про неї ніхто не чув.
— Але ж мені ти розповіси?
— Ти — це геть інше. Втім, думаю, навіть тобі я всього не розповім, і не тому, що не хочу, а тому, що не зможу описати багато з того, що бачив.
— Бачив? То ти все-таки знайшов щось дивне й дивовижне в Лондоні?
— І так, і ні. Все, чи майже все, що я бачив, видно як на долоні, і сотні тисяч людей дивилися на те, що і я — потім я дізнався, що багато з тих місць були добре відомі моїм колегам по роботі. Тоді я читав книжку «Лондон та його околиці». Але (не знаю, як це пояснити) ні мої товариші, ні автори книжки, схоже, не бачили того, що бачив я. Саме тому я облишив її читати. Вона наче позбавляла життя і душі всього, чого торкалася, перетворюючи його на щось сухе й безглузде, як опудала птахів у музеї.
Я розмірковував над тим, чим займатимуся весь день, і рано пішов спати, щоб на ранок бути бадьорим і повним сил. Насправді я зовсім погано знав Лондон, хоч, за винятком кількох тижнів, коли був за містом, увесь час жив там. Звісно, я знав головні його вулиці — Стренд, Ріджент-стріт, Оксфорд-стріт та інші, знав дорогу до школи, до якої ходив ще хлопчиком, а також дорогу, що вела в Сіті. Але я завжди ходив тими самими стежками, як вівці у горах, і тому легко уявляв собі, що збираюся відкрити новий для себе світ.
Дарнелл раптом замовк, обірвавши свою розповідь. Він запитливо глянув на свою дружину, намагаючись пересвідчитися, чи не втомив її своїми балачками, але вона дивилася на нього очима, сповненими такого щирого інтересу, як людина, що палко бажала, аби її посвятили в таємницю, не відаючи, про які неймовірні чудеса їй доведеться почути. Мері сиділа спиною до відчиненого вікна, обрамлена м'яким присмерком вечора, ніби художник розвісив позаду неї завісу з важкого оксамиту. Жінка так і не закінчила своєї роботи, залишивши все лежати розкиданим на підлозі. Вона зіперлася головою на руки, а очі її були немов два джерельця в лісі, які вночі снилися Дарнеллу, а вдень стояли у нього перед очима.