— Того ранку в моїй голові крутилися всі дивні історії, які я коли-небудь чув, — він знову заговорив, ніби продовжуючи свою думку, що заполонила його розум, поки вуста німували. — Як я вже казав, я рано ліг спати, завівши будильник на третю ранку, аби вирушити в доволі незвичну для початку подорожі годину. Світ ще був оповитий тишею, коли я прокинувся, не дочекавшись дзвінка будильника, і на в'язі, що ріс у сусідньому саду, зайшлася співом якась пташка. Я визирнув з вікна: скрізь панував цілковитий спокій, а ранкове повітря було таким неймовірно чистим і солодким, якого я ніколи раніше не вдихав. Моя кімната була в глибині будинку, і за деревами, які росли в більшості садів, мені було видно задні фасади будинків на сусідній вулиці, які немов виростали муром якогось давнього міста. Поки я дивився на цю картину, зійшло сонце, крізь моє вікно полилися перші його промені, і так почався день.
Вийшовши з дому, я зрозумів, що знову повернулося те дивне відчуття, яке охопило мене два дні тому, коли я блукав невідомими мені вуличками. Воно було не таким сильним, вулиці більше не пахли ладаном, але цього відчуття було достатньо, щоб збагнути, в якому дивному світі я живу. Я бачив те, на що часто натрапляють люди, гуляючи лондонськими вулицями: дикий виноград, що плететься по стіні, фігове дерево, жайворонка, який співає у клітці, дивовижний кущ, що зацвів у саду, дах незвичної форми чи балкон із залізною решіткою для в'юнких рослин. Мабуть, не існує такої вулиці, де ти не побачиш бодай чогось такого. Але того ранку всі ці речі постали перед моїми очима геть в іншому світлі, ніби на мені були чарівні окуляри, і я, немов якийсь казковий персонаж, продовжував блукати цим новим світом. Пам'ятаю, як я минав пустище на якомусь узгір'ї. Там були озерця, що виблискували на сонці, і високі білі будинки поміж темних, хитких сосен. Спустившись із пагорба, я пішов стежкою, що відгалужувалася від основної дороги і вела до лісу, де в тіні дерев стояла стара хатина з округлою башточкою на даху і ґанком, оздобленим залізною решіткою, фарба кольору морської хвилі на ній зовсім вигоріла й поблякла, а в саду росли білі лілії на високих ніжках, достоту такі, як ми бачили того дня, коли ходили дивитися на старовинні картини. Вони виблискували сріблом, наповнюючи повітря своїм ніжним ароматом. З того місця, неподалік від хатинки, я побачив долину і пагорби, залиті сонячним світлом. Тож, як я вже казав, я все ішов та ішов через ліси і поля, поки дістався до невеличкого містечка на вершині пагорба, де було повно старих будівель, таких давніх, що під вагою своїх років вони майже вгрузли у землю; ранок тоді видався зовсім безвітряний, і з коминів прямісінько в небо здіймався блакитний димок; у цій тиші я чув, як далеко в долині дорогою до школи хлопчик наспівував якусь старовинну пісню, і поки я ішов містечком, що прокидалося зі сну, вздовж старих, похмурих будинків, почали бамкати церковні дзвони.
Невдовзі по тому, як містечко залишилось позаду, я натрапив на Дивну дорогу. Я побачив, що вона відходила від запилюженого шляху і була на вигляд такою зеленою, що я без жодних вагань звернув на неї і зовсім скоро відчув, наче опинився у зовсім іншому світі. Не знаю, чи то була одна з доріг, прокладених давніми римлянами, про які мені розповідав мій батько, але вона вся поросла густою й м'якою травою, а щільні зарості високих кущів обабіч неї виглядали так, наче їх вже сотні літ не торкалася рука людини. Вони височіли наді мною, сплітаючись верхівками, і я бачив лише нечіткі обриси місцевості, через яку я проходив, мов уві сні. Дивна дорога вела мене все далі й далі, то піднімаючись, то спускаючись пагорбами. Іноді кущі руж росли так густо, що я ледь продирався крізь них, а іноді стежка переростала в галявину, і в одній долині її перетинав струмок, через який був перекинутий старий дерев'яний місток. Стомившись, я приліг у затінку ясена, вмостившись на м'якій траві, де проспав, мабуть, багато годин, бо коли прокинувся, сонце вже сідало. Тож я знову рушив далі, і нарешті моя зелена стежина перетворилася на битий шлях. Удалині, на вершині пагорба, я побачив ще одне містечко з великою церквою посередині, і коли я підійшов ближче, до мене почали долинати звуки органа та спів хору.
У голосі Дарнелла бринів такий захват, що його розповідь заледве не переросла у пісню. Коли слова вичерпалися, він глибоко вдихнув, охоплений спогадами про ту далеку літню днину, коли невідомі чари оповили звичні речі, перетворивши їх на велике таїнство, через що все земне сяяло піднесенням та красою нетутешнього світу.
Відблиск того сяйва освітив обличчя Мері, що непорушно сиділа на тлі м'якого мороку ночі. Обрамлене темним волоссям, її обличчя здавалося ще променистішим. Якийсь час вона безмовно сиділа, а тоді мовила:
— Ох, любий, чому ти так довго чекав, щоб розповісти мені про ці дива? Як це прекрасно! Будь ласка, продовжуй.
— Я завжди боявся, що ти сприймеш усе це як цілковите безглуздя, — відповів Дарнелл. — І я не знаю, як пояснити те, що я відчуваю. Не думав, що розкажу сьогодні так багато.
— І тебе щодня переповнювали такі відчуття?
— Протягом моєї відпустки? Так, вона вдалася на славу. Звісно, я не завжди потрапляв у такі віддалені місця. Це було б надто стомливо. Часто я на цілий день робив перепочинок і виходив з дому ввечері, коли вже загоралися ліхтарі, і проходив лише милю чи дві. Я блукав старими, темними парками і слухав, як у листі дерев шепотів вітер з пагорбів. Знаючи, що я вже неподалік від великої освітленої вулиці, я пірнав у тишу провулків, де був заледве не єдиним перехожим, а ліхтарів там було так мало і світили вони так слабко, що здавалося, наче вони відкидали тіні, зовсім не даючи світла. Я неквапом, близько години, блукав такими темними вуличками і весь цей час відчував, що це — моя таємниця, що темрява, і тьмяне світло, і вечірня прохолода, і дерева, що більше скидалися на темні хмари, що низько слалися над видноколом, належали цілком мені, мені одному, що я жив у світі, про який більше ніхто не знав і в який ніхто інший не міг потрапити.
Пам'ятаю, як одного вечора я забрів доволі далеко, опинившись десь у західній частині міста, де росло багато фруктових дерев і квітів, а розлогі галявини спускалися до дерев біля річки. Тієї ночі зійшов великий червоний місяць, що світив крізь імлу вечірньої заграви і тонкі, мов павутиння, хмарки; я йшов стежкою, що тяглася через фруктовий сад, аж поки дістався до невеличкого пагорба, над яким, мов розпукла троянда, висів місяць уповні. У його світлі я побачив, як одна за одною, довгою вервечкою рухалися якісь зігнуті в три погибелі постаті з великими клунками на плечах. Хтось співав, аж раптом ту мелодію обірвав різкий пронизливий сміх — мені здалося, що він належав якійсь старій жінці з надломленим голосом, а тоді всі вони зникли в тіні дерев. Гадаю, то люди ішли або верталися з городніх робіт, але як це було схоже на жахливе привиддя ночі!
Не впевнений, чи варто розказувати тобі про Гемптон — боюся, що ніколи не доведу своєї розповідь до кінця. Я був там одного вечора, незадовго до того, як зачинили всі ворота, тому людей було зовсім мало. Сіро-багряні тихі галявини, і квіти, що з настанням вечора схиляли свої голівки до сну, і темні тиси, і невиразні статуї, і безгомінна річка ген вдалині за алеями — все це оповивала блакитна імла, ховаючи їх від людського ока, повільно, але впевнено, наче одна за одною опускалися завіси під час якогось великого торжества! Ой, лишенько, що це все могло означати? Я почув, як десь удалині, за річкою, тричі бамкнув дзвін, потім ще тричі, і знову тричі, і я пішов звідти з очима, повними сліз.
Я тоді не знав, де опинився. Лише згодом з'ясувалося, що то, скоріш за все, був Гемптон-Корт. Один із моїх колег з офісу сказав, що водив туди свою дівчину, де вони чудово провели час. Спочатку вони потрапили в лабіринт, з якого довго не могли вийти, а потім пішли до річки і ледь там не потонули. В тамтешній галереї вони роздивлялися доволі пікантні картини, і, як він розповідав, його дівчина аж заходилася від сміху.
Мері проігнорувала цей епізод.
— Але ти казав мені, що накреслив карту. Якою вона була?
— Якщо хочеш, я тобі її покажу при нагоді. Я відмітив усі місця, де побував, і намалював позначки — такі собі вигадливі закарлючки, — які б нагадували мені про те, що саме я бачив, їх не зрозумів би ніхто, крім мене. Я хотів робити замальовки, але так і не навчився толком малювати, тож коли спробував, вийшло геть не те, що я мав зобразити. Я намагався намалювати те містечко на пагорбі, на яке натрапив першого вечора своєї подорожі: крутий пагорб, на вершині якого стоять будиночки, а над ними височіє церква зі шпилями і башточками, а над всім цим, високо у небі — чаша, з якої ллються промені. Але з того нічого путнього не вийшло. Гемптон-Корт я помітив доволі химерним значком і дав йому назву, яку сам же й вигадав.