Дарнелли намагалися уникати поглядів одне одного наступного дня, коли сіли снідати. Вранці, після того як уночі випав дощ, стало трохи легше дихати, і небо знову набуло яскраво-блакитної барви, по ньому з південного заходу котилися білі хмаринки, а у вікно задував свіжий приємний вітерець. Імла розвіялась. А разом з нею, схоже, розвіялось і відчуття чогось дивного, що минулої ночі заволоділо Мері та її чоловіком. При світлі дня їм здавалося неймовірним, що всього лише кілька годин тому один розповідав, а інша слухала історії, зовсім далекі від звичайного плину їхніх повсякденних думок та життя загалом. Вони зніяковіло поглядали одне на одного, говорячи про звичні для них речі — чи підступна місіс Маррі таки намовить Еліс піти від них і чи зможе місіс Дарнелл переконати дівчину, що у тої старої геть не шляхетні мотиви.
— На твоєму місці, — сказав Дарнелл, уже стоячи на порозі, — я б пішов до крамниці й поскаржився на якість їхнього м'яса. Той останній шмат яловичини був зовсім нікудишній — одні сухожилля.
III
Увечері все могло бути по-іншому, і в Дарнелла визрів план, за допомогою якого чоловік сподівався домогтися успіху. Він хотів попросити у своєї дружини запалювати не більше однієї лампи (тоді в кімнаті було б набагато темніше) — мовляв, у нього стомилися від роботи очі. Дарнелл вважав, що багато чого може статися, коли в кімнаті пануватиме напівморок, вікно буде відчинене, а вони сидітимуть біля нього, споглядаючи вечір і прислухаючись до тихого шелесту листя дерев, що росли в саду. Але його плани зазнали краху, бо щойно він підійшов до садової хвіртки, як його дружина, вся в сльозах, кинулася йому назустріч.
— Ох, Едварде, — почала вона, — трапилося щось жахливе! Він мені ніколи особливо не подобався, та я б ніколи не подумала, що він здатен на таке!
— Що ти маєш на увазі? Про кого ти говориш? Що трапилося? Це той кавалер Еліс?
— Ні, ні. Але давай-но зайдемо в дім, любий. Та жінка в будинку напроти підглядає за нами: вона завжди пильнує біля вікна.
— Ну, то що сталося? — спитав Дарнелл, коли вони сіли чаювати. — Нумо, говори! Ти мене добряче налякала.
— Не знаю, з чого й почати. Тітка Меріан уже кілька тижнів відчувала, що коїться щось недобре, а тоді про все дізналася — одне слово, дядько Роберт закрутив роман з якоюсь жінкою, і тітка про все дізналася!
— Господи! Не може бути! От старий негідник! Таж йому десь під сімдесят!
— Ні, йому лише шістдесят п'ять. А гроші, які він на неї витратив...
Коли перша хвиля шоку минула, Дарнелл, оговтавшись, рішуче повернувся до січеників.
— Ми це все обговоримо опісля, — сказав він. — Я не хочу псувати трапезу розмовами про того старого телепня Ніксона. Кохана, налий мені, будь ласка, чаю.
— Чудове м'ясо, — спокійно продовжив він. — Усередині шматочки шинки, скроплені цитриновим соком? З такою начинкою смак зовсім інший. Сьогодні з Еліс все нормально? Добре. Сподіваюся, вона викине з голови всі ці дурниці.
Він розважливо провадив розмову далі, чим просто приголомшив місіс Дарнелл, яка відчувала, що з падінням дядечка Роберта назавжди порушено природний порядок речей, і ледь торкнулася їжі, відколи прийшла ця звістка. Рано-вранці Мері вирушила на зустріч з тіткою і більшу частину дня провела в залі очікування для пасажирів першого класу на вокзалі Вікторія, де й почула всю історію.
— А тепер, — мовив Дарнелл, коли зі стола все було прибрано, — розкажи мені все в деталях. Скільки часу це тривало?
— З того, що пригадує тітка, їй здається, що все це тягаюся щонайменше рік. Вона сказала, що дуже довго поведінка мого дядька була для неї справжнісінькою загадкою, і в неї вже добряче розхиталися нерви, бо вона думала, що він зв'язався з анархістами чи щось у цьому дусі.
— З якого дива вона таке думала?
— Розумієш, кілька разів, коли вони з чоловіком виходили на прогулянку, її тривожив свист, що неначе всюди їх супроводжував. Ти ж знаєш, що в Барнеті є чудові місця для прогулянок, а особливо в полях поблизу Тоттериджа, де дядько з тіткою любили гуляти погідними недільними вечорами. Звісно, вона й раніше чула той свист, але тоді це справило на неї гнітюче враження — вона тижнями не могла склепити очей.
— Свист? — перепитав Дарнелл. — Я щось не дуже розумію. Чому її налякав якийсь свист?
— Я тобі скажу чому. Вперше вона почула його одної травневої неділі ще минулого року. Тітці здалося, що за кілька тижнів до того за ними стежили, проте вона нічого не бачила й не чула, окрім якогось потріскування в огорожі. Та саме тієї неділі заледве вони вийшли на поле, як почули якийсь приглушений свист, але не звернула на це уваги, бо яке їй та її чоловіку було до того діло? Однак коли вони рушили далі, знову почули той свист, він лунав знову і знову, протягом усієї прогулянки, аж їй стало не по собі, тому що вона не знала, ані звідки долинав цей свист, ані хто свистів і навіщо. Вибравшись з поля на стежку, дядько сказав, що у нього трохи паморочиться голова і він хоче ковтнути трохи бренді в «Тьорпінз Гед» — невеличкому барі неподалік. Тітонька глянула на нього й зауважила, що дядькове обличчя стало бордовим — це було більше схоже на приплив крові до мозку, ніж на запаморочення, коли шкіра людини набуває зеленаво-блідого відтінку. Та вона нічого не сказала, подумавши, що в дядька така особлива манера мліти, адже в нього завжди все не як у людей. Тож вона просто лишилася чекати на дорозі, а він почимчикував до бару. Тітка каже, що буцімто бачила невисоку постать, яка випірнула з темряви й прокралася за дядьком, але вона в цьому не впевнена. Коли дядько вийшов, його лице було вже не бордовим, а лише трохи червоним, і він сказав, що почувається набагато краще. Вони мовчки пішли додому, не перекинувшись по дорозі бодай словом. Розумієш, дядько зовсім не згадував про свист, а тітка була така налякана, що не сміла нічого казати, бо боялася, що їх обох пристрелять.
Вона намагалася викинути цю пригоду з голови, аж раптом через два тижні по тому знову все повторилося. Цього разу тітка набралася духу і запитала в дядька, що б це могло бути. І що ти думаєш, він їй відповів? «Пташки, любонько, пташки». Звісно, тітка відповіла йому, що жодна пташка не видає таких звуків: облудних, непристойних і переривчастих. На це він сказав, що багато рідкісних птахів живуть у Північному Міддлсексі та Гертфордширі. «Дурниці, Роберте, — мовила тітка, — як ти можеш таке говорити, якщо той свист переслідував нас усю дорогу, близько милі, а то й більше?» Дядько відповів, що деяких птахів так вабить до людей, що вони іноді можуть і не одну милю пролетіти услід за ними. Він сказав, що читав про одну таку пташку в журналі про подорожі. І знаєш що? Коли вони дісталися додому, він і справді показав їй ту статтю в «Гертфордширському натуралісті», якого вони позичили у свого приятеля. Там ішлося про рідкісних птахів з чудернацькими назвами, що живуть в навколишній місцевості; тітонька каже, що ніколи про таких навіть не чула, а у дядька вистачило зухвалості припустити, що це — морський побережник, про якого в журналі було написано, що він видає «низькі, пронизливі звуки, що часто повторюються». А потім він дістав із шафи книжку «Сибірські подорожі» і показав їй місце, де йшлося про одного чоловіка, за яким у лісі цілісінький день літала якась пташка. Тітка Меріан каже, що це її найбільше дратувало — він думав, що зможе її перехитрити, перекручуючи зміст цих книжок як йому заманеться. Але тоді, на прогулянці, вона ніяк не могла зрозуміти, що він мав на увазі, говорячи про птахів так безладно й по-дурному — це так на нього не схоже, і вони йшли далі, а вслід за ними лунав цей жахливий свист. Тітка швидко йшла, дивлячись просто перед себе і почуваючись більш роздратованою та засмученою, ніж переляканою. Коли вони дісталися до кінця поля, тітка зупинилася перед хвірткою, озирнулася, але — подумати тільки! — дядько Роберт зник! Вона пополотніла зі страху, припустивши, що той свист якимось чином пов'язаний із зникненням дядька, і вирішила, що того, мабуть, викрали. Вона несамовито закричала: «Роберте!», аж тут дядько повільно, наче нічого й не трапилося, вийшов з-за рогу, тримаючи щось у руці. Він сказав, що побачив квіти, повз які не міг пройти, і коли тітка розгледіла у нього в руках вирвану з коренем кульбабу, їй здалося, що вона божеволіє.