Раптом розповідь Мері урвалася. Вже десять хвилин Дарнелл крутився в кріслі, силкуючись стримати сміх, щоб не образити почуттів своєї дружини, зазнаючи при цьому страшенних мук, але того епізоду з кульбабою для нього було вже занадто, і він вибухнув непогамовним, диким реготом, що нагадував бойовий клич червоношкірого індіанця і лише посилювався, коли він намагався зупинитися. Еліс, що якраз мила посуд, від несподіванки випустила з рук порцелянову чашку, що коштувала три шилінги, а сусіди повибігали зі своїх помешкань надвір, аби подивитися, чи, бува, когось не вбивають. Мері з докором глянула на свого чоловіка.
— Чи в тебе зовсім нема почуттів, Едварде? — врешті мовила вона, коли знеможений Дарнелл відхилився на спинку крісла. — Якби ти бачив, як по щоках тітки Меріан котилися сльози, коли вона мені це розказувала, думаю, тобі було б не до сміху. Не думала, що ти такий черствий.
— Люба моя, — ледве спромігся вимовити Дарнелл, задихаючись від сміху й хапаючи ротом повітря, — вибач, я не хотів скривдити твоїх почуттів. Знаю, це дуже сумно, але насправді я не такий уже й бездушний. Але хіба не дивна історія, га? Спершу морський побережник, а затим кульбаба!
Його лице пересмикнулося, і він зціпив зуби, стримуючи новий напад сміху. Якусь мить Мері суворо на нього дивилася, а тоді затулила руками обличчя, і Дарнелл побачив, що вона також здригається від сміху.
— Я не краща за тебе, — врешті мовила вона. — Раніше я чомусь не сприймала цієї історії з такого боку. І це дуже добре, інакше я б засміялася тітці Меріан просто в обличчя, а я нізащо у світі не хотіла б цього зробити. Бідолашна старенька! Вона так плакала, немов її серце от-от розірветься від розпуки. Ми зустрілися на вокзалі Вікторія, і вона запросила мене в кондитерську. Я навіть не торкнулася своєї страви. Її сльози весь час капали їй у тарілку. Потім ми пішли до зали очікування, де вона зайшлася гірким плачем.
— А що трапилося потім? — спитав Дарнелл. — Я більше не сміятимуся.
— От і добре. Це надто серйозна справа, щоб жартувати. Ну, тітка повернулася додому і весь час намагалася зрозуміти, в чому ж тут річ, силкуючись розгадати цю загадку, але їй так нічого й не вдалося придумати. Тітка стала боятися, що розум дядька не витримує постійного напруження, бо останнім часом він допізна засиджувався на роботі (за його словами), a потім йому потрібно було їхати в Йоркшир (от же ж старий брехун!) у справах, пов'язаних з орендою земель. А тоді вона подумала, що хай би в якому стані був її чоловік, він аж ніяк не міг викликати того свисту, хоча, як вона каже, він завжди був дивакуватою людиною. Тож їй довелося відкинути цю версію, і вона почала гадати, що, може, з нею щось не так, оскільки вона читала про людей, що чують звуки, яких насправді нема. Проте й цю думку вона відкинула, бо якщо їй і міг почутися той свист, то як пояснити кульбабу, чи побережника, чи те, що він ледь не зомлів, коли його лице побагряніло, замість збліднути, чи інші дивацтва дядька? Тож тітка сказала, що не могла вигадати нічого ліпшого, як щодня читати Біблію з самого початку, і, дійшовши до Книги хроніки у Старому Заповіті, відчула себе набагато краще, тим паче, що десь три чи чотири неділі поспіль нічого не відбувалося. Та вона помітила, що у ставленні до неї дядько став якийсь неуважний і менш приязний, але пояснювала це завантаженістю роботою, якої надто багато звалилося на її чоловіка: він завжди повертався додому останнім потягом, а двічі навіть мусив наймати екіпаж, приїжджаючи додому вже над ранок. Зрештою тітка вирішила, що не варто перейматися тим, чого вона не розуміла і не могла змінити, тож потрохи почала заспокоюватися, аж тут одного недільного вечора все почалося знову, але тепер все було набагато гірше. Свист супроводжував їх, як і раніше, всю прогулянку, і бідолашна тітка, зціпивши зуби, нічого не говорила дядькові, бо знала, що він знову почне плести якісь небилиці, тож вони мовчки йшли собі далі, не озиваючись одне до одного, коли це щось змусило тітоньку обернутися. Вона побачила якогось паскудного хлопчиська з рудим волоссям, що підглядав за ними з-за живоплоту й огидно вишкірявся. Тітка сказала, що його лице викликало жах. Він виглядав якось неприродно й нагадував карлика, і не встигла вона краще його розгледіти, як він умить пірнув у кущі, а тітка ледь не знепритомніла.
— Рудоволосий хлопчисько? — перепитав Дарнелл. — Яка незвична історія. Нічого дивнішого я не чув. Що ж то був за хлопчик?
— Незабаром дізнаєшся, — відповіла місіс Дарнелл. — Дуже дивна пригода, правда ж?
— Ще б пак! — Дарнелл якийсь час розмірковував — Ось що я про це думаю, — врешті мовив чоловік. — У всій цій розповіді немає й крихти правди. Гадаю, твоя тітка втрачає глузд — чи вже зійшла — і страждає на галюцинації. Все це звучить, як вигадки божевільного.
— Ти помиляєшся. Усе до останнього тітчиного слова — правда, і якщо ти дозволиш мені продовжити, то сам у цьому переконаєшся.
— Що ж, продовжуй.
— Так, на чому ж я зупинилася? Ага, тітка побачила за живоплотом хлопчину, що вишкірявся до неї. На якусь хвилю чи дві вона застигла, смертельно налякана. Щось дивне було в тому обличчі, але тоді вона набралася духу й мовила до себе: «У будь-якому разі, краще вже хлопчик з рудим волоссям, ніж якийсь ґевал з рушницею», і вона вирішила не спускати очей з дядька Роберта, бо зрозуміла з виразу його обличчя, що він про все знає. Здавалося, він щось напружено обмірковував, наче вагався, що йому робити далі, і, мов та риба, то відкривав, то закривав рота. Тітонька не показала, що помітила його стан, і рушила далі, а коли він сказав їй щось про чудовий захід сонця, вона промовчала. «Хіба ти не чуєш, що я до тебе звертаюся, Меріан?» — запитав він роздратовано і так голосно, ніби говорив до когось, хто стояв на протилежному кінці поля. Тітка вибачилася, сказавши, що вона застудилася і тепер не дуже добре чує. Проте вона зауважила, що дядько з полегшенням зітхнув, бо подумав, що вона не чула свисту. Тут дядько зробив вигляд, що помітив красиву гілочку жимолості на самому вершечку куща, і сказав, що хоче зірвати її для тітки, але вона нехай піде вперед, бо йому, мовляв, незручно буде це робити, якщо на нього хтось дивитиметься. Вона згідно кивнула, а сама, ступивши кілька кроків, заховалася за кущем, звідки добре його бачила, хоч і подряпала обличчя колючками дикої ружі. А за хвилю чи дві з-за живоплоту вийшов хлопчик, і дядько заговорив до нього. Тітка впевнена, що то був той самий хлопчисько, бо на вулиці ще не стемніло, і його вогненно-руде волосся можна було чудово розгледіти. Несподівано дядько простягнув руки, так наче хотів схопити хлопчика, але той кинувся в кущі й зник. Тоді тітонька й словом не прохопилася, але того ж вечора, вже вдома, вона сказала дядькові, що все бачила, вимагаючи від нього пояснень. Заскочений зненацька, він розгубився, почав затинатися, говорити щось про те, що порядна дружина не шпигуватиме за чоловіком, та зрештою взяв із неї слово тримати в таємниці все, що вона почує: мовляв, він дуже поважний масон, а той хлопчик був посланий орденом із надважливими повідомленнями. Але тітонька не повірила жодному його слову, бо її рідний дядько належав до масонів, проте він ніколи так не поводився. Тоді вона почала боятися, що дядько зв'язався з анархістами чи ще з якимись пройдисвітами, і щоразу, коли дзвонили в двері, тітка думала, що дядька викрили і за ним прийшла поліція.
— Що за дурниці! Та жоден домовласник ніколи не вступить у змову з анархістами.
— Але ж вона здогадувалася, що він приховує щось жахливе, проте не знала, що й думати. А тоді їй по пошті стало приходити всяке різне.