— Всяке різне! Що ти маєш на увазі?
— Усякі різні речі: акуратно запаковані скалки розбитої пляшки, немов то були коштовні прикраси; пакунки на взірець матрьошки, які розгортав, шар за шаром розмотуючи папір, а добравшись до середини, знаходив записку зі словами «КІТ»; старі вставні зуби; тюбик засохлої червоної фарби; і врешті-решт таргани.
— Таргани поштою! Що за дурниці? Твоя тітка несповна розуму.
— Едварде, вона показала мені той портсигар — він був призначений для цигарок, але замість них всередині лежали три мертві таргани. А коли вона знайшла в кишені дядькового пальта такий самісінький портсигар, де лежало ще з півдюжини цигарок, у неї знову голова пішла обертом.
Дарнелл важко зітхнув, завовтузившись у кріслі й відчуваючи, що історія родинних негараздів тітки Меріан набуває обрисів нічного жахіття.
— Щось іще? — запитав він.
— Любий, я не переповіла й половини того, що мені сьогодні розказала бідолашна тітка. Якось однієї ночі їй здалося, що вона побачила в чагарнику примару. Вона непокоїлася за курчат, що от-от мали проклюнутися, тому вийшла у двір, прихопивши із собою покришені яйця та хлібні крихти на випадок, якщо вони вже повилуплювалися, коли це раптом прямо перед собою побачила якусь постать, що плавно рухалася біля рододендронів і скидалася на маленького худенького чоловічка, одягненого за модою сторічної давнини. Вона розгледіла в нього шпагу, що висіла збоку, та перо на капелюсі. Тітка, за її словами, ледь не вмерла зі страху, і хоч та постать за мить щезла, а вона переконувала себе в тому, що чоловічок їй просто привидівся, зайшовши в дім, тітка знепритомніла. Того вечора дядько був удома, і коли вона прийшла до тями і все йому розповіла, він вибіг надвір і пробув там добрих півгодини або й більше, а коли повернувся назад, сказав, що нікого не знайшов, та наступної ж миті тітка почула за вікном низький свист, і дядько знову вибіг надвір.
— Люба Мері, давай уже ближче до суті. До чого ти ведеш?
— А ти хіба ще не здогадався? Весь цей час то була та сама жінка.
— Жінка? Але ж ти щось казала про рудоволосого хлопчиська.
— Невже ти не розумієш? Вона актриса, яка щоразу прибирала іншої подоби. Вона ніяк не хотіла відпускати від себе дядька. Мало того, що він майже кожного вечора протягом тижня був з нею, так вона його переслідувала ще й по неділях. Тітка знайшла листа, якого написала та жахлива жінка, і так про все дізналася. Вона називає себе Енід Вівьєн, хоча не думаю, що вона взагалі має право носити бодай якесь ім'я. Так от, питання в тому, що тепер робити?
— Поговоримо про це згодом. А тепер я докурю люльку, і ми підемо спати.
Вони вже майже поснули, коли Мері раптом озвалася:
— Хіба не дивно, Едварде? Минулого вечора ти розповідав мені про такі чудові речі, а сьогодні я заморочила тобі голову історією про цього безчесного старигана і його походеньки.
— Не знаю, що тобі й сказати, — задумливо відповів Дарнелл. — На стінах тієї старої церкви на пагорбі я бачив багато дивних вишкірених монстрів, вирізьблених на камені.
Огидна поведінка містера Роберта Ніксона наштовхнула їх на дивні висновки, що виходили за межі уявного. Вони більше не поверталися до обговорення фантазійних обрисів тих перших пригод, про які розповідала місіс Дарнелл, а коли одного недільного вечора до них у Шепердс Буш завітала тітка Меріан, Дарнелл не міг втямити, як йому взагалі вистачило совісті сміятися з лиха, що спіткало ту бідолашну жінку.
Він ніколи раніше не бачив тітки його дружини і неабияк здивувався, коли Еліс провела її до саду, де вони сиділи одної вересневої неділі — день тоді видався теплий, злегка затягнутий імлою. Вона завжди, за винятком останніх днів, асоціювалася в його уяві з розкішшю та успіхом: дружина завжди говорила про Ніксонів у шанобливому тоні. Він не раз чув про епічну боротьбу містера Ніксона та його повільний, але тріумфальний злет. Мері розказувала ту історію так, як почула її від своїх батьків, починаючи з того, як молодий хлопчина з маленького, нудного й бідного містечка у самій глушині центральної частини Англії втік до Лондона в ті далекі часи, коли звичайний парубок з провінції мав непогані шанси розбагатіти. Батько Роберта Ніксона працював бакалійником на Гай-стріт, і в майбутньому успішний торговець вугіллям та будівельник любив розказувати про те нудне провінційне життя, і вихваляючись власними перемогами, він давав своїм слухачам зрозуміти, що походить із роду, який знав, як досягати успіху. У ті далекі часи, пояснював він, людина, яка бажала виїхати до Лондона чи Норка (а таких було дуже небагато), була змушена посеред ночі вставати з ліжка і брести десять миль через болота, блукаючи стежками, що вели до Ґрейт-Норс-роуд, щоб сісти на «Блискавку» — екіпаж, що здавався місцевим сільським жителям зримим і реальним уособленням неймовірної швидкості. «І справді, — додав Ніксон, — вона завжди приїжджала вчасно, не те що сучасні дангемські потяги!» Саме в Дангемі — місті, що сягає корінням у давні часи — Ніксони близько сотні років вели успішну торгівлю у крамниці з випуклими еркерами, що виходили на ринкову площу.
Тоді не було конкуренції, а містяни, заможні фермери, духовенство та селяни дивилися на крамницю Ніксона як на міську ратушу (що стояла ще на римських опорах) та парафіяльну церкву. Але потім усе змінилося: залізниця підходила все ближче й ближче, а фермери та сільське дрібнопомісне дворянство ставали все менш заможними. Місцеве дубильне виробництво страждало від великої комерції, яку заснували в більшому місті, розташованому за двадцять миль звідти, і доходи Ніксонів почали танути. Це і стало причиною гідржи[83] Роберта. Саме тому Роберт утік з того містечка. Він любив просторікувати про те, як він бідував на самому початку, але потроху заощаджував зі своєї мізерної зарплатні клерка із Сіті, а згодом разом зі своїм товаришем-службовцем, «що успадкував сотню фунтів», побачив вільну нішу у вугільній торгівлі, яку вони й зайняли. Саме на цій стадії кар'єри Роберта, коли його статки ще не були такими вражаючими, з ним познайомилася міс Меріан Рейнолдс, навідавшись у гості до своїх друзів у Ґаннерсбурі. Опісля були одні лише перемоги. Пристань Ніксона стала береговим орієнтиром для барж. Його вплив поширився за океан, а його флот виходив у море і через канали проникав у глиб країни. Він також почав торгувати вапном, цементом і цеглою і врешті-решт наважився на серйозний крок — придбав великий шмат землі на півночі Лондона. Сам Ніксон приписував цей вдалий хід своїй далекоглядності та чималим статкам. Проте свого часу поширювалися непевні чутки про те, що в ході цієї оборудки довелося навіть когось «порішити». Хай там як, а Ніксони почали надміру багатіти, і Мері частенько розповідала своєму чоловіку про маєток, в якому вони жили, про їхню вдягнену у лівреї прислугу, про розкішну вітальню, про величезний газон, затінений старим гіллястим кедром.
Тому Дарнелл був переконаний, що господиня таких пишних володінь і сама була людиною не менш пихатою. Він уявляв її високою, величної постави та солідної зовнішності жінкою, можливо, дещо повнявою, але такою мірою, щоб це не суперечило її становищу леді старшого віку, що жила у розкошах без жодних турбот. Він навіть уявляв собі легкий рум'янець на її щоках, що дуже личив її волоссю, яке вже починало сивіти, і коли він, одного недільного вечора сидячи під шовковицею, почув дверний дзвінок, нахилився вперед, щоб краще розгледіти цю поставну даму, вбрану, звісно ж, у найдорожчий, найчорніший шовк, обвішану масивними золотими ланцюгами.
Він був страшенно вражений, побачивши якусь дивну жінку, що ввійшла у сад слідом за служницею. Місіс Ніксон виявилася маленькою, худенькою старою, що, схиливши голову, ледве встигала за Еліс. Вона дивилася собі під ноги і не підводила очей від землі доти, доки Дарнелли не підвелися, щоб привітатися з нею. Вона якось тривожно глянула праворуч, вітаючись за руку з Дарнеллом, а потім ліворуч, коли Мері поцілувала її; вмостившись.на садовій лаві з подушкою під спиною, вона втупилася поглядом у задні фасади будинків, що стояли на сусідній вулиці. Так, вона була вдягнена в чорне, та навіть Дарнеллу було видно, що її вбрання старе й поношене, а хутро, що прикрашало її накидку, та боа навколо шиї були вицвілі та бляклі й віддавали душком меланхолії, що властивий хутру, яке лежить у крамниці вживаного одягу в якомусь темному провулку. На руках у неї були чорні лайкові рукавички, поморщені від постійного користування, вицвілі на пучках пальців до синюватого відтінку, і багато що вказувало на те, як старанно їх намагалися відремонтувати. Її волосся, що прилипло до чола, виглядало тьмяним і безбарвним, хоча жінка, вочевидь, намастила його якимось жиром, щоб надати йому блиску. Високо на голові у неї сидів старовинний капелюшок, прикрашений чорними висульками, що паралітично бряжчали одна об одну.