III. 1964
* * *
А скажи — Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
— Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.
— Так, мистецтво — то завше надмір, —
відповідав, виціловуючи коліна.
— Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір —
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто — в примхах.
— Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло,—
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
— А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.
— Так. В узголів'я і неодмінно —
троянди, — не своїм голосом
я погоджувався покірно.
— Яка докучлива муха —
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.
IV. 1968
* * *
Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам'ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої —
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов'ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить — не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
… В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.
VII. 1965
* * *
Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й знач
і якою барвиться сльоза.
X. 1968
* * *
Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
X. 1968
* * *
Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби, тріпаються, чорно
в очах. І ластівка проворна
вгорі прокреслює мету.
Справляю в лісі самоту.
Гривасті сосни, як пантери,
спокійні в люті. Атмосфера
гріха — в причаєних печерах,
ялин отіння — наче негри.
А попри стежку день потух.
Агу — агов! Блакитний світе!
лиш листя золоті привіти,
лиш вільхи шерехи на вітрі,
лиш карих лип смеркальні віти,
тут поночіти, там ще дніти.
І що я розпачем зову?
Не так живу? Не так росту?
І відкриваю світ — не так я?
Прокльони — навзаєм віддяки?
Ще не збагнув? Вони однакі.
Вода — як вурда переляку.
Справляю в лісі самоту.