Читать онлайн "Зібрання творів" - Стус Василь - RuLit

Поприсідали верби у воді, стоїть у березі дівчаток зграйка і, видививши лози, миють ноги, високо підіткавши спідниці. Вода, нагріта сонцем вересневим, вже не відстрашує. Несуться бистриною розгонисті слов'янські байдаки, і не докинути вінка — приб'ється одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні. А байдаки солоні, як тарані, пропечені смолою і вогнем підступних греків, замордують хвилю своїм жалким таранним кістяком. Підвівся зашмарований козак, дівчатам крикнув щось — та змила хвиля і понесла луна козацьке слово та річка швидко човен понесла. Їм навздогін, як молоді берізки, сподобані духмяним днем червневим в Ярилів день, у сотню довгих ніг біжать дівчатка. І мигтіють ноги, і весла миготять. І круглі луни мигтять над річкою. І миготить, як ошелешене, більмисте око дня. Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті, ледь-ледь відчутний у дівочім тілі солодкий хміль ярилового меду і терпкий дух нічної свидини. Як відпливуть мужі — круглясті чари благатимуть з простертими руками Перуна — окропити грішну землю, прибивши порох по стежках кохань, Щоб переможцями вертали вої і знов куниць в глухі ловили сільця, щоб у бою не гнувся меч щербатий і не ламався гострожалий спис, Щоб раювали тонкоспіві верві із полювань, із золотого жита, і добрим пивом, і солодким медом, і черевом дозрілих рожаниць.

Утекти б од себе геть світ за-очі, у небачене, нечуте, у немовлене, де нема ані осмут, ні радощів, де ніщо не збавлене, не здолане. Жив би там — безоко і безсердо, жив би так, як опадають вниз, поріднившись із земною твердю, до якої намертво приріс поглядом і серцем і думками (хто тебе такого віднайде?). Нерухомий і крихкий, як камінь, нерухомий і крихкий, як день, що зотлів і вижарів, і знов котиться з мулькавого поранку. Ти — Адам. Журба — твоя коханка, а земне тяжіння — то любов.

Керея слави лопотить на вітрі і ріже виднокіл пегасів клус, скорописного фіолету літери гаптують неба золотий обрус. На помежів'ї присмерку й світання нахарапуджений на тисячу орбіт, імчить румак, надколюючи лід незайманого од віків мовчання. О першого заїзду ліпота! Спіши вперед, зухвалості ізгоє! Ти не один. Вас щонайменше — двоє, раз навпіл розпанахує мета. Страшися поціляння. Проминання — воно підносить. І звитяжний лет не перепинить радісний поет коротким успіхом і довгим длянням. Тобі не одірватися од тіні (в ній проминуле вигадало нас). Та уникаючи старих поразк, перед новими стати ми повинні. Керея слави величаво шарпає. Не озирайсь! Вгніздившись у сідло, не потурай, що стежку замело, де почет друзів із обличчям гарпій. А вискочиш на вивістря ножа, де стогону ясне палахкотіння, не забувай, що є велике вміння пізнати, де провалля, де межа між духом і зухвальством. Шлях правдивий — витворює тебе великий Мус! Хай увірветься десь пегасів клус — ми канемо у вічність молодими.

Вийду в ніч. Під соснами пройду, промину завмерлу автостраду і на тишу раптом набреду — вклякни й згадуй. Глухо в сні колотиться ставок, ошалілі тріпаються сови, і німує безголосий мрок, і лютує розпач безголовий. Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртуть совається, як вагітна жінка. Стовбурами спогади ростуть, і за ними ні греця не видко. Стовбурами спогади ростуть, бовваніє поніч ожередом, відчайдушна самота і суть відчайдушна — обернутись твердю. Схарапудженим дивись більмом понад крони, хмари, понад небо, ти, перевантажений гріхом, ніби ніж, в своїх застряглий ребрах, світишся по окраю води ледве-ледь — по мерехтові втоми. Власного — на окраї — знайди, втраченого — в мерехті. Незлому висповідайсь, давши на позір злигоднями збирану непотріб. Як німує трудно водовир! Окраї — олив'яні і гострі! Мертвий мій орґане, лісу мій, вилляте і вигускле стозвуччя, чуєш, не безумій, ставе мій, безуме, зажди: росте, як круча, ніч. Ти нею ввесь опоночів. Жально сяють божевільні зорі. І летить орда смертельно-хорих виплесків пекельних — кажанів.