1968
КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ
(цикл)
Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?
І
За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям — просвітку нема.
Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.
II
Живі — у домовині. Мертві — ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.
III
Світ — тільки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долі — не збагнеш.
Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж — без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають — ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки —
рожеві панти досвітку з пітьми.
Світанок — свист мигтючий.
IV
Задумалася свічка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали —
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —
це біле божевілля —
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.
V
Але хто поверне
руки, рухи, радощі нам?
Але хто уперто
вік рубатиме хащі?
Але хто навикне
жити, серце ївши своє?
Де ті недоріки,
кому пам'ять спать дає?
Жив чи ні — намарне.
Все намарне — чи жив, чи ні.
Годі, незугарний!
Доста. Збавив літа бучні.
Не оплакуй втрати днів,
бідою видублених.
За життя — розплата:
лізь до могил до виблих.
Вже, причинний,
у покорі перепочинь.
Долі — згінні,
наче дні. І намарне — чиниш.
Що чуже — то наше.
А що наше — нам же й чуже.
Наша доля вража
нас доріже — нашим ножем.
Марні епітим'ї,
не врятує великий піст.
Дотліває з димом
край оспалих синів-лакиз.
Мало йому горя —
ще ховається в сповитки.
Нині — вчора
і раніше за всі віки.
Та й діяння марні.
Суєта суєт і мана.
Бродять біди в парі
(що ж бо за біда за одна?)
Причинивши двері,
колінкую: Отче ти наш!
Таж ніхто не верне
руки, рухи, радощі нам?!