VI. 1964
* * *
Порожні мчать автомобілі —
ні водія, ані керма,
ані душі в порожнім тілі —
ні тобі власної! — нема.
Дороги в'юняться лякливо,
сховавши голови в хвости,
їх затискає перспектива
і б'є пропасниця мети.
Куди біжиш, рабине руху?
Куди стремиш, стофарий сказ?
Куди простер захланну руку
безбожникові богомаз?
Немов з пожеж, з аеродромів
залізні янголи летять,
а він кошлатить сиві брови
і гне в Христа і в богомать.
VI. 1968
* * *
Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.
Прости мені, недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав.
Чи людська добрість — тільки добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?
Коли тебе, коханий, покарають —
куди втечу від сорому й ганьби?
Тоді прости, прощай, проклятий краю,
вітчизно боягузів і убивць.
6.12.1965
* * *
Жебонить жабуринням пойнята вода,
і охльостує вересень серце схміліле.
Розкошує на пагорбі зморене тіло,
а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.
Замість весел — багор, закоцюрблений гак,
пліт — тобі за човна, хліба шмат — за сніданок,
а як вершу поставиш і вловиш линя,
а як любку спізнаєш і згаєш поранок,
то, нівроку, жируєш тоді, як прем'єр,
хай і душу намучив собі потаймиру,
хай і руки обшмугляв, до крові розтер
об багор, і об пліт, і об любку об щиру.
Жабуриння — і край. Жабуриння — і квит.
Жабуриння — і де його в бісовій мамі
хоч на мить відкотити калні рукави
і забуть кочегарку, і багра, і гамір.
Гордовито горить фіолетовий жар.
А по синьому — смерк. По вогню — фіолети.
Не забувся тобі з кондаками тропар?
А збагнув тепер — хто ти і що ти і де ти?
Жебонить жабуринням пойнята вода,
і охльостує вересень серце схміліле.
Хай-но топку закидаєш — буде призвілля,
хай-но шибер закриєш — і буде біда.
IX. 1965
* * *
Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлі—
таній кружляє проміж ві—
ттями єдине шамоті—
ння безбережне.
Скільки в небі голубого снігопаду!
Олив'яного!
Оглухлого!
Тепер
тільки сніг і сніг
і небо
геть до чортиків прочорнене.
Ні витерпу немає,
ні розради.
Снігопаду!
Шамотіння!
Безтелесих
слів!
Нічного шепотіння
зір!
Задивився в вись — і падаєш.
І не допався — падаєш.
Ледь-ледь зіп'явся — падаєш.
В небі зеленню і всте—
лено, і зимно!