II. 1965
РОЗМОВА
Він дивився на мене. Умовляв.
Переконував вибалушеними очима.
Такі мама часом галушки варить,
Коли дуже вже їстоньки.
Він соромив мене. Присоромлював.
Погрожував. А коли досолити часом
Галушки, то вони
Ніби й солодші.
Він починав лаятись. По-єфрейторськи.
Він пробував ставити під козирок.
Вище козирка вистрибнути.
А я ложкою виловлював останню
Галушку з миски.
Він зайшовся кашлем. Почав синіти.
Шия стала, як спина вишмагана.
Мама б останнього індика зарізала:
Їж тільки, сухоребрий.
IV. 1965
ДУМА СКОВОРОДИ
Блакитний світ — як блекота.
Блакитний світ — звечірнів.
З тобою ж — тільки той і та,
і тільки те, що вірне.
Чи йми їм віри чи не йми —
вони живуть, як п'ють.
Живуть сами і ждуть сами,
сами себе кують.
А все те — хто ти, що ти сам,
а все те — ким би стати? —
Однаково: філософом
чи й до отари пастирем.
Однаковісінько. Пусте.
Живеш — і жий. І доста.
Коли ти сам собі ростеш,
і сам себе не просиш.
Бо є і зорі угорі,
і небо є вечірнє.
І є поріг, низький, як гріх,
тобі єдино вірний.
1964
* * *
Балухаті мистецтвознавці!
Вам незручно в цивільному одязі,
вам дуже незручно,
коли шиї не душить кітель,
коли ноги не чують провалля
діагоналевих галіфе.
Балухаті мистецтвознавці!
Вам даремно іспитувати мене:
я знаю всі ходячі цитати
з патентованих класиків,
я недвозначно вирішую
головне філософське питання:
спочатку була матерія,
а потім…
Що потім? — ви ж не питатимете!
А потім була свідомість
балухатих мистецтвознавців,
а потім були кітелі,
діагоналеві галіфе,
одне слово — матерія вічна
тільки з діагоналлю.
Більше ніж Марксові
я вірю в ваші чоботи хромові.
То який же я в біса
неблагонадійний?
X. 1965
МОЛОДИЙ ГЕТЕ
Мишастий морок виповзав з кімнати
двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів
важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.
Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.
І стіл прямів. І штори край вікна
шамріли з вітром. Об ботфорти терлись.
І мерва дум, ночима перетерта,
нестерпно ліловіла, ніби кнастер.
Мольберт молився. Спрагле полотно
стікало тінню по рудій долівці.
І розпливались кола, очі сліпли
над гусячим пером.
Уже вино
не покріпляє. Зжужмлена душа,
мов мотовило, обростає згадками,
в шезлонгу западає на лопатки
і по кімнаті — безтелесно шастає.
Легкою плямою світліє день,
вже клавесин шаріє перламутром.
І контрабандою світання йде,
мов перламутр, холодне й каламутне.
Зійшла під трави ніч. І на стіні
гранчаста заряхтіла порцеляна
і хлюпнуло вино у кришталі,
папір, і лікті, і шлафрок — заплямлені.
Ніч недописана і недопита,
але неспитий ранок майорить.
Він вирвався, мов кінь несамовитий,
віщуючи сухокопиту хіть
до макового степу — на вітрах
і — на вітрах — лісів, що ходять ходором…
Де — на вітрах — дівочий переляк
од поцілунку і терпкого глоду.
Іди ж — любись, кохайся, шаленій,
впивайся голубим, зеленим, зельним
і уклонися Матері доземно
за чорні ночі і червоні дні.
Провілглий ранок іволгу збудив,
і солов'ї проміння проволожили.
Іди — мужній і сам себе помножуй
у ранній радості і радісній біді.
Іди — щоб серце висвітлить з ночей
у майовому полі на безмежжі.
І не барись — ти завше вічний дервіш
з сомнамбулічним спалахом очей.
Тож проривайся — в поле, до води,
до гір, до зір, до молодого сміху.
Тож проривайся — крізь людську зловтіху,
пересуди, і осуди, й суди.
Нехай тобі замає більший світ
і більша ніч замає над світами,
та, випроставши руки, у нестямі
ти проривайсь:
— Привіт тобі, привіт,
о зельна Земле!