IX. 1964
ЗИМОВІ ДЕРЕВА
Згорнули руки — не викричатись
(як викричатись — без рук?).
Засніженим віттям витишитись
тополі і не беруться.
Спочили ясні, мов свічі,
холодом, як вогнем,
применшені і порідшалі
з грудневим недобрим днем.
Спочили до дна у роздумах,
наповнені, наче амфори,
піщаним повітрям морозним
української Африки.
З них кожна за розпач вища,
як герметична ніч,
цурупалком нервів свище
крізь праліси протиріч.
І лячно, немов антена
ловить радарною кроною
візерунчастий день,
гаптований криком вороновим,
гаптований дзвоном трамваїв,
гострим сміхом дітей
і круглим міліцейським бісером
на розі Хрещатика.
XII. 1964
* * *
Те, що було тобою, стало сном.
Вже й сон розтав, як крига в чорній хвилі.
Минулося! Нема мені дозвілля!
Пантрує обережно за ставком
бляшане листя. День крутоберегий
уклався спати, ніби шарий віл.
Кажи — прощай! Перемкнули черги
розлітанням! Добраніч, суходіл!
Минулося! Немає більших слів!
В душі, немов на пересохлім ставі,
вітрила, геть подерті поприспали…
Такого ти впокорення волів?
Перепочинь, немає більше снів!
І гайвороння геть заговорило
нерадісним шелепанням розкрилля
нерадісну покору куширів.
Х. 1966
* * *
Утік з казарми, прослав шинельку відкинув ратиці,
І Зазираю в уральські хмари, неначе в святці
Така далека моя родина така далека
і що робити, коли стомила юга і спека?
і що робити, як так марудно у цьому світі?
У необжитім?
Хіба ненавидячи любити?
Хіба ненавидячи кохати?
Вар'ят — за брата?
Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,
я межи вами — валунний камінь — лежу і трачусь
А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,
і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо!
IX. 1969
ГАЙДАМАЦЬКЕ
Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,
мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.
Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ
свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:
хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.
Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу
межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.
Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.
Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав'язав,
геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?
А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.
Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.
А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,
і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,
наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —
все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.
Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,
бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша…
а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі…
А то — ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.
1964–1965
* * *
Глухо сосни скриплять на світанні,
хмурі плеса озер віддалі.
Ніби спалахи світла на грані —
краєвиди моєї землі.
Сосон бронза й березові плями,
аж до обрію частокіл.
Промайнули верби похилені
і сховалися за горбами.
Сплять солдати, накрившись бушлатами,
перед досвітом сном знеможені,
снять обідами і дівчатами
і обличчям матері, може.
Україно, тебе вже не видно —
ні тополь твоїх, ні дубів.
За Михайлівським хутором, рідна,
я надовго тебе загубив.
Ти не вернеш уже, не вернеш,
ти втікаєш і груди рвеш.
Витікаєш, неначе з вен,
ніби горлом і через…
Лиш напнутий осіннім вихором,
упокорений ліс утікає.
Ти ж, як свічка маленька, під вітром —
палахкочеш, мигтиш і згасаєш.
Прощавай, Україно, туго моя!
Розіп'ялись темні путі.
І сповитий димом, мов думою,
поїзд злякано стукотить.