II. 1964
* * *
З обличчям першокласниці-школярки,
що перед цілим світом завинила
дитинячою чистотою зору
і немічністю власної цноти —
такою, щойно вийшовши з трамваю,
ти гамірну проходиш автостраду,
спустивши долу очі наполохані
і несучи торбинку, як портфель.
Двійним, трійним рятована видінням,
покорою рятуючись од лиха,
ти знаєш: шлях існує для дорослих,
а для дітей — вузенький пішохід.
Двоїться гуркіт і бордюр двоїться,
і ця відчута раптом кривоокість
тобі віщує ночі неспокійні,
(ти звістки ждеш в важкім передчутті)
і перший поклик долі озоветься
таким жалінням довгим, що намарне
себе переконати: все, як треба,
і все, як у дорослих, буде в нас.
І добрістю рятована й терпінням,
збагнеш нарешті: доля милосердна
до того, хто через подвійну раму
на неї подивляє тайкома.
IV. 1966
* * *
Гарноброва, пожежностанна,
снами вимріяна і трачена,
зголоднілим поглядом спалена,
непокірна, нічна і лячна.
Як твоє розпросторилось тіло!
Як прозріло мені в імлі!
Десь на всій на великій землі —
тільки й того: довічне диво
твого голосу, губ, очей,
губ твоїх голубливе гудиння.
В небі місяць стоїть, як шельвах,
стереже нам святешні будні.
Криво усмішка гасне десь,
сновигаючи, як сновида.
Вже заходить на ранок в день,
в заціловане підборіддя,
в хаос ліній твоїх німих,
ув осліплений сполох пальців.
Хлюпостаємося у щасті,
загубивши годинам лік.
П'єм як з корця. Ненатла ніч
проминає зачадним щемом,
лиш не щезни — благаю. Ще нам
сон-трава зацвіте в вікні.
VII. 1964
* * *
В.П.
І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!
І не те, щоб знову — «з Богом!»
І не те, щоб — «чорту в зуби!»
Ні. Не те. А тихо-тихо:
ані пестощів, ні ласк.
Тільки б так: вона — як щогла,
в ріст Великої Дзвіниці
(велич гнітиться доземно,
ниць сягає до небес).
Не дзвонар ти. І не Шедель,
а відвідувач, закоха—
ний. Не говори — по вуха:
геть поверх людських голів…
Це — любов. Вона, як жінка
крутостегна. Це — початок
твій. Це вечір. Смерк ласкавий.
Це перерва, як прорив.
І не те, щоб більше — (жити б!)
І не те, щоб жити — (більше!)
… до віків і після віку —
перемрієш — тільки й того.
18. VIII. 1965
ПІСЕНЬКА ДЛЯ В.
На нашій молодій воді
тепер ані човна.
Чадіють пасма молоді —
то бариться весна.
Ще герметичний стогін верб
не влився в жили віт,
а вже пожовклий стовбур стерп,
глухий, як динаміт.
Як закорковане вино,
беріз шумує сік,
він чує небо, ніби дно,
а землю — гирлом рік.
Іще на ранньому лужку
не кільчиться моріг
(був виплів стежечку витку,
а душ — не поберіг
рахманно пагорбами ріль
води — рахманно — вис
малий метелик, наче біль
малий на крилах ніс —
рахманно — пагорбами ріль
він ріс і даленів…
Під ятаган татарських зіль
сумний наш човен плив
і — переспраглий носорог —
біг місяць молодий.
Він плеса бив — торох-торох!
аби добуть води).
На чорній молодій воді —
ані тобі човна.
Лиш миче пасмуги руді
задумана весна.
ІІІ. 1968
ПРОВОДИ
Зима, і сніг, і соловей
співає — підпадьом,
благаю — геть з-перед очей:
реве аеродром.
Вже, збожеволілий циклоп,—
кліпає літак
і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.
Га, так його перетак!
Раптово крила відросли —
і вже. І немає крил,
і тільки гурмом басалиг
шаліє суходіл.
Га, так і так! І так і так,
і так його перетак!
В долоні падає літак,
маленький гарячий птах.
Розлукозустріче і не—
пусти і зупини,
і вже навіки поверни —
бодай мене — мені!