Читать онлайн "Зібрання творів" - Стус Василь - RuLit

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило? Не можеш вибачити? Клянеш? Не можеш вивіритись розлуці? Серцю — довіритися? Мовчиш, як покинена вагітна? Мовчиш, як бомба? Мовчиш? Думаєш — од чекання розтрісну? Думаєш — збожеволію? Надаремне, любов моя. Надаремне, тюрмо моя. Надаремне все, зненавидо. Надаремне, кохана. Я тебе не сльозою — ждатиму. Я тебе кулаками — ждатиму. Кулаками — у глупу поніч, кулаками — в подушку. Не пиши. Не відповідай. Проклинаю. Цілую. Мовчки. Задушився чеканням — мовчки. Кулаками — в подушку.

Скорбний хорал за стіною: діти розплакались. За вікном ластівки точать вечора ультрамарин, поспішаючи, поки дощ землю не змочить. Темні фіранки на вікнах, мов крила благої темряви, спущено. По кутках принишкло чекання. Ти, мабуть, прийшла з роботи, вечеряєш нашвидку, кудись поспішаєш в гості? До мене приходь. Я ждатиму. Тільки приходь.

Вона заслухана у себе, їй чути порухи дитини, а хиже сонце ополудне і небо жити не дають. Розважно пляжників минає і попід верби крайбережні вона спускається в долину, де тінь і легіт і трава. Там, горілиць упавши долу, вона відчує, як тріпоче земля — вимогливо і ніжно — заслухана у височінь. Ти чуєш тріск в високих зорях? їм треба поміняти кола: в свічаді світної любові нова вже родиться зоря, коли ти, губи закусивши, відчуєш, як земля натужно тебе обляже, бо тобою ридає з радістю в очах.

Самота самоти. Вузол тиші. Вікно. Коридорний крок на гострих підборах (як капає синьо із стріх!). Чорнобривий! Засмучений! Сніг! Це нічого, що хворість? Це нічого, що прорість росте непомітно, як гріх? Снігу! Мов же! (казав Вінграновський — ословся!) Самота самоти. Вузол тиші. На гострім столі тільки ніжка одна (стіл — круг тебе: крути гула-гупа!) Не тримайся стола. Не тримайся землі. Самота — провеснянка. І вітер бурульки похрупує. Хмари чисті, як гуси, бредуть калюжами чорнявими. Попливли! Попливли! Їм нічого — як з гуски вода. Може бути, що й так. Може й так. Може, хмари полишать прогалини. (А як ні — не біда. Лишать? — так. Лишать? — так. Білі плями на чорній калюжі? О, так.) Самота самоти. В берег — крига. І сонце високе. Чорно-біла весна між крижин, рябуватих охвиль… Чорнобривий засмучений біль сиву голову з яру вистромлює, повесіння вимолює в сотні білих збайдужених більм.

Бідне серце! Як воно дико б'ється на останньому перегоні між Ясинуватою і Донецьком! Як воно перераховує оглухлі стики! А коли побачиш трамвай, цього пустограку — хлопчиська, що проноситься між «Передачею» і «Главснабом» (пригадаєш болітце попід мостом, де в воді — жовтувата зелень, там ти бачив колись п'яного біля насипу, веселого п'яного, що спав, захопивши в обійми сітку із півлітрою, хлібом і оселедцем), то видасться: ти нікуди звідси й не виїздив. Тут твої двадцять літ, тут розсвітання, перші вищерби, гіркота, перші втечі… Пригадуєш маторженики? І борщі з лободою? Кукурудзяне поле матері з квасолею й картоплями? Культпоходи по колоски, хованки від об’їздчиків? Деремося на терикон з відрами і мішками. «Як вона поливала?» — регочемо, з'їжджаючи на мішках. О, спогади чорномазі! З каучуковим футболом і чебрецевою самотою на динамітному полі! Гой, як прибралися знані схили, приготувавшись до зустрічі з тобою: тебе вже помітили, стежать, не признаються. Чуєш, як болить тобі в грудях вісімнадцятирічний Василь? Як йому зручно тут, на забутій стежині. Як йому ніяково перед тридцятирічним, як тридцятирічний журиться перед ним! Вглядайся, вслухайся в радощі скам'янілі, в припорошену печаль, екскаваторами прориту, реставровуй своїх тривог путилівську стежку: згірклі губи коханої, підтряхлу стежку, вигнівлену любов… «Кроки криво від стежки проклались. Прокляла. Заридала. Пішла. В ліс пірнула — й одразу склякла, обхопивши стовбура. — Не жалій мене, ой, не жалій! — Не за жалість, за добрість — цілую. (Ніби в жабра, пожадно хапаю повітря — руками). Слово стало у горлі, як грудка. Не сьорбнути зелених голок. Не напитися. Не наколотися: Сколотилося в серці. Гірко пахне ялицею в грудях. Так, напевно, миш'як — по губах. Стовбур вгвинчувавсь, ніби шуруб, у промерзлу безодню. Пам'ятаєш — упав? Пам'ятаєш? Блисли в місяці лікті мої. Ти казала — ступні, як провалля. Голова моя, голова… Заривались вітри по ярах. Вдарило. Спорошило очі. Як вітряк, я руками повітря хапав. Паморочилось». А те, що було тобою, за чорним яром спливло, а те, що було тобою, сповзає в безодню. Перестрибни через провалля, допоки ще не старий, і впадеш у своє дитинство: просто навзнак — пахка трава. Упади в своє дитинство, в себе, випалого, впади. Де ти, доле моя пречиста? Антрацитом горять, антрацитом горять позосталі заплави води. … Все тут виросло і змінилось: і до свят вибілений вокзал, і носій у синьому фартушку, (як виблискує його медальйон на грудях!), і нове приміщення КДБ, і знайома буфетниця, у якої знайдеться донецьке пиво, і вичовганий жданням перон пристанційний, і залізнична лазня, і вічно поновлюваний асфальт автостради, і завше переповнений автобус від селища, і вишки геологів, що риють, риють, дошукуються скарбів, і шахтарська їдальня, і барачні будиночки, і розгасла дорога по вулиці… і рахуєш кроки із заплющеними очима: перша хата, друга, третя… Глянув — біля крана мама стоїть з низько пов'язаною хустиною, на ній — кофта із дрібненькими квіточками, на ній — чорна спідниця, і вся вона просмагла від гару, вишневого сонця й розлуки, журно всміхається витепленими очима. Але поїзд тільки-но притишив свій хід, поїзд м'яко осідає на гальмах. І шпичастий вокзальний шпиль защемів — не дихнути.