Ш. 1965
* * *
Друзі на тебе чекають?
То нічого.
Коли вміє чекати — той друг.
А втім, не буду і я свинею:
от тільки доголю праву щоку
(електробритва «Дніпро» нікуди
не годиться,
треба купити безпечну:
дешево й гарно),
тільки доголю —
і на трамвай.
Таки добре
хоч час від часу
звільнюватись від друзів.
Саме так:
лишився один,
увімкнув радіоприймач,
підставив люстерко
і сам себе переглядаєш,
як старий поетичний збірник.
Без друзів — добре.
А втім —
застібаємо комірець
(так, сорочко?),
дістаємо капелюх
(добрий день, самотнику!),
тепер пальто
(не сердься на мене:
тобі сумно, коли одне —
і тільки тремпель,
як музейна кістка викопної тварини —
з нього злецький сусід! —
я знаю, але не сердься на мене:
я ж поки що не цілком
звільнився від родимих плям
капіталізму,
щоб із почуття максимальної доброти
ніколи не скидати із себе).
Я тебе розумію.
Але не сердься:
бути абсолютно справедливим —
небезпечно:
можна поламати власний хребет.
Беремо ключ
(тобі добре, дурню:
на весь твій вік —
однісінька шпара),
і — гайда.
Трохи спізнююсь — не біда.
Затримався — і не треба
лякатись.
Усе гаразд.
Буде все — якнайкраще.
Друзі знають,
що ти їм друг,
нехай ти й великий-великий грішник.
Тебе прийматимуть і такого.
І такого — прийматимуть.
Бо хіба ж ти, знаючи кожного з них,
не відпускаєш, як Господь Бог,
гріхи кожного,
коли бачиш,
як посміхнувся суворий рот,
як начищені туфлі
у неохайного вчителя етики,
як лагідно розмовляє вчорашній христопродавець,
як, перепивши, п'яниця добре стоїть на ногах
ховаючи обличчя в розкриту «Правду».
Як людина, що проживає пенсію
за єдиний мозоль на вказівному пальці,
ходить сьогодні з перев'язаною рукою,
(а маленький біль від абсцесу
повернув лицем до людей
вчорашнього ката),
(тобто: хто бачив оце обличчя?
Він його замикав так само,
як тюремний сторож замикає на кілька замків
ув'язненого),
як учорашній міліціонер
марно шукає в своїй робочій спецівці
свисток,
а не знаходячи —
осміхається.
Як начальник електро-механічного цеху
упевнено підраховує,
на скільки процентів
виконає виробничий план 1969 року,
як жінка, поневажена якимось альфонсом,
гордо випинає важкий живіт.
Це так добре,
так приємно бачити
задуману в собі
стишену дівчинку,
маленьку дочку асенізатора
(у неї коротша ліва ніжка,
і вона бере уроки фортепіанної гри),
як вона висвітлюється власною мрією,
мов весняна калюжка
під високим небом 17 березня 1965 року.
Але ж… кондукторе,
зупиніть, будь ласка, свій шарабан:
я проїхав зупинку!
ІІІ. 1965
* * *
Бредуть берези, по коліна в небі,
в баюрах по коліна. І навкруг —
весняна твань. Болото — аж гримить,
а сонця спах — опукою на релях.
О стома провесни і довгих сподівань,
і вікових невдач, твоїх, убогих,
і — вікових невдач. Твоїх. Убогих.
і — вікових невдач.
Спасибі, можна виходити серце
і можна все забути. До чобіт
такого начіпляється болота —
усе забудеш.
Далека подорож — немов на край землі.
Чи навпаки: ти — по краю остався.
Остався по краю. Один — остався.
Остався — по краю.
Бредуть берези, калюжі, сонця —
і в покотьолі провесни шаленім
ти — з себе скалок. Вискалки твої —
мов зайчики у чорнім вируванні.
І де ти є? І де ти тільки є?
Отут, у твані звільненого світу?
Чи там — ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки
тобі немає більше вороття?