IV. 1966
* * *
Не співатиму. Казатиму. Отак:
жінка шмаття випрала. На жердці
пришпилила. Біля ніг собачка
лащиться. Вимахує хвостом,
іклами всміхаючись до сонця.
Спогади, що навмання блукають,
випірнуть із пам'яті. Напнеться
спокій твій, мов сукня на дорідних
грудях молодих. А ти мовчи.
Шепочи, поки пливуть слова,
і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер
вистоялось. Вивітрилось. Уперше
ні печалі. Ні благоговіння.
На півсвіту — безберегий день.
Гамірний прогуркотить візок.
У прориви хмар ввірветься небо,
і доносить сонце громохке
вічності високу нетактовність.
Обраділий, мовчки влию в шклянку
з другом недопитої горілки
і дивитимусь, як час минає
галасливим гицеля візком.
Не співатиму. Слова шовкові
набігають на уста. Лоскочуть,
а тобі — вікно. І гамір вулиць.
Неспокійна самота — тобі.
(… ти кажи собі. Потиху шепочи:
не добрати з уст ясного глузду,
загубилась тиша. Без цілунків
ні на крок. Не бачиш? — беручкий
вітер розкриває п'яні вікна.
І гаразд. І добре. І люблю).
Ш. 1964
* * *
Тут ніби зроду сонця не було.
Аж потім раптом бризнуло: збілів
бузок розквітлий, сосни бронзотілі
пірнули в крони, засьорбнувши день,
аж верески збігають в перевілглу
долину, де замріяні жаби.
Тут час не йде. Тут вивіряє дуб
по вічності свої старечі роки,
і корчаться зсудомлені граби,
і горобини лагідно пірнають,
мов риби, тягнуть голови в глибінь
і обдивляють видом ластовинним
правічний світ і вік правічний свій.
Тут поживи — і видасться тобі,
що й досі Україна солов'їна,
і промайне за крутоярем Мавка,
до вівериці руки простягне,
і звук сопілки лине з-над узгір'я:
от-от сюди нахопиться Лукаш.
Тут ліс — як вічність. Бережи його
від свого непотребства, марновір'я,
від власної пустої глупоти…
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня, солов'я.
Лиши себе за брамою і йди
відкритим і лунким, неначе пустка,
дивись і слухай, пахощі вбирай,
і доторкайся злякано руками
до кожної стеблиночки.
Отут
ти вибродиш, немов діжа на хмелі,
ти вибродиш на співі, на джмелях,
котрі вбирають в себе сонця жеврість,
що витліли на дні, але й живуть
тим днем, законам віку не підвладним,
немов дарами, тратами живуть.
Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити. Мусять дерева
навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим —
і смерть зустріти.
V. 1964
МЕДИТАЦІЯ
Подвоєний, потроєний, посотий,
ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш.
Тож — не спіши. Бо всьому прийде час
(спрагніле ще ж росте твоє коріння?)
Вік без упину лине. Еге-гей!
В дорозі — руки і в дорозі — ноги,
в дорозі — розум і чуття твої,
і з ними, як безплатний пасажир,
скажімо, зайцем, — серце, невситиме
до вічних мандрів.
Линьмо, корабелю!
Бажання приторговують тебе
по часточці. Ти губишся між світу,
що оповив дитинячість твою,
сільський поріг, бабусині дарунки
і матерні шершаві трудодні.
Маленька грудочка, ти йдеш в бездоння.
Твій світ із мідних вихопився сурм
(а кожен час — як золота обручка,
а роки — золоті трембітарі).
І ліс, і див збігаються на звук.
Полишений у деревах, у тінях,
у скалках сонячних людських очей,
від ранніх трап, від мерехту зірок
ти повертаєшся лицем до себе.
Як незбагненно серце вироста!
Хай очі п'ють — спивають. Вуха — чують
і вичувають. Запахи — п'янять
і вибирають; сонце рине в душу,
безобрійний витворюючи світ!
І вже, загублений межи зірок,
проміж страждань ти звеселяєш смуту,
проміж печалей — радість бадьориш
(і вивіряєш спогадом майбутнє?)
О, скільки сподівань в душі гніздиться!
О, скільки в грудях золотих джмелів!
Тож не спіши: іще цвістимуть скроні —
і заплітатиметься юний крок.