Выбрать главу

VI. 1964

Третій розділ

РАННІ ПОЕЗІЇ ТА ЕКСПЕРИМЕНТИ
Нехай горить трава по осені, хай чорні димляться поля, та тільки ж та палітра просині, і обрій той, і та земля. Холодним полум'ям займається повітря мрійне, як вода. Не надаремне серце мається, коли завирувала даль. Не марне дзвону вечоровому вторує вороновий крик. Скорись дорозі уготованій, хоч і коритися не звик. Але живий живому тішиться, живий не думає про смерть. По ярій вечора доріжці йде місяця остання чверть. Хай світ насів тобі на горло, проклятим Марком бродить ніч — високі тіні, мрії, пориви мережать зорі у вікні. То ж хай горить трава по осені, хай чорні димляться поля — але ще буде в ранках росяних журитись благісна земля.

1960

НАТУРЩИК
Він у розпачі. Він не може в собі затриматись. Він, мов свічечка, по сльозі гріє скульптора серце. З нього висотують жили. Його оголюють, і не подітись від очей зненависних, і п'ятий не знайти куток. О таїнство народження й сконання! Ці пружні пальці, що взяли його поперек горла: передайся ввесь в чужі холодні зсатанілі очі. Піддатливий, мов глина, не знайде, за що вхопитись. Терпне мертве тіло, і вже, мембрановий, натурщик остигає на гострій, ніби шпиль, колючій ноті.

VI. 1963

МАЗ
Чотиригранний і негабаритний, у шиї тріскає хребетний стовп, аршина не ковтнеш: у плечі втоптана шоломом голова — по підборіддя. Шаріють фари дико од натуги, оглухла ніч у реві степовім, а він, бугай, несе між рогів грім і від жадання товпиться і пухне. Задзеленчав загрузлий в землю шлях, гільйотинований, підгарля піднімає натужний обрій. Аж земля палає, аж топиться розплатана земля.

V. 1964

* * *
Вона хилиталася цілий день. Упокорилась вітрові. Упокорилась дощеві. Упокорилась сонцеві. І всі манили її, кликали за собою, а вона угору росла, біла рожа. Ранні роси ту рожу зрошують. Ранні діти її дитинять і долоні її долонять і пригублюють губи. А тоді, коли день проходить, а тоді, коли ніч минає, коли знову світає день — все іде по-старому: діти дитинять її, губи — пригублюють, ярна зірка робить її нічницею. А вона угору росте.

VIII. 1964

* * *
Небо. Кручі. Провалля. Вода. Сонце. Чайки. Високі хвилі поглинає загусла даль. Ми — рибалки спочилі. Шебершать однокрилі сосни. Морок лагідно землю обліг, як джерельця, струміли коси, поміж пальців окляклих моїх. Гострі плечі. Червоно-чорна ковдра вечора на ногах. Пароплав заніміло прочохкав, в баранці загортаючи гамір. Потім — Господи, не доведи! — небокрай закушпелило виблий, видавалось: росли з води лячні ноги, як білі риби. Зорі пахли живицею. Ніч пахла водорістю, і в проруб з жальним свистом спускались вогні, до світіння розжаривши вохру. Морс, наче ведмідь в барлозі, ще не маючи спокою, губить колений глицею зір, доброзичливий рокіт. Темінь всмоктували гаї, прохолоду хлипку ковтали. О твої солов'ї! 0 любов'ю воложені губи! І човнами слова непорочні між нас пропливали.

VII. 1962

* * *
Теля загубило кожух — червонясто-рудаво-білий. Воно вирвалося, залишивши його на зеленій траві. Поспішало на світ? Чекало? Не діждалося? Утекло? Черевички на босу ногу, чавкає в черевичках. Що телятко без кунтуша — то й дивують усі. Червоні очі кругляться між повіками, мов на рожні.