V. 1964
* * *
Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав — майбутньому всупір.
Мій ангеле, страждання проводир,
знеси мене над хвилю ту летючу,
нехай востаннє спогадом омучу
свій зір. І з кручі — прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —
ще довгий встид подовжить хвилю лету,
нема кінця суворому поету,
немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане — рушаю —
і перебіжне обрій озираю.
X. 1965
ПІСНЯ КОНФЕДЕРАТІВ
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.
Скінчились мандри. Досить.
Вмирають — тільки раз.
Хай друга друг припросить
гасити власний сказ.
Нехай горілка ллється —
розлиймо по чарках.
Підпилий засміється —
злякає костомах.
А вже як жить доволі —
натхненно вийде час,
хай перестріне в полі
той друг, що не про нас.
Зустріне по дорозі —
і чарку на ралець,
надію май у Бозі,
та в вірний вір свинець.
Скінчилось! Вийшло! Доста
сказати б, достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.
Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
1964
НА ХВИЛЯХ
Ти все зрозумів. А зараз,
як сонце додолу сіда,
в тумані, неначе в угарі,
змаячена, плаче вода.
Бузковий прив'ялий вечір
на голих вітах завис.
І вже недалеко до втечі,
до зради, до спліну, до сліз.
Ти все зрозумів, а зараз
зневіра на душу лягла:
недаром хвиля, недаром
обидва колише весла.
Увіруй — минуло кохання.
Його ти десь загубив.
Бо той, хто зазнав вагання,
ніколи в житті не любив.
Недаром, недаром, недаром
твій човен міжхвилля гойда,
в тумані, неначе в угарі,
змаячена, плаче вода.
1962
* * *
В бетонованих каналах міста
стікають вогні, усмішки і розмови.
Глухо хлюпає в береги
день —
горішній,
незайманий,
многогрішний.
А ти самотою бредеш
містом. Зажди-но, товаришу! —
з гальмів автомобіль рветься.
А день гуркотить,
гуркотить над поверхами.
І — сміється.
1958
* * *
Мовчазно,
як дивиться на себе стіл.
Сумовиті
опали сутінки.
Пройшли подвір'ям
і стали
перед твоїм вікном.
— Твій день — закінчився?
А ти — закінчив свій день?
А ти — не спечалений,
що, як плавець, — поміж
далекими берегами?
Що довга-предовга ніч
пролягає попереду
і шамотить,
шамотить хвилями,
шамотить?
1964
* * *
Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.
Немов кавалки згорненого болю —
з морозного травневого полудня
падуть на діл, яріший божевілля,
яріший за хмільний, за тьмяний сказ.
Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,
дзьобами — об покорену планету,
об ластів'яче об яйце — дзьобами
і Україну вечорову — об
Вернадського, 53! Ковчежс!
Ти збоку, збоку, збоку — і не в крені?
Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.
І тільки він не точиться. Ковчег.
1964
* * *
Летять літа. Як голуби — летять.
Лиш падає на скроні біле пір'я
і квітне в небі золоте сузір'я
над частоколом молодих розп'ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і спиниться в долині,
де являться тобі в ясновидінні
віконниці дубові шальові…
Метляння рук, і подумів, і снів
заступить скрип іржавого завіса.
Ні партії, ні Бога, ані біса,—
ані нікого. Тільки рештка днів,
як капотіння вічності об стелю,
просвітять, мов рентген, твоє життя,
і, роздосадуваний, вороття
чекатимеш на призабуту землю.