VII. 1966
* * *
Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,
ходімо вдаль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
ану ж, гайда!
Ходімо, розпачу мій підосінений,
в високу рань.
Зігрієм зором чужі простори,
незнаний край.
Ходімо, голубе, серцям довірившись,
о добра путь.
Коли проводять нас поранні пристрасті,
вони — ведуть.
Ходімо, шале мій, довір'я міриться
не по роках.
Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику,
де битий шлях.
1957
* * *
Навкруг землі мої кружляли мрії,
і в серце хлюпав хвилями Дніпро.
Планета вся — один Чумацький шлях
зорить у ніч тривожними очима.
А корабель пливе в безмежжя синє,
достиглі зорі крабами вп'ялись
у чорний креп скуйовдженого неба:
його земні вигойдують вітри.
Мій краю! Ти спливаєш піді мною
мелодією пісні, що з дитинства
з грудей моїх до неба проростала,
тужавіла і пружилась, мов колос,
манила мрійно в голубі світи.
І рідний край, затиснений в півкулі
географічних карт, розправив плечі,
загравши смарагдовими садами
і шахівницею злотавих піль.
Зігнувся день, мов золота підкова,
і дужий хтось копитами ударив —
аж іскри в ніч! Земля ж, неначе мати,
всі очі видивить за ним услід.
1962
* * *
Шаблюкою воронованою,
виплеканою вогнем,
Україна тягнулась кронами
до неба.
Ген татарські горять вогні,
голі стріли в обличчя мечуть.
На Богдановому коні —
предтеча.
Голомозого турка брат,
не потурчений і в неволі,
він гасав в шелюгах Дніпра,
в дикім полі.
Що не лях — басурман, що не
татарва стетеріла — всяка
козака конем не мине
харцизяка.
А наїде феска яка,
а наскочить синя кіраса —
полонитимуть харпака
смертним прасом.
Вже тут, голубе, не лови
ґав: умить отакої ґави
запізнаєш, що геть твій вік
чисто збавить.
Шию витягне з плеч. Із піхв
рубцювату вийме домаху —
раз ударить і вдруге б міг,
дав маху.
І не турок, а степовик,
як буй-тур степовий невкоськаний,
вже під зашморгом ронить сміх
безголосий.
1964
БЕЗ ПРИСВЯТИ
Живеш і жий. Бий закаблуками,
Смакуй коктейлі з соломин,
Клади у порох закарлюками
Повзучий слід свій, друже мій.
Тобі не ходить коло щирості.
То вже не стрінемось. Даруй.
Коли кортить на вужа вирости —
То вигинайся і плазуй.
Я не скажу: літать чи в'юнитись.
(до твого черева — ще б крил!).
Винишпорюй, аби збагнути
Забрезклу мудрість мімікрій.
Всі плазуни одвіку мудрі.
Та вміло балансуй. Дивись:
Відступлять ненароком хвіст…
А без хвоста твоїй натурі
Негоже житиметься.
1962
* * *
Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях…
І лебідкою в небі плавала,
Поки впала в моїх полях.
Впала грудкою туги. Крильцями
Обхопила серце сполохане,
І чаїно — печально кликала
Горлечком пересохлим.
Я несу тобі воду в пригорщі:
Буде хоч закропитись?
Пити! — чується. — Пити! —
Спрагло пісня кигиче.
1963
* * *
Тепла утома спада —
На губи, на очі, на плечі…
Стишений вечір
Уже до води нахиливсь…
Подивись —
День вклоняється людям надвечір,
І городом, по стежці,
Вже відходить, як гість.
1957
НА ГРАНІ
Лягають тіні синім полум'ям
Де осені спижеве маєво…
І важко річка, літом повнена,
Спливає гаєм.
Холоне вітер серед віт дерев,
Котрі дощем тернистим зрошені…
Нехай вас чорт, печалі, забере,
Чом причаїлися непрошсні!?
Нехай не тане дум кошлатий дим!
Лови в туманів променистий біль,
Докіль забудеш хлипання біди,
Як забувають рідний хліб і сіль.
Хай тіні полум'ям лягають в синяві,
Нехай спижева осінь зринула —
Не мовкни. Борсайся в холодній піняві:
Ми не перейдемо! Не переминемо!