Выбрать главу

1960

* * *
О болі радісні непізнаних бажань, Тривожний крові шал і перші поривання, Коли багрить чоло бадьора рань Знання й незнання. Ти весь — немов струна. І мариться — повік Оберігатимеш бентежно-юні тони… Тобі ще не прозначені кордони Крутого горя і крутих утіх. І ти, самої молодості син, Спіши омитися у хвилі нетривалій, Допоки не зречешся цих хвилин В одній — зухвалій!

1960

ОЗЕРО КИСЕГАЧ
Сурмлять прощання дальні журавлі, на пізніх ватрах догоряє осінь, і обрію зеленувата просинь, мов кораблі, гойда гірські шпилі. Тривожить вітер віти чорних сосон, колише біля пристані човни, берез хвилює неспокійні сни, ворушить хмар улежані покоси. І місячна доріжка ув імлі лягла сріблястим спалахом на хвилі. Окрилля хвиль — неначе гуси білі! проблисне і розтане віддалі. Та зорі, як медузи, брижать воду: в'юнкі маленькі рибки золоті хлюпочуться в холодній самоті. Пантрує місяць їх цнотливу вроду. Прощай, Урале, радісна покаро! Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють, немов прощальні поцілунки шлють, лиш чути серця трепетні удари. Хай відсурмили дальні журавлі, хай сурми вранці виграють тривогу,— та хороше на цій землі, їй-богу, тривожно й хороше на цій землі.

XI. 1961

КОЛЬОРОВИЙ ОБРАЗОК
Негр у червоному. У жовтій сукенці з чорним пояском — білява дівчина. Пройшли Хрещатик, вийшли на Володимирську гірку. Голубів Дніпро — останнім денним полум'ям, голубіли очі, вечорішав, світлішав негр. Тихо хлюпа лимонна хвиля, а край берега — у червоному негр, поруч дівчина в жовтій сукенці з чорним пояском, та небо, зловлене у витишений Дніпро, і дівчина — в волохаті обійми ночі.

1964

* * *
Голова невагома, як від легкого сп'яніння, або так, ніби під загальним наркозом мені зроблено повну резекцію головного мозку. Хороше після цілоденних турбот, як у холодну ванну, йти в ліжко, під чисті простирадла (сьогодні в гуртожитку поміняли білизну). Хороше відчувати, легкість у голові, і знати, що тебе ніщо не турбує. (Буде спокійний сон? І не мучитиме безсоння? Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі, заколисуючи себе рівномірним диханням?) І будуть гарні сновидіння, стрункі, як тихі дощі. Я витягатиму власне тіло, наморене за цілий день у біганині по чергах, бібліотеках і далеких побаченнях. Вийду з зазубнів розбіганої власної душі і гукатиму: — Сходьтесь, тут, окрім нас, немає нікого! І всі частини мого тіла опівночі почнуть повертатися, як добрі нічні феї. — Сходьтесь! Уже споночіло! Я один і більше нема нікого. Сходьтесь, щоб до ранку виповнилась моя голова мільйоновою волею від моїх органів почуття, щоб нарано, почуваючись на силі, я знову бігав — по бібліотеках, чергах і далеких-далеких побаченнях.

1964

* * *
Дві дівчинки на трамвайній зупинці жваво обговорюють вчорашній день. (Дівчата завше інакші в своєму дівочому товаристві: їхнім видом відбивається кожен перехожий, як хмарка на сонці). Їм ніби подобається не помічати доброго, як благостиня заждалого трамвая, не хочеться думати, що це — маленька радість, котрої ліпше не відчувати: настільки вона маленька, що може зникнути. Дві дівчинки на трамвайній зупинці діждуться трамвая іншого, перекидаючись словами, зайдуть у вагон (їхатимуть — розмовлятимуть, розмовлятимуть — їхатимуть), і трамвай, це добре створіння цивілізації нашого віку, так слугуватиме непомітно, щоб ці двоє навіть не дякували за його людську добрість.