1964
* * *
Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та виболіти землю —
нам! Зберегти живе —
нам! Вивершити стелю —
нам! І Господь зове —
нас! Бо його надія —
не фарисеї, ми
(не суддукеї ж скніють
під мурами тюрми).
Нам шлях прослався вгору —
не вбік, не вниз, а — ввись.
Ми, добротою хорі,
до неба возмоглись,
Там наша Україна,
котра не знає ґрат,
а притиску, а кпини,
а помсти — й востократ.
В вселенському стражданні
один твій, Дніпре, зміст.
Держи ж свій біль на грані,
ти з ним одним зріднивсь
із клекотіння магми.
Натужний біль століть
заповідав нам Ягве.
Кричи ж, коли болить.
1968
* * *
Верби навесні — немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
і самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
Вербам — радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,
в синім травні густо поросли
кучері, вітрами передрібнені.
Вербам — радість. Верби хилять стан,
хай пристаркуваті — то даремно,
то даремно, бо сміється став,
молодо сміється став наш древній.
Скільки літ — на прив'язі човни,
жабуриння, кумкання, латаття.
Соловей витьохкує і тягне
на вологій волосині ніч.
Тут здасться — цілий вік — весна,
лаком і смолою пахне трохи,
а берегова драговина,
ще не завдає тобі мороки.
Вся сторожова твоя маєтність
до ставка збігає в кілька суголовків.
Тут, як кажуть, чисто все — твоє:
ти — його, воно ж — тебе пантрує.
На призволенні, між сонних див
огіркам, капусті, помідорам
це свічадо тихої води
видасться безберегим морем.
1964
ПОВЕРНЕННЯ ОРФЕЯ
Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара.
В вечірнім палена огні.
І в громі — чується мені —
Дзвенить тривожена кифара…
Напевно, смерть тобі не пара,
Ганебна смерть на чужині.
Напевно, ні, коли в затоні
Гуркоче грім. І дощ. І град.
І рвуться сідлані комоні
З печери. До світів. Назад.
І никнуть привиди похмурі.
Вже дальні далі на меті.
Ще варто жити, коли бурі
Клечають хмари золоті.
1959
ГАЙВОРОНСЬКЕ
Туго пісня випиналась
над рікою — тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.
Вечорове.
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.
Заздро мріють
заворожені зірки.
VIII. 1959
* * *
З надвечір'я визирає ніч.
Виповнився, визрів ярий обрій.
Не колишеться.
Не мріє.
Не струмить…
— Добрий вечір!
— Доброго здоров'я!
1959
* * *
Не одлюби спою тривогу ранню, —
— той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір'ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти — на хвилі, на землі —
шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.
Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить —
ми віддані життю і нам воздається в славі.
1958
ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР
НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ
Цей став повісплений, осінній чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
виблискує Люципера очима.
П'янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Охриплі очі збіглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищенний,
а чуєш, чуєш протяг у душі!?