ч не мають нічого до того, який в кого батько, і що всяка праця варта плати і то, властиво, не такої жебрацької... далі п. Гнатюк сеї розмови не підтримував. Фр[анко] на когось справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім райтом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше,— від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми, раз тільки Франко оживився, як почав ганити львівських соц[іал]-демократів за робітницькі розрухи... Хтось не дуже любить бачити людей, що вже «перешуміли», надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час... Візита в Криворівню вийшла менше цікава, ніж хтось сподівався. В Криворівні пробули ми теж через ніч, відпустили фіакра і поїхали вже «фіров» (се було не дуже-то приємно, але інакше не можна було, бо прийнялось би переплатити надміру). В Жаб’їм стояли 4—5 год[ин], поки знайшли іншу фіру до дальшої подорожі. Там, в Ж[аб’їм], у Коржинських, бачили ми людей такого розбору, яких хтось ще зроду не бачив: галичан-емігран-тів до Росії (польку і русина), що не хотять говорити ні по-польськи, ні по-українськи, «аби не зопсувати акценту (російського)», і для того говорять увесь час по-російськи, але з таким «акцентом», що навіть немоскалям «вуха в’януть». Що вони хтять тим доказати? Ні, я таких людей, як сі «слов’янофіли» галицької формації, ще досі не бачила і дуже рада, що нарешті побачила. Але за що вони так мучать себе тою російщиною? Дали б уже собі хоч у Жаб’їм спокій, адже звідти до Москви їх все одно ніхто не почує! З Жабйого зачалась властива pielgrzymka \ бо трясло, трясло і ще трясло, і якби не прекрасні пейзажі навколо, то хтось «пракав.» би, а так сидів тихо і навіть був досить успособлений; де вже ставало надміру тряско, там хтось уставав і йшов пішки, аж нарешті подер черевики в шмаття і кинув їх до направи в тій коршмі, де прийшлось ночувати (ночувати було не так зле, як хтось сподівався), далі їхалося все так само над Черемошем, і гарно було, і тряско було, нарешті трошки прикропив дощ, але мало, так собі, трошки, на пам’ятку. Приїхали ми в Буркут саме на обід, як усі при столі сиділи, там якось одразу познайомились з усіма, пристали до гурту і відразу перестали себе чужими почувати. «Душею товариства» був на той час доктор Кобринський (*те-пер від’їхав, а з неділі знов приїде), справді дуже товариський і досить приємний чоловік. Дав він мені деякі поради, між іншим, заборонив купатися сей перший тиждень, а по приїзді своєму обіцяв оглянути уважно і дати докладний розпорядок, що і як робити. Тим часом я без розпорядку їм 5 раз на день (їсти тут єсть досить, зовсім не мало і не погано, як мене лякали, навпаки, при столі за обідом кождий бере собі, скільки хоче, без порції, дають завжди три потрави і якусь ярину, все старанно приладжене) і пе тільки не примушую себе, щоб їсти, а навіть буваю щиро голодна, і то не раз,— се тут уже таке повітря й вода, що викликує голод (навіть п. Квітка став їсти не мало, теж 5 раз на день, і, певне, вже відступить п. Володимиру право на президію «в товаристві добровільно голодаючих»). Всі кажуть, що хтось навіть сам се почуває,—став сильніший, червоніший (ще!!) і кашляє менше, але ще таки не зовсім кашель минув і напади раптового безсилля ще бувають, і в руки часом пече, але все то в меншій мірі. Хтось знає, що поправиться тут дуже за сей місяць, коли б тільки йому чого нового не притрапилось, коли тільки хто-небудь чим не загроїть. Він такий чудний, отой хтось: як йому спокійно який час, то все йому здасться, що от-от хтось розіб’є той спокій. Він сам не знас, на що себе тим мучить; чи то він так уже не звик жити в спокої?