Наші всі здорові, збираються писать тобі. Мами ще нема, буде в Гадячі ще тижнів два.
Цілую тебе міцно, міцно, міцно!!
Твоя Леся
179. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)
. З листопада 1901 р. Київ
Лілея моя!
Будь ласкава, скоріш наведи ту справку у «Вестн[ике] всемирн[ой] истории», що я тебе просила, хотілось би мені хоч трохи вияснити свої фінансові перспективи. Оце ж
1 Улюблена дитина (нім.), Маскотта (франц.).— Ред.
я нібито маю в Італію їхать. Кажу «нібито», бо ще ж тільки що початі «обсуждения», а се, ти знаєш, річ довга. Воно правда, що поїхати в С[ан]-Ремо — се не те, що в Зелений Гай, і грошей, і заходу далеко більше вимагає. Та й хто зна, наскільки се справді конечне потрібно. Лікар (Яновський) каже, що конче треба б поїхати, але тут же поясняє, що се, власне, ще не для курації потрібно, а для профілактики, бо хоч я, по його думці, значно слабогруда і «предрасположена», однак жадних змін в легких нема і виразної хвороби він не постерігає. А може, і без тої «профілактики» нічого мені не станеться. Разом
з тим все-таки не чуюся тепер дуже добре: кашляю вже шостий тиждень (з приїздом в Київ почала), лікар каже, що се, може, й нервове, однак же за остатні дні кашель став уже мокрий, се вже навряд щоб нервове, хіба що горлове; у грудях поболює і так якась розклеєність, надто в сиві дні, як от сьогодні. Той «жир», що я в горах набула, я вже спустила, хоч, здається, живу порядно, їм досить, лягаю спать рано (в 11 або ИѴ2, рідко пізніше), не бігаю і не метаюсь, роботою не томлюсь, скоріш лінуюся так, що аж сором. Не знаю, чого ще мені треба, хіба що вільного та доброго повітря, не такого, як тут, в Києві. Ось 26-го (в п’ятницю) приїде нарешті мама, будем ще з нею «обсуждать». Я думаю, що вона скоріш говоритиме за подоріж, бо то ж у неї все ідея, що я заражена. Папа знов доказує, що важно, аби я сама себе гляділа, не простуджувалась («пересиджувала негоду в хаті»), слідила за своїм «питанием» і т. д., а се, мовляв, і дома можна, коли ж я сього не дотримаю, то й клімат не поможе, а він сумнівається, щоб я дотримала. Доктор же каже, що, окрім режиму і бережіння від простуди, важно якнайбільше бути на свіжім повітрі, а се в нашу осінь і зиму недосяжно. Папа знов лякає, що коли у нас холодно зимою надворі, то зате в Італії холодно в той час в хатах. Ну, от тут і розбери!
Все-таки чогось мені здається, що я таки поїду, якось • на те похоже. Тільки дуже б я хотіла, щоб хоч половину коштів заплатила сама, а то ж подумай — папі прийдеться рублів 500—600 видати на сей voyage en Italie! 1 І ще хто зна, який скуток з того вийде... Ет, якийсь неприєм-
ний настрій! Не люблю я сих періодів «обсуждения», якось вони заморочують голову і затроюють душу.
Буду писати, як се все рішиться.
Ну, пора кінчать, бо спізнюсь. Цілую тебе міцно.
Твоя Леся
180. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ
12, 18 листопада 1901 р. Київ
До когось дуже любого.
Як се сталось, що хтось не отримав чийогось листа (довгого-предовгого і дрібного) у Відні? Як хтось про се довідавсь, то був страх лихий, бо, значить, про нього могли подумати, що віп «подлий», а він себе все-таки подлим не почуває. На чиюсь остатню картку з Відня хтось не відповів зараз, бо думав, що вона просто розминулася з листом, а потім, як довідався від українця, що хтось уже був у Львові і нарікав на когось за мовчання, то хотів зараз написати, але йому всякі більші і менші справи перебили тоді і він тільки сьогодні зібрався писати, та й то уривками. Хтось тепер багато листів пише і все-таки всім винен, чимало й інших речей пише і все-таки нена-чеб нічого не зробив того, що конче потрібно,— вже не знає, як тому й порадити. Тим часом сили до роботи не має дуже багато, скільки б слід, бо знов «розклеївся». Хтось комусь писав до Відня, що знов не дуже добре мається: кашляє, зле спить, кисне, «млоїть» його часом. Хтось ходив після того до лікаря, та лікар знов сказав те саме, що Dr Anhauch 1 перед чиїмсь виїздом до Буркута: виразної слабості ще нема, алз великі Anlagen до того, та ще додав, що, на його думку, хтось мусить втікати з Києва на цілу зиму кудись на південь, найкраще, коли б до Італії. Хтось не хотів і змагався з лікарем: «Ви ж самі казали, що крім Anlagen нічого нема», а лікар сказав: «Тоді-то саме час коруватись, поки ще тільки Anlagen, а як буде щось виразне, то, може, й запізно вже буде». Татко потім ще сам, без когось, ходив до того лікаря, то він повторив те саме, та ще додав, що комусь не можна багато писати і взагалі томитись, що хтось мусить дуже на себе уважати і т. і. Радились ми потім