Путя взагалі чималий страхополох, певне, через те, що виросла без товаришів та під крилом у гувернанток. Але тепер вона, може, дедалі набереться одваги, бо вона ж «гімназист». Хоч, зрештою, у них в гімназії і хлопці часто плачуть, се у них в звичаї. Але гімназія у них славна, нема такої казьонщини, як в наших. Надто учитель іта-льянської мови, історії, латині і географії (все в одній особі) такий симпатичний, так просто і вміло обходиться
з учениками, що ми всі, хоч незнайомі з ним, дуже його любимо і завжди помагаємо Путі робити для нього букети (йому ученики часто дарують букети,— інших дарунків він не приймає, та й букети тільки некуповані бере). Звичаї в гімназії дуже прості і вільні, найбільша кара — заборонити на скілька днів приходити в гімназію. Нулі та 1 «з поведения» ставлять часто, але й зачеркують хутко, і ніхто того особливо не боїться, хоч не раз «для годиться» плачуть і просять зачеркнути. Свят тут менше, ніж у нас, але зате, наприклад], позавчора ні з того ні з сього всіх розпустили з 10 г[одини] рано, через те що «сьогодні гонки». Сьогодні, в суботу, директор хотів, щоб замість того пропущеного часу учились по обіді тепер (тут тричі на тиждень учаться ще й по обіді від 4 до 5, одпу годину, а ранішня наука іде ЗѴ2 год[иии], від 8Ѵ2 до 12), але учитель італьянської мови сказав, що нехай директор «ловить», коли хоче, математика, а вігі (італ[ьянець]) на урок не прийде, бо й сам хоче в суботу гуляти. А математик ранком так умовляв одного учепика, що не хтів тихо сидіти: «Та посидьте ж, Корраді, ще півгодинки тихо, а я вже вас сам на гонки поведу, їй-богу, поведу, тільки заспокойтесь». Сей Корраді знаменитий на всю гімназію своїм пустуванням. Путя його хутко в гості до себе запросить, тим часом до неї вже ходять дві товаришки і два товариші, спочатку церемонились, бо тут хлопці з дівчатами не дуже-го товаришують, а тепер звикли і остатнього разу таке виробляли, що Путя потім аж по сходах не могла ходити і в 9 год[ин] спати пішла. Ще тобі колись про їх звичаї иапишу, коли цікаво, а тепер вже годі, лист і так довгий.
Про себе не маю що нового писати, бо я зовсім здорова, як і всі ці остатні дні.
Пиши мені, Гусінько, а я буду відповідати завжди. Цілую міцно твою білу голову, а ти всіх поцілуй.
Твоя Леся
203. ДО В. Д. АЛЕКСАНДРОВОЇ
16 березня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, З—16.111 1902
Дорогая Вера Даниловпа!
Ваше письмо я получила сегодня утром... Так это и следовало. Не бойтесь, дорогая, что Вы увеличили мою печаль, нет, ее сегодня ішкто и ничто не могли бы еще увеличить. Я думала, что, собетвешо, годовщииа не долж-иа внушать больше или менызіе печали^ чш всякий дру-гой день после этого страшного события, а между тем нет, все-таки З.ІІІ чувств^ется тяжелее, чем 2 и пр., да, неизмернмо тяжелее. Много-много раз ггроходит в моей памяти все от начала и до конца, от первод минуты зна-комства и до последнего момента нашей жизни вме-сте, по на этом моменте мысль останавлнваеіся настойчиво и дол-го... Вам странным показалось моє выражение, что я «хочу/» помяить; я пѳютараюсь объясянть его, насколько в силах зго сделать при иомощи одних только сдов.