Ну, я ще хочу Дорі приписати, а Ліля тобі, то треба кінчать, а то лист тяжкий буде. Міцно цілую тебе, маму і людоньків. Знакомим привіт.
Твоя Леся
68. ДО І. П. КОСАЧ
13—1
13 травня 1899 р. Берлін Berlin, 18 —^—99
Милая Гусінько!
Спасибі за листок, я дуже з нього рада. А напротив чого срібна свинка — га? Ай, Гусю, Гусю!.. Я тепер буду писать не довго, бо треба збираться їхать гулять: я надіну свою нову, вчора куплену, чорну накидку і червону (!) шляпу з чорною лентою, сяду в «одкидную карету» і поїду «во всю прыть тихими шагами», на тих конях, що так чудово копитами клапають. Тут, знаєш, усі коні клапають, навіть тії, що возять пиво у таких величезних возах, як цілий вагон. Поїду дивиться, як маленькі німчинятка у зелених, червоних і ярко-розових шляпках з обручами бігають і лебедів кормлять.
От якби ти бачила, Гусю, як тут смішно дітей возять в тачках, по двоє в одній тачці! Сміхота! Смішно теж, як багато людей на велосипедах їздять, зовсім, як ті павуки, що скачуть по болоті. Панове в коротеньких штанчиках, а пані в коротеньких спідничках, дуже чудно.
Іще скажу тобі чудну штуку, як з мене гіпсову мірку здіймали: намазали погу жиром, а потім наложили гіпс так товсто, як тісто на буженину, а як трохи підсохло, розрізали вздовж і зішли осторожно, щоб не розломилось. Потім доктор тую порожню форму з ноги забинтував так як живу, щоб пе скривилась, і її понесли до майстра, щоб робив на неї апарат. Той апарат теж буде такий, як ціла нога. Тепер я буду иастоящий божок па трьох ніжках — зобачиш.
Ти, Гусю, повинна мене літом глядіти так, як Ліля тут,— ти будеш мене водить гулять на Макітру й гойдати в гамаку, бо інакше я не хочу, я тепер дуже капризна.
Я хотіла тобі знов послати картинку, тільки ми вже всі порозсилали, а нову сьогодні не можна купить, бо неділя.
Кланяйся од мене Мусі і Олі. А тобі я сама кланяюсь» і міцно цілую, і за крильце твоє гусяче потрясаю.
Твоя Леся
69. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ
20 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,
20
18—99
Дорога і шановна товаришко!
Багато приємності справила мені Ваша швидка і прихильна відповідь, приємна, між іншим, була вона мені ще й тим, що в ній я пізнала Вас таку, якою бачила Вас досі в Ваших творах,— отже, на сей раз Dichtung und Wahr-heit74 не стали в сперечність. Хотіла б я, щоб Ви могли так само сказати і про мене, коли побачите мене, та боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська!) Україна, щоб виховувати ангелів... Однак я, властиве, не про се хотіла говорити. З Вашого листа, запевне без Вашої волі, забринів мені немов докір, що я раніше, тоді, коли Вам се найбільш було потрібно, не обізвалась до Вас, не подала братньої руки помочі. Се сталось тільки через те, що маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх — здаюсь індиферентною. Врешті, може, так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожний має, Ви самі створили собі свою долю і нікому пе завдячуєте її. Крім того, вірте мені, чужа поміч, властиве, не поміч: мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне — невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте. Що значить признання цілого світу, коли автор сам не вірить в свою силу? Чи пам’ятаєте трагічний діалог майстра з жінкою в «Versunkene Glocke» Haupt-mann’a \ де жінка вмовляє його, що він великий майстер, бо всі люди, всі авторитети сказали, що його твір — вінець всіх творів, але майстер з розпачливою одвагою відповідає: «Nein, mein Werk war schlecht — ich weiss, ich fiih-l’es!» 75. Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі — і то не завжди. Врешті, ся ідея краще виражена в Вашому нарисі «Мати божа». Запевне, нам мило, коли нас розуміють, коли нас люблять, але се не поміч, се часом велика надгоро-да, часом невеличка приємність, але се завжди приходить post factum 76, коли діло так чи інакше скінчене. Тим-то і я тепер, збираючись знов говорити про Ваші твори, не думаю, що се дуже придасться Вам практично, просто мені самій се приємно, а Вам, може, буде цікаво, яко «голос з публіки». Властиве, критика більш потрібна публіці і — самим критикам, ніж авторам. Однак моя Einleitung 77 виходить довга, простіть — се вже берлінський вплив! Я, власне, хотіла зазначити різницю між поглядами галицької критики і моїми: гал[ицька] критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій німеччині був Ваш ря-тунок^ вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки,— се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад], Франка, бо він не належить до більшості); там (у гал[ицьких] писаннях) чути закуток, запічок,— у Вас гірську верховину, широкий горизонт.