Однак годі, пора скінчити «книгу». Май в виду, що коли я часом затримаюся з листом, то се не з лінощів,— я від певного часу втратила сю цноту,— а просто часу нема, бо іпших листів багато на черзі. Бувай здорова, моя Лілея, і «Gaudoamus igitur» 117 etc., etc.
Міцно тебе цілую, ти, моє мале-велике.
Твоя Леся
Був недавно Агапов, казав, що наші уманці всі здорові і що — Тося покинув курить!!!
87. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)
28 листопада 1899 р. Київ ^§1^99
XI
Люба моя Лілія!
Мені просто аж самій неприятно, що я тобі так довго не пишу. Се, звісно, не через те, щоб я рахувалась листами, я знаю, що тобі ніколи писати a parte118, добре, що пишеш «універсали», так воно і не обидно нікому, і все ж кожний знайде собі в них те, що йому треба.
Не писала я тобі через те, що не могла вибрать часу. Але не лайся знов, бо я, власне, нічогісінько не писала за сей час, відколи твій реприманд отримала, але ж се мало «врятувало ситуацію», бо факт той, на перший погляд, парадоксальний, що чим менше роби, тим менше часу,— для мене факт непреложний. Primo — маю два уроки: з Дорою до обіду, а з Радою по обіді. Робота се зовсім не тяжка, а час, признаться, досить-таки розбиває, бо Дора встає не раніше 11-и (як ти знаєш), за урок сідає коло 12-и, занімаємось так до 2; перед уроком писать трудно, бо через Дору в хаті неприбрано, та й ранком я не людина. Після уроку до обіду теж рідко вдається писати, а по обіді, так між 4-ю і 5-ю, приходить Рада, часом пізніше (в 7) в ті дні, коли вона сама дає урок дітям Личкова (тричі на тиждень, по дві години, за
15 р. в місяць). Занімаємось години 17г, 2, коли ніхто не переб’є, а се таки частенько буває — ти знаєш київський триб життя. Остатніх три дні в такому калейдоскопі людей проминули, що вчора по обіді я вже могла тільки лежать на кушетці і півсонними очима переглядать (властиве, не читать) французькі журнали. Такі речі, як гості
і раути («асамблеї»),— се така force majeure проти якої я не можу нічим оборонитись, і ти мене не повинна докоряти за втому через них, бо всякі forces majeures признає навіть суворий code Napoleon 119. Я навіть думаю, що єдиний паліатив проти сієї force majeure — се почати якусь серйозну роботу на строк, се, далебі, далеко менше втомляє, ніж вештання людей і сидіння правцем при гостях, а до того ж заставляє інших, навіть домашніх, хоч трохи поважати мій час:, вона, мовляв, пише роботу на строк, їй таки справді ніколи. Ти знаєш, либонь, як неприємно буває, лягаючи спати, подумати собі: от і знов день минув даремнісінько, ні собі, ні людям. Невже ти хотіла б засудити мене на цілих 365 таких днів? Положим, ти тепер тільки в далеких спогадах можеш в’явити собі таке життя «вничью», а до того знов скажеш, що мені нічого рівнятися з тобою, бо ти, бач, здорова, а я слаба і т. і. Але ж виходу іншого нема: або калейдоскоп, або робота. Я справді втомлялась, як писала реферат і пр., але то була, далебі, здоровіша втома, здоровіша і морально, і навіть фізично. А нарешті я можу не брать пера в руки, то хіба краще, коли ненаписані думки не даватимуть спати по ночах? Через те зробімо такий компроміс: я писати буду тільки по вечорах, а не по ночах (вдень ніколи і не в стані я). Я не пам’ятаю, коли я обіцяла зовсім нічого цілий рік не робити, се була б занадто чудна і навіть непотрібна обіцянка, аже пригадай, що я навіть в Берліні трохи писала і мої хірурги нітрохи за те не обі-жались, навпаки, вважали, що воно навіть до певної міри корисно.
Зрештою, ти почасти маєш рацію,— не в принципі, а на практиці,— себто коли прикласти твій протест до способу роботи, а не до самого принципу її. Скажу тобі ще одно (се вже зовсім a parte), що мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musael 120 Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрязпути, скиснути і заспидіти — за те спасибі йому. Було б найкраще, якби я могла, поки зовсім поправлюсь, жити спокійно, врівноважено і щоб ніщо мені не натягало нервів, та де ж його взяти таких умов?