Кінчаю вже «книгу», бо спать пора, та й довга вона, тобі, може, й ніколи читать таких книг. В один час із нею посилаю тобі завтра свою статтю «Два направлення в нов[ейшей] итальянской литературе» і три твоїх переклади з К[обилянської]. Переклади затримала мама, бо нікому, навіть мені, не хтіла дать переписувать, а сама вона завжди не хутко збирається. Мій же реферат запізнився через те Літерат[урне] общ[ество], бодай його! Довго розказувать, як іменно було, і не варт, а тільки факт той, що давно скінчена робота валялась бездаремне по всяких конторках, а я думала, що вона друкується.
Тепер я роздумала давати статтю до «Вестн[ика] Ев-р[опы]», там вона навряд чи «ко двору», дай її через Сла-винського в «Жизиь», мама запевняє, що Сл[авинський] дуже запрошував, бувши тут, мене і маму писать в «Жизни», коли так, то нехай зважить, чи ся робота годиться туди; коли годиться, то я б хотіла якнайшвидше знати рішенець редакції (мені багато залежить, щоб се було швидше). Якщо робота буде прийнята, то скажи Слав[инському], що я не хотіла б друкувати її gratis, але ціну їй, прошу його, нехай він сам визначить, бо я їх звичаїв не знаю. Нарешті, якби ти побачила, що він не має охоти зайнятись моєю роботою, то не нав’язуй йому її, а вже, будь ласка, однеси чи й одішли сама в «Жизнь» чи там куди інде, порадившись з добрими людьми або з власним розмислом. Спитай тільки Слав[инсько-го], як умовлятись про гонорар. Я, нарешті, не думаю, щоб він так-таки рішуче не мав охоти помогти мені в сім ділі, бо я і тепер, як було перше і як буде завжди, рада йому помагати, в чім тільки можу (се можеш йому навіть сказать, коли прийдеться до слова). Чому ти не спитала його, як думає він з коректурою перекладів з Гейне? Чи маю я тримати її, чи він доручає лисам? «Атта Троля» я, у всякім разі, корегуватиму сама. Слід би зважити так чи інакше сю справу, бо видання, либонь, хутко почнеться.
Вибачай, що завдаю тобі клопоту. Та в редакцію посилати з провінції від невідомого автора — марний клопіт, а Слав[инського] адреси я не знаю. Ти можеш списатись з ним, коли ходить ніколи.
Бувай здорова, Лілея моя! А скоріш до побачення, бо, либонь, через місяць побачимось. Ти там не сумуй, час хутко пробіжить. Не сердься, що рідко пишу, далебі, тут злої волі нема, се навіть не лінощі. Одкриток я взагалі не пишу, а на «книги» не завжди є час і сила. Однак писатиму ще за сей місяць. Ти ж, моя Лілея лілейная, не хили головки на чужині, а держи її стрімко і гордо, як годиться лілеям огнистим.
Цілую тебе дуже міцно.
Хом’яковій поклон і знайомим.
Твоя Леся
88. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ
11, 12 грудня 1899 р. Київ 29. XI
Бідненька моя товстенька Лідочко!
Отже я таки зібралась писати тобі, невважаючи на те, що хочу спать (я тепер завжди хочу спать цілий день і тільки ввечері вертається мені енергія), і що перебивають кожну мить, і що з Дорою от-от заніматься треба, але я таки хоч почну тепер, та, може, дасть біг увечері скінчити. Рада, певне, писала тобі, що я була увесь цей час дуже зайнята, і се правда, остатній тиждень я була так зайнята, що наближалась до Ваииного ідеалу («человек, который работает»), хоч, звичайно, його не досягла, бо я все-таки вмивалась, чесалась, пе сиділа в пальто, а надівала плаття, говорила часом з людьми і їла не з книжкою, а з хлібом. Але все ж роботи було чимало, треба було зложити одну conference ргіѵёе !, і не стільки прийшлось писать, скільки читать всяких пре-скучних речей. Та ще у мене звичай серйозно братись до роботи in der zwolften Stunde, т[о] є[сть] коли вже не можна далі ждати. На сей раз хочу змінити свій звичай, через півтора тижні (9 дек[абря]) маю знов conference, тільки не privee, a publique124, в Літературному] общ[єстві], про буковинських белетристів, так от почну писать завтра, щоб писать не «форсированим маршем», а «с прохладцей». Впрочім, навряд чи завтра візьмусь, бо листів багато писати треба, цілих п’ять, та ще й довгих. Очевидно, «человек, который работает», не повинен зовсім писать листів сам, а держать два секретаря, одного для ділових, другого для дружеских і родственных листів, от Ваня має такого секретаря в твоїй особі, а я надіюсь, що, може, колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене, ну, а тим часом «не надеюсь ни на князи, ни на сыны человеческие» і пишу все, що треба, сама або мовчу і з серцем сокрушенным читаю філіппіки розгніваних приятелів і родичів, повторяючи кожний раз «шеа culpa!»