Маковей живе тепер тут. Сьогодні з нами ходив гулять, багато розказував з своєї редакторської практики і взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно, та се вже довго було б списувати. Ще з давніших знайомих є тут, окрім Грин[евецького], Білінський (той, що «партію Смока» мав співати) і маляр Івасюк, та сих я ще не бачила. В люди мені ще не дуже хочеться показуватись, бачила їх досить у Львові, сиджу вдома або ходжу десь ins Grime *, до роботи беруся, але мало, п. Ольга не дає ні шити, ні писати багато, зараз нагадує, що треба вже або лежати, або гуляти. В сю хвилину вона в театрі, а то, може б, і проти такого довгого листа запротестувала.
Ага, от що, папа, ти скажи ред[акції] «Киевск[ой] ста-р[ины]», що повість п. Ольги зовсім вже не така довга, може, 12 друк[ованих] аркушів (коло 250 друк[ованих] сторінок]) — може б, її таїш взяли на перегляд?
Ну, нехай ще згодом напишу, якось утомилась. Бувайте здорові, всі мої любі. Пишіть мені. Цілую вас міцно. Як там Лілія?
Ваша Леся
11 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,
^ 1901
V(IV) іуиі
Лілея моя лілейная!
Трудно вже тепер зважити, котра з нас котрій була випна листа, та пащо там «важити» — хто міг, той писав, а може, навіть той, хто більше писав (я), краще був би того по робив, бо шарпав нерви і собі, і другим. Врешті, не знаю, як другим, а собі то безперечне: єсть і тепер листи, котрих ще по можу писати безкарно. Однак погано і так задовжуватись, як я тепер, бо — згадай, як ми колись у Гадячі по 8 листів у день писали і що потім в нашій голові було. Так само і з роботою. Оце 27г місяця я за перо не бралась для якоїсь поважнішої праці, зате тепер вона наступила на мене цілою хмарою, що аж проглянути крізь неї трудно. Дещо я вже поробила, що стояло на першім плані, але та робота йде — як хвилі в морі: завжди на першім плані найсильніша хвиля здається. Вже бачу, як ти хмуришся там здалека на мене: ну, ну, вже робота!.. Але не бійся за мене, тут у мене є корективи. Одно, що моя природа тепер досить швидко каже «годі!», і то досить енергічно: заболить шия, та й лягай, а друге, що по тутешній конституції в 11 вже треба лягати спати (властиве, вже спати, а лягати в IOV2). Можпа писати тільки до обіду, себто до 12 72, по обіді треба лежати (дозволяється не спати, як хто вже рішучо не хоче) щонайменше годину,— потім можна що-небудь робити (от як тепер — писати листи) до 4—5 г[один], тоді йти після чаю гуляти, коли дощ не йде і нікого в гостях нема; з гуляння приходимо аж на вечерю (в 7—8), а по вечері вже не часто пишеться, бо за балачкою та слуханням гри на цитрі (п. Ольга вже досить далеко пішла за рік в тому хисті) не дуже-то пишеться. Забула ще одну увагу: ранком пишу не в хаті, а надворі, як тільки нема «хляпавки» (чудовий буковинський термін для дощу). В цілому припадає на роботу щонайбільше 4—5 (а частіше 3) годин на день,— се ж небагато? Правда, для мене і се немало, я вже більше не потягла б певпе. Тут я було почала приходити трохи в норму, та сталася пригода: заболів зуб (той самий, що болів мене шалено в Мінську), прийшлось його вирвати, та як нагнався опух з болем і якимсь
status febrilis 166, то не давало се мені спокою ні вдень ні вночі і знов розкрутило мене,— тяглося то більше тижня. Тепер опуху вже нема і не болить, тільки дірка з зуба все ще не зовсім заросла, але вже значно менша. Лікар (дантист) дивується, з чого такі довгі наслідки, і пояснює те загальним етапом організму. Може! Хоч той організм і не такі операції витримував... Видно, «час от часу неравен». Все-таки фізично я ліпше маюсь тепер (навіть після історії з зубом), ніж тоді, як була в Києві: шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть (щовечора щось там колупає і таки досить доткливо), напад був тільки один, і то головно через зуб. Сьогодні, правда, горло болить, головно, коли дишу, але то пусте, може, маленька простуда, хутко мусить минути. От тобі й весь бюлетень ясної пані.
В іншому всьому живеться мені тут так, як можна було сподіватись: п. Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом. Мати її нагадує св[яту] Анну на малюнках Леопардо да Вінчі, батько, 75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму (остатні події в Росії зовсім збивають його з староруського тропу, і він вже, очевидно, сам не знає, що робити з своїми «твердими» симпатіями). Старший брат, учитель (чи, як тут кажуть, професор), ein Gelehrter167 в німецькому значенні сього слова; молодший брат, недавно укінчений студент, недавно ще бувший головою «Союзу», студентського товариства, далеко живіший від старшого по характеру, а по напряму теж живіший. Живуть ще в домі два німчики-гімназисти, підлітки, ganz wohlerzogen иші nett ^ нагадують зверхнім виглядом і костюмом Зорю, як він тільки що з-за границі приїхав. З чужих приходять найчастіше п. Маковей, відомий, либонь, тобі з літератури (товариш і приятель п. Ольги, до котрої відноситься a FOukrainienne 168, не a la Galicienne 169), та ще одна молоденька учителька, дуже гарненька буко-виночка, панна Євгенія Пігуляківна, «татарська дитина», як її зве п. Ольга за її чорнявість і трохи «необузданную» вдач,у. Часом бачу більше людей, але дуже рідко, бо старалось у велике товариство не попадать, бо воно мені неприємно і навіть вадить,— у Львові я від того була зовсім розкисла.